У середині XX століття всі резерви під розширення Київського університету у центрі міста були вичерпані. На відміну від Політехнічного інституту, який мав можливість розширюватися за рахунок прилеглого приватного сектору, університет, чий невеликий кампус у середмісті вже був щільно забудований і затиснутий між парком Шевченка та ботанічним садом імені Фоміна, мусив шукати нові території. Подібним способом цю ж проблему вирішили багато інших європейських вузів — Сорбонна, британські, данські та німецькі університети.

Читайте також у серії «Монстри модернізму»:

Будівля КІМВ та Інституту журналістики

Київський телецентр

Вибір керівництва Київського університету припав на неосвоєні території в районі щойно збудованої Виставки передових досягнень сільського господарства (пізніше – ВДНГ) в Голосієві. Це рішення було виправдано близькістю ряду науково-дослідних інститутів Академії наук: кібернетики, фізики, теоретичної фізики, ядерних досліджень, в яких студенти могли б проходити практику. Важливу роль зіграла і перспектива зв’язку університетського містечка з Академмістечком в Святошино через окружну дорогу.

Крім того, архітектори розраховували, що спорудження в Голосієві університетських корпусів зможе «підтягти» цю частину міста, як це трапилося століттям раніше з червоним корпусом університету на Володимирській, адже тоді ця місцевість була околицею міста. Очікування виправдалися – поступово навколо університету виникли нові житлові масиви – Теремки-1 та Теремки-2, сюди прийшла лінія метрополітену.

Піонерами забудови університетського містечка стали гуртожитки – на рубежі 1950-х і 1960-х на вулиці Ломоносова (в назві вулиці, до речі, помітно відсилання до однойменного московського університету) були побудовані дванадцять п’ятиповерхових гуртожитків. Можна уявити, скільки часу у студентів займала тоді поїздка в червоний корпус з такої далечі.

У 1960-х «гуртожитським» студентам перестало бути зовсім самотньо – уздовж Васильківської вулиці з’явилися перші навчальні корпуси університету в цьому районі: економічний, геологічний, географічний і біологічний (архітектори Л. Каток, А. Дубинська, інженер В. Галімський). Ці будівлі навряд чи можна назвати архітектурними шедеврами — звичайні приземкуваті будівлі, типові для 1960-х, схожі на школи та НДІ тих років. Справжні шедеври тут були збудовані пізніше — в 1970-х. Про них сьогодні і поговоримо.

Проект і реальність

На початку 1970-х під забудову пішла територія безпосередньо вздовж проспекту Глушкова (тоді ще — частина проспекту 40-річчя Жовтня). Тут під керівництвом архітекторів В. Є. Ладного, М. П. Буділовського, В. Є. Коломійця та інженера В. Я. Дрізо був запланований масштабний комплекс, що включає навчальні корпуси, будівлі ректорату та спортивного комплексу, бібліотеку, торгово-побутовий комплекс, а також цілу плеяду науково-дослідних інститутів.

Як видно на ескізі, висотна будівля ректорату разом зі шпилем головного павільйону ВДНГ мала скласти своєрідні парадні ворота південно-західного в’їзду до столиці.

Архітектурно-історичний нарис «Київ», 1977, вид.. «Будівельник»

За словами одного з архітекторів, Михайла Буділовського, Київський університет був задуманий як єдиний комплекс, скомпонований уздовж осі «аванплоща – ректорат – академічний і громадський центр». Аванплоща в даному випадку – це продовження внутрішньої площі, пішохідна територія над тунелем, в який йшов проспект Глушкова. Вона дозволила б з’єднати університетський кампус з Виставкою досягнень народного господарства, таким чином, зробивши головну алею ВДНГ продовженням аванплощі університету. Територію ж кампусу передбачалося поділити на кілька функціональних зон — навчально-наукову, спортивну, громадську, житлову і комунальну.

На жаль, була реалізована лише мала частина з задуманого – достатньо порівняти проект зі здійсненою забудовою. Немає висотної будівлі ректорату, яка б мала вдало закцентувати аванплощу. Немає  ані «сітки» науково-дослідних інститутів (на їх місці так і залишився старий спорткомплекс і непримітні допоміжні будівлі),  ані вже згаданого тунелю проспекту Глушкова, аванплощі і більшої частини громадських будівель. Не побачимо ми і водної гладі басейнів, в яких віддзеркалюються білостінні корпуси. На жаль, десять років тому вони були засипані ґрунтом. Реалізовані були лише чотири корпуси: фізичного і технічних факультетів, будівля фізико-математичного ліцею, а в 2000-і добудований корпус біологічного факультету.

Альбом «Київ архітектурний», 1987 р.

Архітектура

Незважаючи на загальний модерністський стиль, кожен корпус університету має достатньо відмінностей від інших, будучи унікальним архітектурним твором. Перша ластівка нового кампусу – корпус фізфаку, побудований в 1973 році, виділяється пластичністю своїх форм. Над головним входом підіймається своєрідний трамплін, що створює настрій тяги до знань і прогресу. Південно-західний кут будівлі виділений нависаючим об’ємом лекційної аудиторії. Він не геометричний і рубаний, як у московському ДК ім. Русакова або київській будівлі Вищої партійної школи (нині – КІМВ і ІЖ), а виконаний в м’яких, обтічних формах, у гармонії з уже згаданим «трампліном» над входом. У свою чергу, з цими пластичними деталями сперечаються різкі сонцезахисні ребра над вікнами аудиторій, що в сонячну погоду кидають контрастні тіні на фасад будівлі. На відміну від більшості радянських модерністських будівель, фізфак не облицьований каменем. Оздоблення шубою наближає його до західних представників цього стилю. Така будівля могло б стояти де завгодно: як у США, так і в Південній Америці.

Теплим переходом корпус фізфаку з’єднується з трьома ритмічно повтореними корпусами, що виходять на внутрішньоуніверситетську площу. Тут розташовані факультети радіофізики, кібернетики та механіко-математичний факультет. Три будівлі абсолютно однакові: над вхідними групами нависають об’єми аудиторій, в глибині: семиповерхові лабораторні корпуси. Відмінності між корпусами — в барельєфах на глухих фасадах над входами. Фасади усіх трьох будівель виходять на внутрішню площу, яка є центром кампуса.

Завершений кампус був не так давно – у середині 2000-х. Тоді був добудований, але довгий час стояв занедбаним корпус біологічного факультету, розташований під кутом до Васильківській вулиці. На прикладі цього корпусу вже помітно поступове згасання стилю — немає ані різко виділених, нависаючих об’ємів, ані великої площі заскління. Монотонний фасад з квадратними вікнами розбавлений лише виносом поверхів один над одним, а також висунутий далеко вперед козирок вхідної групи.

Навіть якщо Київському університету в майбутньому знадобиться розширюватися, в колись просторому кампусі для цього вже не буде місця. Територія, запланована під розміщення бібліотеки і громадського центру десять років тому була віддана під будівництво, і нині там височіють корпуси житлового комплексу «Сонячна брама», а ділянка фізико-математичного ліцею оточена недобудовами ЖК «Еврика».

Творці комплексу і його критики в далеких 1970-х замислювалися, чи стане їх дітище, їх «храм науки» гідним наступником історичного червоного корпусу. Тепер ми можемо відповісти: «так, став». І навіть у такому урізаному вигляді кампус КНУ ім. Шевченко є найціннішим витвором архітектурного мистецтва, пам’ятником таланту українських майстрів і гостро потребує захисту і надання охоронного статусу.

Текст та фото: Лев Шевченко