Архітекторка та громадська діячка Наталія Кондель-Пермінова розповідає про досвід публічних обговорень та можливе майбутнє території на початку бульвару Тараса Шевченка.

У Києві з 8 вересня по 13 жовтня 2015 р. у приміщенні Департаменту архітектури та містобудування тривали громадські обговорення злободенного й болючого питання: що має постати на місці, на якому донедавна стояв пам’ятник Леніну? Міжнародний конкурс «Територія Гідності», що завершився у травні 2015 року, надав низку авторських пропозицій, чим можна заповнити «звільнене» місце. Проекти різні, серед них – статуя Божої Матері, пам‘ятники І. Мазепі (премійований 2009 року для встановлення на площі Слави), Тарасу Шевченку, Героям Небесної Сотні та інше. Є пропозиції залишити постамент й облаштувати його огорожею й драбиною з тим, щоби бажаючі змогли підніматися на нього, чи – надбудувати наземну пішохідну зону для прогулянок. І, зрозуміло, з кожним днем напруга зростає, всі завмерли в очікуванні: якій з цих пропозицій пощастить?

Початок алеї Бібіковського бульвару. 1870-і рр.

Аудиторія, яка щовівторка збиралася на Хрещатику, 32, складалася з активних прихильників різних поглядів. Серед них – і люди поважного віку, для яких Ленін – невід‘ємна частина їхнього життя, з яким пов’язана молодість, роки лихоліть, важкі трудові роки повоєнної відбудови. Протилежної думки дотримуються ті, для яких Ленін є символом комуністичної ідеології, що принесла Україні багато горя й біди. До обговорень активно долучилися й прибічники статуї Божої Матері, які вважають доречною її наявність на цьому місці. У четвертій групі думок сконцентровано уявлення про те, що ця територія є важливим публічним простором, потенціал якого потребує виявлення й належного розвитку.

Оскільки даний етап обговорень завершився й отримано змістовні результати, можна підвести перші підсумки.

Спочатку слід підкреслити, що проведені заходи не мали на меті ухвалення, приміром, шляхом голосування, якогось з запропонованих творів монументального мистецтва. На громадських обговореннях здійснювався аналітичний розгляд даної проблеми з розбивкою її на складові для більш глибокого розуміння й подальшого виваженого публічного прийняття рішення. Тому на заходах заслуховувалися докладні лекції фахівців та обговорювалися різні аспекти, що доповнюють один одного: історія Бессарабської площі та бульвару Тараса Шевченка; сакральне і просторове значення пам’ятника у місті; процеси та наслідки «ленінопаду» у Києві, в Україні, а також у містах східної Німеччини; історія та сучасність Бессарабського ринку в контексті світового досвіду і, крім того, – дуже цікаві пропозиції щодо організації транспортного руху в центральній частині Києва.

Старовинні “МАФи” на початку Бібіковського бульвару. З поштівки 1900-х рр.

Отже, висновок перший: Настав час рішуче відмовитися від сумнівної традиції заміни одного пам’ятника іншим. Шлях механічної зміни пам’ятників призведе до загострення конфліктів, які залагодити буде неможливо. Голосування у різний спосіб за вибір того чи іншого монументу внесе у суспільство розбрат, адже у підсумку вдоволеними будуть лише автор та прихильники пропозиції, яка набере більшу кількість голосів. Але це не вибори депутатів, діяльність яких визначена законом на відносно короткий термін. Життя монументів у просторі міста вимірюється іншими часовими проміжками.

Деякі з наданих проектів щодо того, якою скульптурою наповнити «звільнену» територію, з першого погляду виглядають дуже привабливо. Перший погляд формується в результаті сприйняття проекту пам’ятника як площинного твору, тобто як картини, що споглядається тільки з одного ракурсу. Але пам’ятник – не фреска чи картина, що висить на стіні, а – скульптурна композиція, яка живе у просторі і має багато ракурсів. Саме тому в міському середовищі обов‘язково працюють спільно скульптор й архітектор.

Шибениця на початку бульвару. Листопад 1943 р.

Якщо колишній пам’ятник Леніну був вертикальною об‘ємною композицією (циліндричний постамент та постать вождя на ньому), то натомість у нових творчих доробках пропонуються досить розвинені, масштабні об‘ємно-просторові композиції, переважно симетричні, з головною скульптурою посередині й підпорядкованими їй скульптурними групами, фланкуючими по обох боках. Варто лише уявно «обійти» ці твори з різних боків, щоб відчути наперед враження від них у цьому досить обмеженому просторі. Розглянемо, приміром, скульптурну композицію Божої Матері. В усі часи для молитви завжди обиралися найкращі місця, місця сили, місця зв’язку Земного та Небесного. І чи доречно встановлювати статую Матір Божої там, де вирують лише автівки, де практично не буває людей, які вимушено пересуваються лише у підземному просторі? Як почуватиметься Богоматір у середовищі Бессарабського ринку й ТЦ «Мандарин Плаза», «Арена-Сіті»? Чи «дякуватиме» Вона людям за таке силуване сусідство? І які відчуття від усього цього виникатимуть у серцях як вірян різних конфесій, так і тих, хто не вірує? Так само незатишно у царстві Гермеса-Меркурія «почуватиметься» й скульптура будь-якого історичного діяча, з трьох боків якої вируватимуть автомобільні потоки. Тому варто повернутися до концептуальних витоків, до розуміння цього місця нашими попередниками й надати йому сучасного звучання.

Цілком логічно випливає висновок другий: Місце, де стояв пам’ятник Леніну, неможливо розглядати окремо від прилеглої території, від оточуючого середовища.

Місце, де стояв пам’ятник Леніну, знаходиться у середовищі Бессарабської площі, де закінчується Хрещатик. Довгий історичний час тут було звичайне роздоріжжя на периферії Києва, а повноцінна площа з торговельними функціями склалася вже на межі 1860-1870-х років. Мережа велелюдних вулиць та зручний підвіз по Великій Васильківській вельми сприяли активній торгівлі. Остаточне й переконливе втілення ринкова функція площі отримала після реалізації у 1912 році величного спільного проекту міської санітарії, архітектури, інженерії та благоустрою – першого в Києві критого ринку. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття територія доповнилася новітніми торговельно-розважальними центрами «Мандарин Плаза» й «Арена-Сіті». З часом Бессарабка як складний, перевантажений транспортний вузол, стала проблемною зоною в центрі Києва, де місця людині вже майже немає. По обидва боки Бессарабського ринку пішоходи змушені порушувати правила вуличного руху. Територія перед ринком, а також майданчик, звідки починається бульвар Шевченка, взагалі не «працюють» як міські громадські простори. Заклади, що розміщені в перших поверхах будівель у Бессарабському проїзді, обмежені у своїх можливостях через скупчення автомобілів та мінімальний доступ пішоходів. Все це є сумним наслідком екстенсивної автомобілізації, коли бурхливий рух автівок вважався символом технічного прогресу. Довгий час кількість автомобільних смуг повсюдно збільшувалася за рахунок знищення зелених насаджень, зменшення просторів для руху пішоходів.

М.С.Хрущов відкриває пам’ятник Леніну. 5 грудня 1946 р.

Зараз у всьому світі відбуваються докорінні зміни, все повертається на свої місця: спочатку – пішохід, далі – велосипедист, громадський транспорт і вже потім – автомобіль. Перевага надається суспільним, а не приватним, потребам. На засадах рівності й толерантності формується нова соціальність, облаштовуються громадські простори. До міст активно повертається рейковий транспорт, звужуються смуги автомобільного руху, розширюються тротуари, влаштовуються велодоріжки, висаджуються дерева, здійснюється благоустрій.

У цьому контексті й обговорювався простір, прилеглий до місця розташування колишнього пам’ятника Леніну. Висловлювалося багато цікавих пропозицій, яким чином можна покращити транспортний рух й повернути людей на цю територію шляхом створення комфортних, зручних громадських просторів. Серед них – дуже цікава ідея від Ради з урбаністики Києва щодо перекриття руху автотранспорту в Бессарабському проїзді з облаштуванням пішохідної зони, поєднаної з майданчиком перед центральним входом до Критого ринку. Цього можна досягти шляхом зміни організації проїзду автотранспорту з бульвару Тараса Шевченка до бульвару Лесі Українки лише за одним маршрутом, через початок вул. Великої Васильківської та вул. Скоропадського замість двох існуючих (в тому числі й крізь Бессарабський проїзд). Також зменшиться конфліктність проїзду з вул. Басейної на вул. Скоропадського. Створена таким чином пішохідна зона може стати й виставковим майданчиком «просто неба», значно пожвавиться буття різноманітних закладів, розміщених в перших поверхах. Ідея створення тут пішохідного простору вже наглядно «витає у повітрі». Люди стихійно, всупереч правилам дорожнього руху, відвойовують своє право на громадський простір у цьому місці.

Правоохоронці біля пам’ятника Леніну під час маніфестації 1 грудня 2013 р. Фото М. Кальницького.

Обговорення, що відбулися, підтвердили нагальну суспільну потребу щодо облаштування громадських просторів, вдосконалення існуючих транспортних схем з метою системного виходу на якісний рівень суспільного буття.

Висновок третій: І, все ж таки, що робити з місцем, де стояв пам’ятник Леніну?

Щоб дати відповідь на це питання, треба зрозуміти місце, яке є початком чудового бульвару, улюбленого усіма киянами вже понад півтораста років. Бульвар Шевченка прямує до Брест-Литовського проспекту (просп. Перемоги) по мальовничих київських пагорбах, з’єднуючи «зеленою архітектурою» різні міські сюжети у вишуканий цілісний містобудівний твір. Коли у 1909-1912 роках зводився Бессарабський ринок, архітектор Г. Гай розмістив його головний фасад по вісі бульвару, і завдяки цьому талановитому рішенню перспективу бульвару влучно завершує пам‘ятка архітектури національного значення. І ця вісь до 1946 року нічим не перебивалася, вхід до бульвару підкреслювався локальними архітектурними формами.

Проект скульптурного комплексу з Богоматір’ю

Коли у 1946 році встановлювали пам’ятник Леніну, скульптор С. Меркуров та архітектори О. Власов і В. Єлізаров як фахівці високого рівня розуміли, що його розміщення є порушенням важливих композиційних правил. Але йшов уже третій рік по визволенні Києва від гітлерівських загарбників і до десятиліття сталінської Конституції треба було у вцілілому серед руїн куточку міського центру виконувати партійно-ідеологічну постанову. Тоді розташування пам’ятника саме тут мислилося як тимчасове, з огляду на запропонований у той час проект велетенських монументів Леніна і Сталіна на пагорбах обабіч Автостради (бульвару Дружби Народів). Як статуя, так і постамент нашвидкуруч створеного пам’ятника Леніну на Бессарабці являли собою фактично «секонд хенд», виготовлений зовсім для інших потреб. Але сталося не так, як гадалося: «тимчасовість» тривала майже сімдесят років – з 5 грудня 1946 по 8 грудня 2013 року.

Проект платформи з годинником

Зараз місце, звідки починається бульвар Шевченка, як ніколи потребує до себе шанобливого й виваженого ставлення. Скульптури Леніна вже немає, зберігся постамент, який можна перенести до новостворюваного Музею тоталітаризму в Україні. І, остаточно відмовляючись від встановлення тут будь-яких статуй чи пам’ятників, шляхом конкурсу визначити краще рішення щодо облаштування входу до бульвару в контексті оновленої транспортної схеми й функціонального зонування громадських просторів на цій території.

Наталія КОНДЕЛЬ-ПЕРМІНОВА,
кандидат архітектури,
голова Ради громадських експертів
конкурсу «Територія Гідності»