Боротьба за стамбульський кінотеатр «Емек» стала поштовхом до появи руху «Ґезі» й початку протестів на площі Таксим у Туреччині. Показ стрічки Audience Emancipated про боротьбу довкола цього кінотеатру у центрі Стамбулу, який було зруйновано всупереч волі городян й перетворено на торговельний центр, відбувся на міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA.

«Хмарочос» записав основні тези дискусії, яка відбулася після показу. Серед спікерів були представники руху «Ґезі» з Туреччини, а також директори кінотеатрів «Жовтень», «Кінопанорама» й «Зелений театр», дослідники й активісти.

Бегюм Ожден Фірат, учасниця руху «Ґезі», доцент Кафедри Соціології, в Університеті Мистецтв Мімар Сінан у Стамбулі

Ми зняли цей фільм, щоб нагадати і самим собі, і людям, які нас оточують, про нашу боротьбу й історію. Тому що люди, які беруть участь у таких соціальних рухах як наш, часто забувають про свої досягнення. Це історія не лише про кінотеатр, а про те відчуття, яке з’являється, коли ти заходиш у цю будівлю. Немає значення, де саме ми знаходимося, у парку чи на площі – це те урбаністичне міське почуття причетності, яке ми всі поділяємо. Й зараз ці громадські місця знаходяться під загрозою від державних структур.

Процеси знищення громадських просторів ми називаємо неоліберальною урбанізацією – проявом капіталізму, коли громадськість не може користуватися тими місцями, які їй належать, оскільки простори окуповують компанії-забудовники. Таким чином, кіно «Боротьба за кінотеатр Емек» – про право городян на місто й про спробу відновити себе у своїх правах. У результаті кінотеатр все ж було знесено і на його місці збудували торговельний центр. Але це не означає, що ми програли. Боротьба за «Емек» була з тих подій, яка дала підґрунтя для руху опору «Ґезі».

Слово «Емек» означає праця, тому в кінці фільму ви бачили слоган, що праця ніколи не схилить голову перед капіталізмом. Давайте вважати працю не як щось робітниче, тут мається на увазі колективність, те що ми будуємо разом. Ми розбудовуємо міський простір шляхом його спільного використання.

Ігор Тищенко, співробітник аналітичного центру CEDOS

В кожному українському місті є подібна ситуація до тієї, яка відбулася у Стамбулі – свій «Емек». Коли я дивився фільм, зрозумів, що при абсолютній подібності ситуацій щоденної боротьби з капіталом і, власне, наслідками неоліберальної урбанізації в Україні, в наших містах або взагалі відсутня, або погано оголошена повістка, що ми маємо боротися й протистояти не якимось конкретним людям, а глобальним процесам перетворення міст. Міста перетворюються на майданчики для накопичення, для того, аби невелика кількість заможних людей, компаній і корпорацій могли інвестувати в промисловість, виробництва й бізнес і отримувати надприбуток з міського простору. Це видно повсюди. На прикладі Харкова чи Києва ми бачимо, як міська влада зливається з приватним бізнесом, який майже завжди пов’язаний з нерухомістю й девелопментом. Внаслідок чого відбувається комерціалізація публічного простору. Наприклад, парк Шевченка чи Поштова площа, які перетворюються на осередки, з яких різними способами вихолощується публічність: засобами дизайну, комерцією, специфічними сервісами. В них залишається тільки споживати. І коли я бачив гасло у фільмі «Ми хочемо зайти у кінотеатр з вулиці» – те ж саме можна сказати про кінотеатр «Київ» «Жовтень» чи «Кінопанорама». Про ті культурні осередки, які з’являлися під час розвиненого державного соціалізму. Вони зникають зараз, бо ні адміністрації, ні бізнесу невигідно утримувати публічний простір, в який можна зайти з вулиці. Максимум, що ми можемо собі дозволити – піднятися на останній поверх ТЦ, повз бутіки й фудкорти, і там піти в кіно.

Але усвідомлення цього в нашому суспільстві дуже низьке. Потрібно урізноманітнювати засоби боротьби, розуміти, проти кого боротися, відкривати нову публічність, де її ніколи не було, й бачити проблему комплексно. Адже це не є проблема окремих чиновників.

Ольга Сідорушкіна, кураторка кіносекції «Зеленого театру»

Нещодавно в Одесі перестав працювати останній кінотеатр, який показував некомерційне кіно. Все, що ми можемо – зайти в ТЦ й, піднявшись на останній поверх, подивитися блокбастер, або, якщо пощастить, зранку подивитися арт-мейнстрим.

Я працює в Impact Hub Odessa й «Зеленому театрі». Другий є парковим простором, який працює у декількох напрямках. Але нам вдалося привернути увагу глядачів, які забули про те, що можна ходити в кіно, й дозволили закритися останньому не мейнстримному кінотеатру в Одесі. Феномен «Зеленого» сформувався минулого року, коли на українське документальне кіно ввечері в будній день за температури +10 зібралося близько 110 людей. В той час ці люди не ходять в кінотеатри й дозволили відбутися тому, що відбулося.

Мені здається, що показ фільму про «Емек» в Одесі міг бути дуже важливим поштовхом для того, аби люди прокинулися й усвідомили, що вони можуть самі щось змінити.

Людмила Горделадзе, директорка кінотеатру «Жовтень»

Кінотеатру «Жовтень» 87 років, він працював весь час, включно з воєнним періодом. Спочатку це був двозальний кінотеатр з високою відвідуваністю та низькою ціною на квитки. На початку 90-х після ремонту глядач його покинув. Там був нічний клуб, розміщувалися орендатори, але не було самого кіно. Я прийшла на початку 2000-х і мені довелося повертати аудиторію. Вона формувалася протягом 15 років. Кінотеатр був спочатку однозальним, потім там було два зали, й на момент пожежі їх було шість. Тобто ми могли показувати й мейнстрим, й документальне, фестивальне, авторське й українське кіно.

Ми весь час боролися. Нам було важливо зберегти кінотеатр. На нього нападала влада, бізнесмени, депутати з різними пропозиціями: переформатувати, поселити туди раду ветеранів під виглядом того, аби витіснити кіно. Були суди, кінотеатр перебував у комунальній власності, але ми (колектив) стали орендаторами. У період влади Януковича у судовому порядку були схвалені рішення, згідно з якими кінотеатр мав бути виселений з будівлі. Й в під час останніх судових засідань будівлю умисно підпалили.

В цей момент для багатьох неочікувано, але для мене аргументовано з’явилася громада. Спочатку Зорян в ніч пожежі створив сторінку у Фейсбук «Врятуй Жовтень». Потім був мітинг, на який прийшло понад 2 000 людей. Так я зрозуміла, що наша аудиторія є, кияни образити кінотеатр не дадуть. Депутати зрозуміли, що не варто займати бік тих, хто підпалив будівлю, й підтримали нас. Місто вклало в реконструкцію й ремонт кінотеатру два мільйони доларів.

Зорян Кісь, правозахисник, активіст ініціативи «Врятуй Жовтень»

Активістам ініціативи «Врятуй Жовтень» довелося піти на компроміс задля відновлення кінотеатру. Таким чином, реконструкція стала частиною передвиборчої кампанії мера Києва. Тому зникла тема, яка була важлива для мене особисто і є однією з причин, чому кінотеатр спалили – ненависть на ґрунті ЛГБТ.

Хоча нам в Україні треба багато говорити про ненависть. Вона нас накриває, подивіться на соціальні мережі – це суцільна ненависть до всіх, яка пов’язана з тим, що у своїй ідентичності ми дуже загрозливо почуваємося.

Громада навколо «Жовтня» була давно й те, що сталася пожежа – показало, наскільки вона велика, потужна й різноманітна. На першій акції були люди всіх вікових груп й професій. І це унікальна річ, коли місце й простір навколо себе формує громаду, яка змогла його захистити.

Наталія Соболєва, директорка кінотеатру «Кінопанорама»

«Кінопанорама» сформувала свою громаду дуже давно. Кінотеатр мав директорку, яка у 80-ті, коли глядача пішов з кінотеатру й почав дивитися усе в відеопрокатах, почала організовувати творчі вечори. Вона запрошували своїх друзів – Богдана Ступку, Ніну Матвієнко, Івана Миколайчука. Там була вся українська інтелігенція. Й таким чином кінотеатр ще тоді почав збирати свою тусовку. Там виступав Параджанов (до й після тюрми), Вольф Мессінг. Кінотеатр кипів життя, а я продовжила цю лінію. Інтелектуальний київський глядач вже був готовий. До нас ходило багато людей літнього віку – інтелігенція, яка звикла до «Кінопанорами». Оскільки народився попит на якісне кіно, ми перейшли на артхаусні рейки. Колектив вирішив робити проекти, які будуть тільки в нас і ми будемо стягувати людей з усього міста. Згодом я подзвонила деяким театральним і концертним агентам, і так в наш кінотеатр з концертами зайшли співаки зі світовим іменем, тут почали показувати спектаклі, виступати письменники й поети».

Фото: flickr-user Alan Hilditch