Чи люблять кияни свої подвір’я? Чи проводять там вільний час з друзями та сусідами за настільною грою або спільним барбекю, чи опановують нові хобі, займаються там спортом? Більшість відповість: “Ні!” Багато хто поставить питання: “А нащо це нам? У нас є дача/спортзал/вільні простори/кафе”. Але спочатку треба спитати себе: чи знаєте ви людей, які живуть на вашому поверсі? Чи вітаєтесь ви з сусідами, підіймаючись по східцях? Чи знаєте ви про проблеми та недоліки вашого будинку? Чи ви взагалі проводите час надворі? Для того, щоб почати комунікувати з сусідами, щоб створити потужну місцеву громаду, яка б могла відстоювати свої права й спільно покращувати будинок та прибудинкову територію, потрібно з чогось почати. Наприклад, облаштувати подвір’я, так, щоб воно задовільняло потреби кожного мешканця, щоб там хотілося проводити час замість того, аби сидіти у соцмережах чи перед телевізором.

Небайдужі мешканці разом з архітектурною Студією Парасоль та за підтримки Київського міського журналу “Хмарочос” вирішили провести урбаністичний експеримент і перетворити типове радянське подвір’я, яке знаходиться у мікрорайоні Виноградар, на комфортний громадський простір для мешканців будинків. До процесу перетворення ініціатори проекту планують залучити якомога більше жителів.

Подвір’я радянської забудови варто оцінювати з огляду на те, що там могло взагалі нічого не бути. Поодинокі будинки посеред безкрайої пустки, в якій іноді навіть дерева не ростуть, — поширений пейзаж у кварталах мікрорайонів. Зазвичай біля будинку знаходиться автомобільна дорога та недолугий дитячий майданчик. На цьому облаштування прибудинкової території закінчується. Складається враження, що там живуть лише власники автівок та діти, які зникають з подвір’я, коли їм виповнюється 14 років, і більше ніколи там не з’являються. Для інших категорій населення територія не пристосована.

Машини заполонили майже всю прибудинкову територію. Проте навколо є достатньо місця, аби організувати парковку, яка б не заважала пересуватися пішоходам. Дехто залишає машину під дверима під’їзду, начхавши на мешканців, які тут проживають.

Вийти з двору зручніше по проїзжій частині, ніж по тротуару. Іноді доводиться переходити дорогу декілька разів, що спричиняє незручності мешканцям з колясками та людям літнього віку.

На території — засилля різноманітних бар’єрів, парканів та бордюрів.

Але треба розуміти, що людині, окрім функціональних властивостей тротуару, необхідно від нього отримувати й естетичне задоволення. Через це тротуари в жодному разі не можна вкривати асфальтом. Доріжка повинна бути вимощена бруківкою та плиткою. Тим паче, коли площа настільки велика.

Більшість територій ніяк не облаштована, і ,як наслідок, майже не використовується мешканцями будинків. Це дивно, оскільки чимало процесів щоденного життя відбувається біля під’їздів, і людям там не вистачає місця.

Крім того, відсутнє будь-яке зонування ділянки, через що дитячий майданчик знаходиться поруч із припаркованими автівками.

Складається враження, що на подвір’ї можуть знаходитися лише дошкільнята. Немає жодної інфраструктури для дітей старшого віку, а тим паче підлітків. Тому їм доводиться самостійно знаходити місця для ігор та відпочинку. Тому на схилах взимку ламаються руки, набиваються синці та вибиваються зуби. Для іншого подвір’я не пристосовано.

Жахає відсутність лавок та хоча б звичайних зручностей для відпочинку. Перепочити можна хіба що на такому.

Люди старшого віку власноруч майструють конструкції для відпочинку. Вочевидь, це пов’язано з тим, що мешканці будинків хочуть мати можливість на власному подвір’я не лише похапцем пересуватися, але й ефективно працювати, різноманітно проводити дозвілля.

Окресливши проблеми, ініціатори проекту планують залучити до спільної справи мешканців будинку, створити архітектурний проект, який би задовольняв їхні потреби і, нарешті, реалізувати його. Якщо експеримент виявиться успішним, створити “дорожню карту” для всіх бажаючих перетворити дворовий простір, і організувати місцеву громаду.