Цього року до Національного музею історії України було призначено нового директора — Тетяну Сосновську, яка раніше керувала музеєм-квартирою Павла Тичини. «Хмарочос» поговорив з новим керівництвом і дізнався, як зміниться робота у музеї, а також його внутрішній і навколишній простір.

Про імідж

Ми мусимо дбати про те, щоб музей став відоміший. Він має найбільшу колекцію в Україні, але її склад і структуру знають працівники музею і вузьке коло фахівців.

Наш музей мав би більше відвідуватися школярами безпосередньо, або через онлайн 3D екскурсії чи шляхом залучення наших співробітників до лекторіїв.

Зараз зв’язок між музеєм і школою низький, враховуючи кількість школярів та студентів, які навчаються у Києві. Ми думаємо, як модернізувати себе, щоб гідно представити на карті України. Іншою проблемою є низька відвідуваність. Минулого року у звітах, які ми подавали щодо відвідуваності музею, близько 90% становили безкоштовні відвідування, кількість яких ми не можемо підтвердити.

Реальною кількістю є ті відвідувачі, які прийшли до музею придбавши квиток. Світова практика говорить, що 10-15% від цієї кількості можуть складати безкоштовні відвідувачі. Все, що більше — це надумано.

Зараз музей у середньому за день відвідує 170-180 чоловік, це більше, ніж було до мого приходу. Але якщо брати загалом — це маленька кількість.

Основна група відвідувачів — це люди, які сюди потрапили випадково. Найбільша кількість з них — ті, хто відпочивали на Пейзажній алеї або прийшли полюбуватися старокиївською горою. Лише 15-18% мали в планах прийти сюди. Це низький показник.

Про нововведення

Важливо, щоб відвідувачам було цікаво у музеї. Аби уважно передивитися усю нашу експозицію, до нас потрібно прийти декілька разів. Тому ми пішли шляхом соціалізації квитка.

Раніше квиток для школярів коштував 18 гривень, а для дорослих – 36 гривень. Зараз повний оглядовий для дорослого — 30 гривень, а для школяра — 20. Експонати на одному поверсі можна переглянути за десять гривень.

Раніше екскурсія для групи коштувала 60 гривень, а зараз —15 гривень з людини. За цю вартість можна послухати екскурсовода, а школярам зрозуміти, що робота екскурсовода має вартість і її треба цінувати хоча в такому невеликому фінансовому вимірі.

Промайнуло п’ять місяців і виявилося, що за півроку ми заробили стільки ж грошей, як за весь минулий рік.

Людина має сприймати музей як сучасне місце, місце відпочинку і, якщо треба, і розваг. А не лише як простір, де представлені експозиції. Тому протягом п’яти місяців кожні вихідні з 12:00 до 16:00 години у нас грає музика. Людина йде експозицією в пошуках мистецького комфорту, піднімається аж на четвертий поверх і там бачить піаніста, який грає класичну музику.

Кілька разів ми запрошували саксофоністів, які грали у холі класичну музику протягом години-півтори.

Від останніх вихідних у нас проводяться театралізовані перформанси, коли актори в одязі того чи іншого періоду в експозиції розігрують сценки, спілкуються з відвідувачами, або між собою, ніби не зважаючи, що вони у музеї й тут є люди.

Музейний простір використовувся не раціонально. Вся експозиція розташовувалася по периметру під стінами, а простір у середині залів простоював. Тому на середину залів ми поставили цікаві експонати, які відвідувач може обійти, обдивитися довкола і сфотографуватися. Таким експонатом став старий чумацький віз, якого більше немає в інших музеях, а також сіялка початку XX століття, яких майже ніде не збереглося.

У багатьох місцях ми зняли обмежувальні стрічки, які «розривали» експозицію на частину. Ми вирішили провести експеримент і забрати їх на два тижні, щоб подивитися, чи будуть відвідувачі сідати на старі меблі. І швидко переконалися, що ніхто не прагне сісти на музейний стілець і сфотографуватися, що відвідувачі усвідомлюють, що це старовинний експонат, а тому стають поряд. Але музей став без штучних бар’єрів і відвідувач розуміє, що ця експозиція для нього, і її від нього не відгородили.

Ми зняли оплату за фотографування, бо у кожного є мобільний телефон і за допомогою знімку відвідувач може залишити собі згадку про якийсь з об’єктів.

На третьому поверсі в апсиді звільнили простір, і тепер кожен може підійти до вікна і подивитися на Поділ.

Ми не могли оминути увагою людей з особливим потребами. Ми змогли забезпечити умови для відвідування музею для людей з вадами зору — облаштували жовті обмежувальні лінії, зробили мнемокарту. Хочемо зробити путівник по музею шрифтом Брайля; зараз наші працівники думають над тим, як зробити репліки експонатів і поставити посередині залів, щоб їх можна було відчути руками.

Ми співпрацюємо з однією громадською організацією, яка безкоштовно нам робить електропідйомники для візочників. У цьому ж ключі ми думаємо про зонування на першому поверсі.

Коли починається тепла погода, на старокиївських пагорбах навколо музею відпочивають люди. Час від часу перед музеєм ми організовуємо концерти класичною або джазової музики.

Вхід сюди буде вільний для усіх, перш ніж зайти, відвідувачі зможуть роздягтися у гардеробі. Назва закладу спочатку була «Музейний книжковий клуб», але згодом змінилася на «Музей старих іграшок». Ми думали, що це буде кав’ярня, куди кожен відвідувач зможе принести старий родинний експонат — книжку, свічник, і дати його власнику під розпис по акту, щоб він залишитися у кафе, як експонат, а пізніше, його можна було б забрати.Інтер’єр кав’ярні розроблятиме скульптор, Костянтин Скритуцький.

Зараз перед музеєм встановлено дві велопарковки та дерев’яні лавки — подарунок від архітектурного бюро 2B.group.Один із керівників пообіцяв нам, що вони оголосять збір коштів серед своїх знайомих, щоб встановити додаткові конструкції для сидіння. Вони будуть такого формату, аби всі охочі зможуть їх розкласти і перетворити на стіл та стільці, а після використання знову скласти.

Ми відчуваємо велику потребу у смітниках на території біля музею і хочемо її вирішити.Восени плануємо засадити території кущами та квітами, і перетворити її на так звану паркову зону.

Проблеми музею

З одного боку музей має багаті фонди, а з іншого — вони закриті та недоступні для дослідників. Тут зберігаються загальнонаціональні цінності і їхнє вивчення не має бути привілегією лише для співробітників. Кожен предмет та експонат має бути доступний, і не тільки через експозицію. Але ми долаємо цю проблему. Науковцям нашого музею і дослідникам, які працюють за межами музею вже легше вивчати та досліджувати експонати.

Ми плануємо розпочати проект із оцифрування фондової колекції. Аби експонати, особливо експозиційного характеру були сфотографовані, зацифровані та представлені у максимальній доступності на сайті музею або на спеціальному сайті. Це зробить фонди відкритими для кожного. Зараз колекція нараховує близько 700 тисяч одиниць, згодом найцікавіші об’єкти мають бути викладені онлайн. Будь-хто охочий зможе вивчити експонат через світлини, 3D представлення, може дізнатися його історію, легенду, параметри й займатися науковою роботою дистанційно. Ми працюємо над тим, аби зробити путівник по фондах. Аби кожен, хто хоче ознайомитися зі структурою фондів, міг по ньому знати, які групи зберігання у нас є і з чого вони складаються.

Триває процес вивчення тієї частини колекції, яка вже пройшла фотофіксацію. Наступний крок — технічне та технологічне забезпечення команди, яка займається цією роботою, визначення кураторів від фондів. Вже визначені співробітники музею, які займатимуться фотографуванням.

Ми встановлюємо термін реалізації 5-6 років. Але це може затягнутися до десяти років. Фотографування фондових предметів має певну специфіку. Їх треба взяти зі сховища, розгорнути й сфотографувати у належних умовах, потім предмет упакувати й покласти на місце зберігання. Важливо, щоб до світлини був опис: коли предмет потрапив до музею, яка його легенда, хто його приніс, під час яких розкопок був знайдений, чи перебував у евакуації. Робота має кілька складових і не може виконатися миттєво.

Наприклад, для європейців відкритість фондів сприймається як звичне явище. А фотофіксація сприймається як збереження і захист фондової колекції. Коли під час воєн стихійних лих чи крадіжок, зникають музейні експонати, згодом на аукціонах чи у приватних колекціях в інших музеях за описами і фото можна ідентифікувати свій предмет.

Про фінансування

Музей фінансується з державного бюджету, і за рахунок коштів які надходять від платних послуг, які ми надаємо.Ми маємо небагато валютних ресурсів, накопичених завдяки іноземним  виставкам. На 90% з бюджету оплачується фонд заробітної плати і 10% йде на утримання музею. Тому музей зобов’язаний бути дохідним.

Ми мусимо подбати про те, щоб відвідувачі сюди йшли. На мою думку, музейним працівникам варто відходити від уявлення, що музей — їхній приватний простір. Вони мають зрозуміти, що ми, перш за все, наймані працівники. Коли мені говорять про низьку відвідуваність, як приклад я завжди ставлю Мистецький арсенал, музей Ханенків, Київський музей російського мистецтва, музей Тичини.