Небайдужі мешканці разом з архітектурною Студією Парасоль та за підтримки Київського міського журналу “Хмарочос” вирішили провести урбаністичний експеримент і перетворити типове радянське подвір’я, яке знаходиться у мікрорайоні Виноградар, на комфортний громадський простір для мешканців будинків. До процесу перетворення ініціатори проекту планують залучити якомога більше жителів. Перед вами – друга стаття циклу.

Читати першу частину циклу. «Двір Правди»: чому київські подвір’я варто переоблаштувати?

Двір Правди знаходиться у південно-західній частині міста на території масиву Вітряні гори. Наприкінці XIX століття через велику кількість піску та часті суховії ці гори називалися Піщаними, або іноді ще Западинськими, однак, з часом лишилася лише сучасна назва. Колись тут знаходилося велике озеро, від якого сьогодні майже нічого не лишилось. Тепер Виноградар – окремий район, він межує з Піщаними горами по проспекту Свободи, вулицях Галицькій і Світлицького. Поруч знаходяться Западинка та Пріорка.

Історія Виноградара починається з діяльності саксонця Вільгельма Готліба Кристера. У 1838 році за запрошенням князя Радзивіла, як ткацький фахівець, він приїжджає до містечка Хабно Київської Губернії, а через 10 років переїжджає до Києва і купує у князя Естергазі на Пріорці ділянку площе  38 десятин. У 1850 році він створив фірму «Садівництво та насіннєве господарство «В. Кристер»», яка стала відомою далеко за межами Києва.

За 40 років Кристер перетворив пустир на квітучий сад, розсадник плодових дерев, овочей та квітів, створив зразкове молочне господарство, найкращу в Києві пасіку, та навіть виробляв вино. Після смерті справу продовжили його сини — Юлій та Едмунд, які заклали нові розсадники на Нивках та в інших місцях. У 1900 році садівництво «Кристер» мало 128 десятин з 5 млн. саджанців і на початку ХХ ст щорічно продавало близько 50 тисяч саджанців фруктових та майже 100 тисяч декоративних дерев.

У 1907 році персидський підданий Ісаак Іванович Бекас отримав від міської управи в оренду на 24 роки 16 ділянок землі на Вітряних горах площею 17 десятин для розведення винограду. Саме з Бекасом пов’язане нове піднесення київського виноградарства. Справи у підприємця йшли непогано і для продажу власного винограду він навіть облаштував магазинчик на вулиці Володимирській, 46. Слідуючи хорошому прикладу інші теж почали брати в оренду землю під розведення винограду, відтак у 1909 році Дума відвела Лукинському 3 десятини землі для тих же цілей. У 1910 році вже чимало ділянок було орендовано на термін 24 роки для розведення винограду. На Вишгородській вулиці та й взагалі на Куренівці з’явився виноград, який давав тут добрі врожаї.

У 1915 році потік переселенців до Києва посилився, зокрема, через геноцид ассірійців та вірмен у Османській імперії. Через переслідування або злидні сюди також перебиралися татари, греки і турки. У 1928 році вони об’єдналися в трудову комуну (Будинок народів сходу) і поселилися спочатку на Святошино, а в 1932 році переїхали на Піщані гори. У 1930 році для «залучення трудящих Сходу до суспільного виробництва» тут було створено господарство. Спочатку оселилося 28 родин, а для проведення сільськогосподарських робіт було виділено 19 гектарів землі. Там посадили виноградники та розмістили баштени. Через рік виноградники займали вже 35 гектарів. Експеримент засвідчив, що виноград остаточно завоював право на подальше культивування у Києві у промислових масштабах. У 1934 році у виноградарському господарстві мешкали 74 родини, а земельні угіддя становили 49 гектарів. У колгоспі «Вітряні гори» працювали представники 13 національностей: українці, росіяни, євреї, поляки, білоруси, татари, караїми, греки, китайці, лезгіни та ін. У 1960 році господарство увійшло до складу радгоспу «Пуща-Водиця».

В 50-х роках територія на місці теперішніх вулиць Осиповського, Галицької та Мостицької перетворилась на величезне міське звалище. Біля нього знаходився глиняний кар’єр, в якому завод будіндустрії випробовував нову техніку. Тоді поруч з цими місцями велика кільксіть підприємств будували для своїх робітників невеликі 2-3-поверхові будинки, кожен за своїм проектом. Таким чином, в цей час тут мешкали робітники шкіряного заводу, фабрики Смирнова-Ласточкіна, заводів «Генератор», «Торгмаш», «Геофізприбор», Інституту надтеврдих матеріалів та інших підприємств Куренівки. Після постанови «Про розвиток житлового будівництва в СРСР» від 1957 р. зведення житлових будинків почало проводитися по типових проектах індустріальними методами і територію стали забудовувати блочними хрущовками, в яких кияни отримували квартири відповідно до черги.

Сучасна забудова Виноградаря бере свій початок з 9-ї п’ятирічки, яка почалася в 1971 році. Згідно з планом передбачалась інтенсивна забудова Лівобережної території та Брест-Литовського проспекту, Святошино, Оболоні та Виноградаря. Автором проекту був Едуард Більський і на конкурсі він отримав за нього першу премію . Втілення задуманого почалось у 1974 році частково на вільних землях, частково на огородах мешканців та на землях радгоспу «Пуща-Водиця», які були під фруктово-ягідними рослинами. Територію забудови розділили на три мікрорайони та квартали з мережою пішохідних доріжок і бульварів. У центрі передбачалося створення «Гостинного двору», громадського, культурного і торговельного центрів. На Синьому озері передбачався водно-спортивний комплекс, проект якого був досить нетиповим для жилих масивів того часу. Масив забудовувався 9-,12- та 16-поверховими будинками, і в 1975 році сюди заїхали перші мешканці.