Цього разу «Монстри модернізму» присвячені Михайлу Буділовському — київському архітектору, визнання до якого, на жаль, прийшло тільки в XXI столітті.

Читайте також у серії «Монстри модернізму»:

Будівля КІМВ та Інституту журналістики

Київський телецентр

Комплекс університету ім. Т.Г. Шевченка в Голосієві

Буділовський народився в 1928 році в єврейській родині в місті Радомишлі. З 1946 до 1948 року навчався в Київській школі прикладного мистецтва, з 1948 року по 1953 — у Київському будівельному інституті. Серед його вчителів: відомий Йосип Каракіс, автор «будинку-літака» на Печерську, історичного музею та багатьох інших проектів у різних містах України, та навіть на Далекому Сході. До 1978 року Буділовський працював у Київпроекті, по мірі можливостей, які дозволяла радянська система, збагачував Київ сучасними будівлями. Його проекти – будинки – «ромашки» на Оболоні, універсами на площі Дружби народів і Борщагівці, хореографічне училище на Сирці, дитяча бібліотека на Нивках, корпуси КНУ ім. Шевченка в Голосієві. Не всі проекти, на жаль, були реалізовані за первинним задумом, а втілені проекти зазнали змін, а згодом були зіпсовані зусиллями недобросовісних нових господарів.

У 1978 році, після трагічної загибелі єдиного сина в Ленінграді, Буділовський з дружиною емігрували до США, де і живуть донині у передмісті Чикаго. Після від’їзду прізвище Буділовського було викреслене зі всіх книжок та проектів, справедливість відновили лише за часів незалежності.

Завдяки своєму таланту Михайло відразу ж отримав роботу і в Америці, в компанії «Murphy / Jahn architects». Там він працював до 1999 року — до свого виходу на пенсію.

Лев Шевченко разом з Олексієм Биковим поспілкувалися з Михайлом Буділовським. Незважаючи на свій вік, а йому вже 87, Буділовський живо пам’ятає усі подробиці архітектурного життя Києва в далеких 1960-х і 1970-х, про що він і розповів.

Будинки-ромашки

На початку 1970-х Київпроект отримав замовлення на розробку мікрорайону у Святошині. У той час там був величезний, чудовий столітній сосновий ліс.  Коли я оглянув цю ділянку, то зрозумів, що ліс не можна знищувати звичайним методом будівництва, коли під будмайданчик відводиться велика ділянка, бо це — варварство. В ті часи я працював з Володимиром Дрізо, дуже талановитим молодим конструктором. Поміркувавши, ми вирішили, що треба придумати новий метод будівництва, що не вимагатиме великого будівельного майданчика. Так народилася ідея будівництва методом підйому поверхів – перекриття монтуються на землі та підіймаються домкратами догори. Ліс мав залишитися цілим. Але проектування району з нуля могло зайняти рік-два, а в цей час Оболонь вже будувалася. Проте у Міськраді вирішили, що перші експериментальні будинки за цим методом зведуть на Оболоні. Один з них був побудований при мені.

Експериментальний мікрорайон на Оболоні

Це був експериментальний район, тому ми могли дозволити собі багато речей. Наприклад, там був побудований один з перших універсамів. Тільки завдяки тому, що район був експериментальним, можна було пробити індивідуальний проект. Спершу  було вирішено будувати універсам за типовим проектом — одноповерхова будівля наче сарай, дуже неприваблива (за цим проектом все ж був побудований універсам №2 на проспекті Перемоги, 94/1 – прим. авт.). Але ми з командою архітекторів керувалися тим, що в Україні за традицією торгівля завжди дуже весела — до революції в Києві проходили ярмарки, на Бессарабці було побудовано критий ринок високу і сонячну будівлю, сповнену повітря. Пізніше оболонський проект повторили на Микільській Борщагівці.

На макеті мікрорайону помітна ще одна будівля, спроектована у вигляді пірамід. За словами архітектора, там передбачався суспільно-торговий центр. Він так і не був побудований, а до 2006 року на його місці побудували розважальний центр «Дивосвіт», який був закритий пару років тому.

Ще один об’єкт, до якого був причетний Буділовський — каскадні будинки на березі Йорданського озера. Цей ансамбль був розроблений ще в середині 1970-х у вигляді трьох східчастих будинків. За основу був узятий проект 134 серії, скомпонований в нетиповій уступчастій формі. Каскадні будинки були реалізовані лише в 1986 році, причому проект зазнав змін — зведено чотири, а не три будинки, за основу взяли модернізований варіант 134 серії – проект АППС К-134. Понині ці будинки разом з «ромашками» є однією з візитних карток Оболоні, але їхній зовнішній вигляд, на жаль, зіпсований утепленнями різних кольорів.

Будинок на площі Перемоги

На площі Перемоги стоїть нетиповий для Києва житловий будинок. Було б цікаво дізнатися і його історію – наприклад, чому він стоїть на опорах? Чи була прибудова по вулиці Чкалова (нині – Гончара прим. авт.) в початковому проекті?

На Чкалова — не прибудова, це два різних будинки. Перший був побудований на опорах, а десь через півроку – збудовано будинок на Чкалова. Щодо опор – перед будівництвом проводилося дослідження грунту, і виявилося, що під майбутнім будинком – намивні ґрунти, адже в цьому районі колись була річка. Будинок треба було зводити на дуже глибоких палях. Проект будівлі на Чкалова був втілений за півроку, але, на жаль, я натрапив в інтернеті на його сучасну фотографію і засмутився. Справа в тому, що на Заході засклення балконів абсолютно неможливе, навіть для перефарбовування будинку необхідно отримати дозвіл міської влади. Те ж саме і щодо заміни вікон. А тут у центрі міста таке …

Для кого був побудований будинок на площі Перемоги? Кого туди заселяли і чому у його частин відрізняються фасади?

У радянській системі квартири отримували від міськради. У кого був хороший блат – той отримував квартиру кращу, в кращому районі, у кого було менше блату, отримував квартиру на площі Перемоги або на Чкалова. Спеціальних будинків, крім окремих для працівників ЦК і уряду, не було.

По фасадах – як вже зазначалося,це абсолютно два різних будинки. На площу Перемоги виходить один – він великий, довгий, а на Чкалова – маленька ділянка. Ми вирішили зробити його цікавим, небанальним. Тому з’явилися ці еркери в шаховому порядку. Він виглядав свого часу дуже красиво, і подобався мені більше, аніж будинок на площі.  Той будинок більш звичайний, за винятком опор.

Хореографічне училище на Сирці та дитяча бібліотека на Нивках

Чим обумовлене розміщення хореографічного училища і дитячої бібліотеки у віддалених районах – на Сирці і на Нивках?

Ділянки архітектори не вибирали, як і зараз. І в Радянському Союзі, і на Заході ділянку вибирає замовник. Щодо школи на Сирці, з нашої точки зору ділянка була вибрана дуже вдало. Постало завдання побудувати комплекс для обдарованих дітей. Ідея була у створенні комплексу з гуртожитками, хореографічними залами, загальноосвітніми класами, класами для індивідуальних занять, їдальні і концертним залом. Таке собі містечко, яке вдало розмістили в парку. Це було правильним рішенням. Дітей туди привозили з усіх кінців України. На жаль, зараз школу розпродали кільком приватним особам, по суті, комплекс розпався, а головний корпус, який був засклений величезними склопакетами без палітурок – найпрогресивніша форма скління по сьогоднішній день, їх чомусь замінили на масу маленьких вікон.

Радянська будівельна промисловість за роки сталінського соцреалізму суттєво відстала, особливо в аспекті сучасних будівельних матеріалів. Наприклад, у київському палаці піонерів Мілецького використані склопакети з Фінляндії. Для хореографічної школи подібну справу не вдалося провернути, і Буділовський з колегами вирішили спробувати знайти металеві склопакети в УРСР.

Тоді вперше в Україні були освоєні склопакети, які ми використовували в цій хореографічній школі. Вона виглядала дуже сучасно, і якби її не пересклили і не зробили багато змін, вона і на сьогодні залишалася б дуже модерновою. Американським архітекторам дуже подобається цей комплекс, особливо головний корпус у первісному вигляді.

Дитяча бібліотека розташована в досить затишному місці – на самій околиці Нивок, на узліссі парку Дубки на вулиці Баумана. Там не проходить жоден маршрут громадського транспорту, до метро — кілька кілометрів пішки. Ми запитали у Михайла Петровича, чим було виправдано таке дивне розміщення бібліотеки для дітей.

Замовником будівництва була директорка Республіканської дитячої бібліотеки Кобзаренко, дуже ініціативна жінка. Вона витратила півроку, щоб добитися ділянки не на Нивках, а в центрі міста. На жаль, у неї нічого не вийшло.

У бібліотеці і в будинку на площі Перемоги прекрасне володіння цегляною кладкою.

Поясню. Справа в тому, що це я теж пробивав дуже довго, і тільки завдяки Кобзаренко (по бібліотеці) вдалося домогтися затвердження цегляної кладки «в пустошовку» – з поглибленим швом, щоб кожна цеглина чітко читалася. Це надає стіні багату фактуру. Один раз, коли я прийшов на будівництво, будівельники робили звичайну кладку, не за проектом, і я ногою розвалив цю стінку. На щастя, виконроб був дуже тямущий хлопець, я йому все пояснив, вони розібрали цей шматок і почали по-новому. Пізніше цю кладку я використовував на Чкалова і на інших об’єктах.

Вам подобається цегла як матеріал, подобається з нею працювати?

Я люблю цеглу, натуральні матеріали – бетон, скло. Цегла є особливо гарним матеріалом, якщо її правильно використовувати. Для цих проектів було освоєно випуск цегли строгої форми — вона має чіткі краї.

Цегла була українського виробництва?

Так, київського. Її робили на тій же фабриці, де і звичайну, просто для цього використовувалася глина з іншого кар’єру. З виробництвом цегли проблем не було.

Архітектурне життя

Буділовський з сумом розповідає про занепад радянського конструктивізму в 1930-х. Спочатку конструктивісти – Мельников, Весніни, Черніков були надзвичайно успішними — у них замовляли навіть урядові будівлі. Під час розквіту радянського конструктивізму всесвітньо визнаний Корбюзьє ще не встиг побудувати жодного свого шедевра, крім невеликої вілли. Але через все зростаючий радянський імперіалізм, який за межі політики вилився і в мистецтво, конструктивізм був згорнутий. Радянська архітектура повернулася на світовий рівень лише в 1960-х.

Як ви сприймаєте інтерес до модернізму в СРСР з боку світової архітектурної громадськості? Чи припускали ви його популярність?

За часи соцреалізму радянська будівельна індустрія значно відстала від світової, тому після вказівки про надмірності 1955 року народження взятися за сучасну архітектуру для СРСР виявилося досить складним. На Заході зараз дуже багато цікавості саме до цього періоду: як модернізм відродився, як радянські архітектори все-таки зуміли освоїти більш сучасні ідеї.

Як ви ставитеся до ваших проектів по закінченні часу, змінили б ви в них щось?

Зараз, з появою нових будівельних матеріалів, я, можливо, побудував би що-небудь по-іншому. Такі проекти, як хореографічна школа, дитяча бібліотека, будинки на площі Перемоги мені здаються досить прогресивними і на сьогоднішній день. Мої співробітники по проектній організації в США завжди дивуються, що в той час, в 1960-і, я зміг побудувати споруди, які виглядають сучасними і досі. До речі, хореографічна школа не була реалізована повною мірою – перед концертним залом передбачався басейн, а «барабан» концертного залу повинен був бути облицьований мозаїкою. Мозаїкою повинна була займатися відома художниця Яблонська, але Міністерство культури обрубало і мозаїку, і басейн. З боку замовника особливої підтримки не було.

Як ви ставитеся до сучасної української архітектури?

Про неї у мене дуже мало інформації. Те, що я бачу в інтернеті, виглядає дещо еклектично. Одна сучасна будівля мені сподобалася в Одесі, а решта, особливо на Оболоні – виглядають як суміш сучасності з періодом соцреалізму. Чесно кажучи, мені вони не подобаюються.

Якими іноземними архітекторами ви тоді надихалися, і як до вас надходила інформація з решти світу?

У той час у Франції виходив журнал «Архітектура сьогодні», що перевидавався у Радянському Союзі під назвою «Сучасна архітектура». У той час СРСР ще не був учасником міжнародної конвенції по видавництву і, по суті, передруковував цей журнал нелегально. Інформація звідти дуже сильно допомогла нам освоїти сучасні стилі. Тоді ж і з’явилася інформація про конструктивізм, адже за Сталіна ми навіть не знали про такий рух. Інформації було нуль, людей, що вижили — як Вербицький або Каракіс, дуже мало, і вони навіть боялися згадувати про конструктивізм.

Що ви думаєте про моделі великого інституту (мається на увазі Київпроект) як машини для будівництва?

Київпроект тоді нараховував 500 співробітників, тобто це невелика проектна організація. Зараз на Заході є різні фірми – як дуже великі, так і середні. Але навіть вони нараховують по 400-500 людей персоналу. А зовсім маленькі фірми проектують невеликі, 1- та 2-поверхові будинки. Великі об’єкти вони не проектують через те, що потрібне значне інженерне обладнання і величезне число здібних архітекторів. Приміром, в 1960-х в Чикаго була створена одна архітектурна фірма, що налічувала всього три людини. Сьогодні ж там працює 5 000 професіоналів, а офіси розташовані в усіх великих світових містах. Сучасні методи будівництва вимагають великої кількості фахівців, і потужній фірмі цим легше займатися. Багато архітектурних фірм не мають своїх інженерів, конструкторів, фахівців з опалення, вентиляції, тому що це дуже дорого.

Серед сучасних архітекторів Буділовський виділяє Заху Хадід і Сантьяго Калатрава, який об’єднує в собі художника, архітектора та інженера.

Кого б ви відзначили з архітекторів Київпроекту, що працювали з вами?

Відомі на той час архітектори – Чмутіна і Єжов з КиївЗНДІЕП, Малиновський, Мілецький, Шпара, Жежерін, Бабушкін, Левчук, Лисицький, Хорхот і багато інших.

Буділовському і його дружині майже нічого не вдалося вивезти з Радянського союзу. Лише при оформленні документів одна зі співробітниць відомства допомогла вивезти частину акварелей — 20 малюнків, і кілька проектів, попередивши, що їх не можна класти в ручну поклажу. 

Бесіду провели Лев Шевченко та Олексій Биков. Фото: Лева Шевченка та Михайла Буділовського.