У грудні у місті Слов’янськ Донецької області відбулася непересічна подія – проект «ART Мобілізація». В Києві вони відомі, насамперед, створенням стріт-арту у підземному переході на Європейській площі.

Група митців, арт-кураторів та урбаністів прибула до міста, аби надихнути місцевих жителів взятися за зміни у Слов’янську. Для цього організатори зібрали активістів, молодь, усіх зацікавлених, хто міг би доєднатись до проектування міського майбутнього.

Від архітектурного агентства Zotov & Co. та міжнародного фестивалю CANactions до Слов’янська поїхали урбаністки Анастасія Пономарьова та Ірина Яковчук. Їхньою метою було створити “мапу ідентичності Слов’янська” за допомогою опитувань декількох соціальних груп: учнів місцевих шкіл, бізнесменів, представників влади, представників громадських організацій, студентів, представників ЗМІ. У ході дослідження було складено декілька мап за наступними критеріями: безпека, доступність (в тому числі транспортна), фонд будівель, знакові місця, перспективи розвитку.

Створені у результаті проекту мапи — багатофункціональні. З їхньою допомогою можна досліджувати думку місцевих жителів про місто, обирати території для першочергового розвитку та благоустрою, надавати інформацію місцевій владі про те, що потрібно жителям тут і зараз. Тобто така мапа є ланкою, що зв’язує громадський запит з можливостями влади.

“Хмарочос” поспілкувався з Анастасією та Іриною про деталі проекту, їхній метод та плани щодо подальшого розвитку цього mapping-проекту (англ. mapping – дослідження за допомогою нанесення інформації на карту. Вид візуалізації соціологічного опитування).

Читати результати дослідження.

Дивитись презентацію результатів.

Скільки людей брало участь у проекті?

Ірина Яковчук (І): Як архітектори-урбаністи, у «ART мобілізації» тільки ми вдвох з Настею (Анастасія Пономарьова – ред.) від CANactions. Взагалі ж у проекті брало участь набагато більше людей.

Ваш проект з мепінгом – це була частина «ART Мобілізації»?

Анастасія Пономарьова (А): Так, була ідея створити щось таке, що можна реалізувати за один тиждень, саме стільки тривав проект «ART Мобілізація» у Слов’янську. Власне, метою заходу було створити наглядний приклад альтернативи: що є не тільки війна, що можна робити культурні проекти весело і з користю для міста. Наша задача була ознайомитися з місцевими мешканцями і дізнатися, що вони взагалі хочуть змінити у своєму місті і чи готові вони до цього, чи їм потрібна допомога експертів у цьому. З самого початку ми на кожній зустрічі наголошували, що ми не приїхали щось змінювати, а лише допомогти місцевим у цьому.

І: Інша ідея полягала у тому, щоб не тільки спостерігати за їхньою реакцією, а й на власному прикладі показати, що вони мають брати участь у прийнятті рішень. Бо перед тим, як щось змінювати, влада має питати думку громади щодо благоустрою міста. І вони мають це знати, пам’ятати і, відповідно, вимагати.

Скільки тривала ваша поїздка?
А: Вісім днів. З 7 по 14 грудня. 14 грудня був останній день, коли ми презентували своє дослідження. У той самий день відбувалося віче у Слов’янську, воно там проходить кожного тижня. Тож у нас на нашому підсумковому заході було б значно більше людей, якби його проводили у суботу.

Але перед тим, як поїхати до Слов’янська, ми ще довго готувались: робили дослідження і обирали метод. Врешті-решт вибрали мепінг, як ефективний способ роботи, що включає активне залучення місцевих мешканців – це один з основних наших принципів у роботі з міським простором. Зібравши інформацію протягом декількох сесій-зустрічей з місцевими, ми нанесли результати на декілька електронних мап. Цей метод має свої позитивні сторони, наприклад, результати нашого дослідження можна потім вдосконалювати вже онлайн. Бо наша робота тривала лише тиждень “у полі” і ми хочемо, щоб вона продовжувалась.

І: І як виявилося, наш метод був дуже позитивним і правильним, тому що ми дізналися набагато більше, ніж могли б з якихось документів, від офіційних посадовців чи з інтернету.

Загалом ви провели там багато зустрічей. Цікаво, яким чином ви до них готувались?

І: Організацією зустрічей займалися куратори «ART Мобілізації», Діана Карпенко і Євгенія Боженова. Вони знаходили місцевих активістів, а в деяких випадках активісти знаходили їх. У Слов’янську є журналістка на ім’я Олена, вона також допомагала в організації зустрічей. Тож, коли ми туди їхали, то вже знали наперед, який у нас буде план.

А: Головний секрет будь-якого вдалого проекту – знайти місцевих активістів і вступити з ними у контакт. І перекласти на них якусь частину роботи. Більше ресурсів – більше шансів вдало реалізувати проект.

Як проходили зустрічі? Чи були якісь моменти, які ви можете згадати?

А: У день, коли ми приїхали, пішли на головну площу міста і почали влаштовуватися, розставляти карти, до нас підійшли хлопці, на вигляд десь 8-ий, 9-ий клас, і попросили сфотографувати їх на iPhone 6. Їх прохання не здавалося дивним, поки я не побачила цей “Айфон”. Він був картонний. І хлопці почали позувати і чекали, що я реально їх почну фотографувати. Такий собі “перфоманс”.

Добре, що наше знайомство зі Слов’янськом почалося з такого доброго жарту і далі рухалось у такому ж напрямі. Місцеві до нас ставилися дуже добре.

І: Це були приємні емоції. Тільки приїхав, і одразу сміх та весела історія. Ми зрозуміли, що жителі Слов’янська вміють над собою сміятися, вони теж самокритичні. Було дуже приємно, що вони часто казали: “Добре що ви приїхали, що хочете нам допомогти, що не залишаєте нас”. Хоча, чесно кажучи, ми готувалися до різного роду психологічних атак. Я навіть консультувалася з психологами.

А: Дуже важливо, що ці люди вміють слухати. Вони дають тобі час висловитися. Ставлять запитання, які їх цікавлять. Звісно не всі розуміють, чого вони хочуть. На питання: “Що ви хочете нового в місті”, багато хто відповідав: “Новий ДК” (Будинок культури). Але виникали й думки, наприклад: “А чому б не зробити велосипедний Слов’янськ?”, бо місто рівнинне і було б дуже зручно їздити на велосипеді. Там і зараз багато хто ним користується, так як Слов’янськ – невеликий, і пересуватись велосипедом по ньому досить зручно, просто він до цього не пристосований через відсутність інфраструктури.

Як ви заохочували людей до спілкування під час зустрічі?

А: Заохочення відбувалося відповідно до конкретної групи, з якою ми працювали. Тобто у нас не було якоїсь універсальної формули, яка б скрізь працювала. Тобто те, що може заохотити до спілкування школярів, звісно ж не спрацює з афганцями чи з людьми похилого віку. Але на початку ми завжди розповідали, хто ми такі, яка в нас мета. Трошки розповідали про сучасні тенденції перетворення міст за участі місцевих жителів. Спочатку намагалися використовувати термінологію накшталт “user-generated”, але швидко цього позбавились. У нас була презентація, яку ми показували усім групам за допомогою проектора. А потім переходили до теми нашого мепінгу.

І: Коли ти вже переходиш до механізму опитування, за якими категоріями будеш оцінювати місто, потрібно пояснити, що відносити до кожної категорії. Наприклад, до безпечного можна віднести місце, яке ви любите, яке ви часто відвідуєте, в якому ви почуваєтеся комфортно, не відчуваєте загрози для себе. Після усіх пояснень люди починають самостійно йти на контакт. У нас з собою була карта Слов’янська, яку ми завжди вішали, і вона вже сама по собі привертала їхню увагу. Також у нас були стікери, маркери, всі на них дивилися і гадали, що ми далі з ними будемо робити. А коли ти розповідав, що це вже не перша наша зустріч з місцевими, то вони вже більш активно брали участь. Бо ті ж пішли назустріч, чому я не піду?

А: Коли ти спілкуєшся з аудиторією до 20 осіб, то з ними зручно працювати послідовно, кожного вислуховувати по черзі. Якщо ж більше, то вже треба застосовувати інші методи. Наприклад, пропонувати самостійно підходити до карти,  брати стікери та писати, що вважаєш за потрібне. А ми вже потім збираємо ці папірці і обробляємо.

Перед тим, як їхати до Слов’янська, ви консультувались з соціологами чи спеціалістами з комунікацій?

І: Ми читали літературу.

А: У нас є непоганий досвід дослідження міста за допомогою місцевих мешканців під час проекту на Печерській площі у Києві. Ми подзвонили київському архітектору Влодку Зотову (який був куратором проекту на Печерській площі – ред.), і він сказав, що у них цим займалась спеціальна людина, конфліктолог. Користуючись готовою програмою, вона проводила усі зустрічі та модерувала їх.

Але є й інший приклад. Група архітекторів, що приїздили до нас на фестиваль CANactions й складали карти покинутих будинків за допомогою опитувань місцевих жителів, вони працюють без спеціаліста. Спілкуються з мешканцями самотужки.

Тому, вивчивши український та міжнародний досвід, ми зрозуміли, що в ідеальній моделі, звичайно, має бути експерт з комунікацій, але якщо його немає у команді, то це ніяк не є приводом не робити проект.

Які відгуки від вашої роботи були у місцевих жителів?

А: Відгуки були в основному позитивні, бо до нас приходили люди у більшості зацікавлені проектом,їх ніхто силоміць не тягнув. Вони знали, що хтось приїхав з іншого міста, щоб якимось чином допомогти Слов’янську. Тому коментарі щодо нашої роботи були здебільшого хороші.

От що нам не сподобалось, так це те, що вони постійно намагалися нас залучити до якогось проекту у їхньому місті. Тобто фактично перекласти на наші плечі роботу. Коли ми говорили, що хочемо їх чогось навчити, вони відповідали: “А давайте ви ще раз приїдете і все-таки щось зробите! Давайте зробіть нам фестиваль, або парк”.

І: Але ми, в принципі, були до цього готові, ми на це не піддавались. Треба зазначити, що там були й люди, які одразу говорили: “Чекайте, ви зараз хочете перекласти всю відповідальність на дівчат. А ми що будемо робити?”

Які з мап базуються на ваших дослідженнях міста, які на спілкуванні з жителями, а які – на офіційній статистиці?

Настя: У мапах, які ми зробили, не було наших зауважень, лише наші акценти. Все, що ми наносили на картах, це не наша думка. Звісно, ми ходили містом й робили свої висновки, але те, що ми побачили, ми просто додали, як наш голос до тих голосів, які вже у нас були в наявності.

Іра: Ситуація була наступна: ти отримуєш потік інформації, люди тобі говорять щось, а ти стараєшся вихопити те, що цікавить. Складаєш цілісну картинку, щодо озер, парків, інших просторів. Тобто фільтруєш інформацію. Потім, після збору й аналізу інформації, ми проїхалися по всіх «безпечних» місцях і побачили їх на власні очі, що вони справді затишні й приємні.

Чи відчули ви бажання у жителів самостійно змінювати міський простір?

А: Перш за все, у людей немає досвіду громадської участі у справах міста, вони не знають, що це легко. Але там є активісти, які здатні щось змінити, можливо, їм для цього потрібно натхення та якась допомога. Ми бачимо їх рушійною силою цього майбутнього процесу змін, якщо він буде відбуватись, звісно. Здебільшого, це люди інтелектуальної праці: співробітники краєзнавчого музею, вчителі у музичній школі, студенти.

Можливо наша місія була не надто зрозуміла місцевим – важко осягнути, чому дослідження зараз такі важливі, коли йде війна поряд, а в Слов’янську людям потрібно відновлювати дах і стіни будинків. Наша наступна задача – пояснити простою мовою, нащо взагалі робляться дослідження.

І: Насправді багатьом у Слов’янську просто потрібен поштовх. Показати що робити проекти, пов’язані з громадською активністю – просто і це можна робити.

Які ваші подальші плани?

Настя: Фонд ECF (European cultural foundation) дав гроші для розробки єдиної електронної карти, яку ми називаємо Virtual map of Slavyansk identity. Це вже буде не така “кущова” карта, як ми зробили за ці сім днів, а більш детальна, наглядна й зручна у користуванні. Її ми плануємо оприлюднити у травні.

Але є й більш стратегічні плани – займатись дослідженням міст на Сході, не тільки у Слов’янську, а й інших звільнених Збройними силами України населених пунктів.