Ми продовжуємо цикл публікацій-конспектів за мотивами лекцій та доповідей  українських урбаністів, архітекторів та істориків, які організовує по четвергах міжнародний архітектурний фестиваль CANactions. У минулий четвер, 18 грудня, Євгенія Губкіна розповідала про атомогради – унікальний феномен в історії радянського містобудування, що не має аналогів у світовій практиці. Це міста-супутники атомних електростанцій з населенням 25-50 тисяч осіб, що будувались за принципом радянських мікрорайонів. “Хмарочос” зробив конспект лекції Євгенії. Далі їй слово.

«Атомна енергетика у радянській міфології завжди була овіяна ореолом якоїсь романтики. Єдина тема, яка могла сперечатись з міфом атомної енергетики був тільки космос. У більшості пострадянських міст можна побачити багато мозаїчних панно, які зображують кільця Резерфорда так само, як і Гагаріна у скафандрі».

«Слово “атомоград” виникло пізніше, ніж саме це явище. Цей термін є більш літературним, художнім, адже поєднує архаїстичний корінь “град” зі словом “атом”. У радянській літературі ці населені пункти мали назву “міста-супутники атомних електростанцій”».

«Атомогради діляться на закриті, так звані ЗАТО, і мирні. Ще у 30-ті роки розпочались “перегони озброєння” з Німеччиною та США. І у СРСР почались розробки ядерної зброї. Перші атомогради військового призначення починають з’являтись у Сибіру. ЗАТО – це закриті режимні об’єкти накшталт військових містечок з пунктами пропуску та блокпостами. Ті, хто живуть і працюють у цих містечках, мають підписки про невиїзд».

«Першою в світі атомною електростанцією стала Обнінська АЕС. Сам Обнінськ – це не тільки атомоград, а ще й наукоград. Такі планові міста будувалися на ще неосвоєній території. Тобто, фактично, серед поля виникало ціле місто для працівників якогось великого індустріального об’єкту».

«В Україні повністю збудованих і функціонуючих атомоградів було збудовано шість: Прип’ять, Кузнецовськ, Нетішин, Енергодар, Южноукраїнськ, Славутич. Усі вони мають атомну електростанцію, що працює, чи принаймні працювала і усі мешканці цих міст були задіяні у роботі цієї станції. Але були в Україні ще й міста вже сплановані й збудовані, у яких після Чорнобильської трагедії призупинили будівництво енергоблоків. У деяких з них досі живуть люди, але працюють вони не за радянським “профілем”, а деякі – покинуті».

«Усі українські атомогради, що будувалися до Чорнобильської катастрофи, мали схожу структуру: декілька мікрорайонів один поряд з іншим, від яких до атомної електростанції веде широка дорога. Ці типові модерністичні міста будувались накшталт спальних районів – житлові будинки розташовані навколо інфраструктури “соцкультпобуту”: дитячих садочків, шкіл, послуг населенню. Такі населені пункти завжди тяжіли до урбанізму – ніяких приватних секторів чи садів, лише багатоповерхівки».

«При будівництві мікрорайонів чи нових міст у СРСР ніхто не піклувався про екологію. Була ціла технологія, за якою всі дерева на ділянці майбутнього району вирубувалися, потім будувались будинки, а потім висаджувались нові молоді дерева, вже вздовж вулиць».

«Наймолодше українське місто, Славутич, збудували у екстренних умовах за 2 роки. Усіх жителів Прип’яті тимчасово розселили по всьому СРСР, докі тривало будівництво їх нового “дому”. У проекті Славутичу втілився ще один радянський міф “дружби народів” – нове місто приїхали будувати спеціалісти з багатьох радянських республік. Крім того, вони ще й привезли свої локальні матеріали».

«Кожній республіці у майбутньому Славутичі давали місце для будівництва власного кварталу – Єреванського, Бакінського, Вільнюсського тощо. Усі ці квартали, як намисто, розташовані навколо центрального парку міста».

«Славутич – це “Антиприп’ять”. Ці два міста будувались за абсолютно різними, протилежними принципами, у різні часи. Архітектори зрозуміли, що треба збудувати зовсім інше середовище, бо інакше люди будуть ходити тими самими вулицями – нове місто може нагадувати їм про трагедію».

«Архітектура Славутича – це неймовірний вибух фантазії та сміливості на той момент. У нових будинках втілились уявлення радянських архітеткорів про гуманізм. Замість 12-поверхівок вони будують споруди по 4-5 поверхів, та зовсім маленькі типові приватні будиночки. Відбувається осмислення та поворот до співрозмірності архітектури людині та зменшення масштабу».