Ми розпочинаємо цикл публікацій-конспектів за мотивами лекцій та доповідей українських урбаністів, архітекторів та істориків, які організовує по четвергах міжнародний архітектурний фестиваль CANactions. У минулий четвер, 27 листопада, Олександр Бурлака розповідав про витоки та проблеми дослідження архітектури радянського модернізму. “Хмарочос” зробив конспект його доповіді. Далі йому слово.

Олександр Бурлака
архітектор

Початок епохи радянського модернізму другої хвилі визначила доповідь М. Хрущова на Всесоюзній Раді будівельників, а остаточно проголосила її поява знаменитої постанови “Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві”. Еклектику сталінських часів та подальшу раціоналізацію важко аналізувати як архітектурні течії, адже зміна стилю відбувалась не через певні творчі пошуки, маніфести та дискусії, а за прямою адміністративною вказівкою влади. Але іноді було достатньо і натяку, зміни відстані між буквами. Така виплекана радянськими архітекторами чутливість до умов, можливо, зіграла вирішальну роль в тому, що відбувається в нашій архітектурі зараз. В тому ж числі і зі спадщиною архітектури 1960-80-х.

Спочатку із вже запроектованих будівель зникають усі більш-менш декоративні елементи та деталі, нова формальна мова створюється дуже повільно. Першою лабораторією нового формотворення можна вважати конкурс на павільйон СРСР на Експо-58 в Брюсселі. Величезний простий засклений об’єм з акцентом на художнє монументальне мистецтво в інтер’єрі отримує Гран-прі та стає зручним прикладом для наслідування.

Вкінці 50-х – на початку 60-х в Києві будують Палац спорту, Автовокзал та Палац Піонерів. Структурно подібним до Палацу Піонерів в Москві виглядає Хореографічно-музичне училище Михайла Буділовського в Києві. Так, крок за кроком, формальні пошуки поступово розгалуджуються і розвивається справжнє модерністське мислення: раціональна форма, вільний план, демократичний простір, перетікання екстр’єру в інтер’єр, тощо. Але все ж теоретичного базису бракує: київський журнал «Архітектура та Будівництво» змінює назву на «Будівництво та Архітектура», на перший план виходить «архітектор-практик».

Наріжним каменем стає нове, вдале, економічно обгрунтоване інженерне рішення. Поодинокий приклад архітекторів, що продовжують в 60-х лінію-зв’язок з авангардом і формулюють концепції може лише підтвердити загальну ситуацію повного забуття, початок з чистого листа. У Вірменіі архітектор Геворг Кочар в 1965-му додає об’єм їдальні до свого ж Будинку відпочинку письменників на озері Севан від 1932-го. Поміж двома проектами – заслання в Норильпроект. «Космополіт» Йосип Каракіс повертається в проектування 1963-го і розробляє нову типологію шкільних споруд. Кожен з 2032-х школярів експериментальної школи №5, зведеної за проектом Каракіса 1965-го року в Донецьку, може вийти на затишний майданчик бузпосередньо з класу. У школі є увесь комплекс приміщень для розитку творчих та спортивних здібностей.

Радянська архітектура мутує і змінюється в 70-х і 80-х. Її важко періодизувати також через те, що фінансування центром часто припиняється, заморожується на роки та іноді несподівано з’являється через десятиліття. Тому навіть в 80-х були завершені деякі проекти 60-х. Місцеві бюрократії вибодовують підпільні схеми чорної економіки та винаходять обхідні шляхи фінансування великих проектів в умовах обмеження в 3 млн карбованців.

Локальні ситуаціі в УРСР, Грузіі, Вірменіі, Азербайджані, Білорусі, республіках Середньої Азії та Балтії дуже відрізняються. Це демонструє дослідницький проект/виставка/конференція «Радянський модернізм 1955-1991. Невідомі історії» Архітектурного центру Відня в 2012-му. Дослідження, здійснене на основі матеріалу, зібраного групами в майже усіх пострадянських країнах, за вийнятком метрополії, включає архівні матеріали, інтерв’ю та сучасні фото декількох сот об’єктів.

Проект «Паралельні модерності» Георга Шолльхаммера та Рубена Аревшатяна, що зараз після Стамбула демонструється в Сан-Паоло систематизує цей масив та вписує його в глобальну систему.

[metaslider id=4234]

Сам термін «радянський модернізм» з’являється в однойменній публікації 2006-го року у автора московського Палацу піонерів та ряду інших проектів, архітектора Фелікса Новікова. А початку навколоакадемічному аналізу та вже доволі широкій зацікавленості цією темою передувала низка формальних візуальних досліджень – серіі різних фотографів, від зупинок Вірменіі в проекті Урсули Шульц-Дорнбург, до найпопулянішого видання Фредеріка Шобіна.

[metaslider id=4241]

Саме зараз, в дискусіі ряду різних бачень, формується термінологічна база та суть понять, які б мали описувати цю епоху в історії світової архітектури, адже наразі ця тема ще доволі мало досліджена науковцями. Паралельно зникають архіви, документи, автори та самі будівлі під ковшами екскаваторів, обстрілами та нашаруваннями перебудов.