Мегаполіс — рухлива матерія з хаотичною зовнішньою рекламою, сірими спальними районами, облупленими прибутковими будинками доби пізнього бароко чи нового модерну. Місто розростається новими вулицями, вуличками та провулками, на яких протягом століть зберігаються історичні будівлі, перетворюючи ці вулиці на музеї під відкритим небом. У своєму матеріалі Марина Люта розповідає про три київські-вулиці музеї: Кирилівську (колишня Фрунзе),  Лаврську й Басейну, до речі тут народилася Голда Меїр.

Дореволюційний  Київ. Басейна

Свою назву з рівними шансами вулиця могла отримати від басейну з питною водою, у який стікалися невеликі джерела; від старого фонтану на Бесарабці, або від Басейного яру, де збиралася дощова вода від перетину Хрещатицького і Кловського струмків. Назва закріпилася після того, як під Бесарабкою проклали колектор, назавжди заховавши у бетон водні потоки. Вулиця Басейна є своєрідним мостом між ланцюгом відомих київських вулиць від куполу Бесарабської площі: Шовковичної, Шота Руставелі, бульв. Лесі Українки та Крутого узвозу.

Спочатку вулицю формували невеликі двоповерхові будинки. У ХІХ-ХХст. тут з’явилися шести- та чотириповерхові будинки зі схожими фасадами, щільно притиснуті один до одного. У повоєнні роки було створено пішохідний бульвар, його початок прикрашав пам’ятник Шолома Алейхема. Тепер це — проїзжа частина.

Колишній готель «Пале Рояль» за адресою вул. Басейна 1/2

У забудові Басейної брали участь відомі київські архітектори – Г.Шлейфер, А. Краусс, В. Миколаїв. Загальна довжина вулиці, що складена з раннього модерну та еклектики – 300м. Прикладом нео-ренесансу з характерними рисами мавританського стилю є будинок №1/2 (архітектор А. Краусс), відомий як готель «Пале-Рояль», згодом «Великий слов’янський». Простягнувшись Басейною, будинок утворює два внутрішніх подвір’я. На жаль, купол наріжної частини було втрачено, проте збереглася лиштва четвертого поверху, з аркою та виразним рельєфним орнаментом. На початку 1910 року за спорудженням Бесарабського ринку зі свого номеру  тут спостерігав керуючий архітектор Михайло Бобрусов. В готелі містилася Київська школа десятників з дорожньої і будівельної справи, якою опікувалися меценати.

На перетині Басейної, Шота Руставелі та Еспланадної знаходиться житловий будинок 12/1, що належав київському фабриканту Михайлу Арістархову, який запровадив столичний передвиборчий тренд «підкуп гречкою», точніше ковбасами, адже Арістархов, що рвався у Київську думу, володів ковбасною фабрикою. Він скуповував голоси електорату продуктами власного виробництва. Будинок зведено 1898 року Андрієм Крауссом. Тут можна зустріти його «київський ренесанс» на доходному будинку № 15 Л. Уманського та ще один готель за його проектом, «Оріон».  

Перспективу Басейної завершувала типологічна несподівана цупка триповерхівка за проектом архітектора Володимира Миколаєва. Будувалася на замовлення мецената й цукрового магната Миколи Терещенка у якості нічлігу для безхатьків на 500 місць. У радянську добу тут розташовувався пологовий будинок. Будинок на Басейній, 16 було знесено через те, що заважав 27 трамвайному маршруту, згодом демонтували й трамвайні рельси.

Меморіальна табличка на будинку, де жила Голда Меїр

До втрачених  пам’яток належить маленький флігель, на місці якого тепер зведена будівля №5. Перші роки дитинства тут до 1903 року провела одна з засновників Ізраїлю та його четвертий прем’єр – Голда Меїр (Мабович), дочка звичайного київського столяра. На цій будівлі тепер встановлено барельєф. Зовсім поряд, у садибі № 6 народився і жив син саксонського підданого — Рейнгольд Глієр. Родина утримувала не тільки майстерню батька видатного композитора, але й невеличку садибу, конюшню – ціле обійстя.

Велика частина власності на куті Басейної та Крутого спуску належала Ленуару Іонану, швейцарському купцю третьої гільдії, що прийняв російське підданство. На той час швейцарці контролювали велику частину київського промислового бізнесу, тож не дивно, що нащадки Ленуара володіли майном аж до революції.  Невеличка вулиця, трансформована вже новітнім часом, продовжує дивувати мальовничими флігелями, транспонуючи сучасний простір.

Місце, де Поділ зійшовся із Куренівкою – вулиця Кирилівська

Вулиця-стріла, що є найдовшою з історичних вулиць Києва. Кирилівська простягається від вулиці Ярославської, до історичної місцевості Пріорка, біля Вишгородської. Довжина вулиці складає більш ніж п’ять кілометрів, що поділені на куточки та квартальчики численними перетинами.

Пряма, без відчутних перепадів висот, у XVIII столітті вона мала назву Плоської, потім – Кирилівської, на честь Кирилівської гори та однойменного монастиря XII століття. Цікаво, також, що Кирилівська на той час вже існувала, проте її перейменували в Костянтинівську, а Костянтинівську – у Межигірську. Пізніше, вбираючи у себе вулицю ім. Єжова, Кирилівська здобула нову назву на честь військового діяча Михайла Фрунзе. В 2015 історичну назву  було повернуто.

На Кирилівській (Фрунзе), 103 розташована відома Перша психоневрологічна лікарня ім.Павлова, «Павлівка», найбільша і одна з найдавніших психлікарень у Східній Європі. Тут безліч корпусів радянської доби. Доречною грою з простором є частина адміністративного корпусу та дитяче відділення. Мурали на цих будівлях цілком  виправдані, і вважаються одними з найцікавіших у місті. Трохи нижче, у підніжжі Кирилівських схилів, на Кирилівській/Фрунзе 105 знаходиться стадіон «Спартак» на п’ять тисяч місць. Після реконструкції у вісімдесятих, має освітлювані вишки та два поля для міні-футболу. Особливим елементом «Спартака» є барельєф — легендарний гладіатор зі смолоскипом. Нині стадіон перебуває не в найліпшій формі, хоча й має спортивно-навчальну базу.

Бабин Яр, що знаходиться над стадіоном, став ключовим у Куренівському Апокаліпсисі, техногенній катастрофі 13 березня 1961 року. Міська рада вирішила заповнити його відходами цегляного виробництва, їх утримувала лише  земляна дамба. Тож трагічного березневого ранку вона не витримала і 14-метрова маса рідкої пульпи здійнялася та зі швидкістю 5 км/с рушила на Куренівку, саме Кирилівською вулицею. Дитячі садочки, школи, житлові будинки, машини, автобуси, цвинтар були зметені вщент. Пам’ятник працівникам трамвайного депо ім.. Красіна, що загинули під час Куренівської трагедії, знаходиться біля одного з найстарших, Подільського трамвайного депо на вул.Кирилівській, 132.

Куренівська трагедія хоч і змінила обличчя вулиці, але згадкою ланшафту Подолу залишаються вцілілі будівлі дореволюційної доби.  Училище ім. Сергія Грушевського – пам’ятка 1911 року. Має три поверхи, її бічний фасад виходить на площу Петропавлівську. Грушевські мріяли про навчальний заклад для малозабезпечених у київських околицях, тож для історика і діяча Михайла Грушевського цей проект був втіленням батьківського заповіту. Під час зведення ця частина вулиці мала назву Куренівська. Будівля спроектована архітектором Е.Брадтманом, пізніше фасад було допроектовано художником–архітектором В. Кричевським. Будівля П-подібна, прикрашена псевдо-масонським символізмом з українським етнографічним відголосом. Має традиційні для українського стилю трапецеподібні вікна, особливими є орнаментальні трикутні кахельні вставки між другим та третім поверхами. Всередині коридорне внутрішнє планування, невеличкий світловий хол, актовий зал. Нині це Академія муніципального управління. Помилуватися будівлею можна за адресою вул.Кирилівська, 164.

Вул. Кирилівська у радянський час і тепер

Ще однією культовою спорудою на Кирилівській був Микольський жіночий монастир козацької доби, розформований за часів Катерини ІІ. Йорданську церкву біля того місця, побудовану на честь Миколи Солунського, знищено у 1930 році. На її залишках було збудовано Нотну фабрику. Нині вона ліквідована, підприємство зачинене. Адреса – вул. Кирилівська, 51 А. Кутова частина вулиці Кирилівської з Нижньоюрківської  є найстарішою промисловою зоною Києва. Вона демонструє дореволюційний пейзаж міста з модерними спорудами, більша частина яких нині спаплюжені часом та безвідповідальністю.

Яскравим прикладом промислового модерну є Пивний завод на Подолі. Він заснований ще у 1872 році і досі виробляє хмільний продукт (Кирилівська, 41 (43).  Деякі «ретро-будівлі» й досі використовують в якості промислових цехів, продовжуючи столітню традицію. Пивзавод на Подолі став вдалим дебютом для відомого згодом київського архітектора Володимира Миколаїва. Сам він згадував, що для  технічного втілення проекту прийшлося робити надважкі для того часу земляні роботи:  врізатися у гору, боротися з підземними водами.

Знаковою спорудою цієї частини Кирилівської також є Київський завод солодових екстрактів. Головною особливістю будівлі є оригінальна димова труба – одна з найдавніших у Європі. Дату зведення заводу можна розгледіти на цегляній кладці.  Вона також збудована Володимиром Миколаєвим. Будівля виконана із червоної цегли у стилі модерн, тепер у напівзруйнованому стані. На передостанньому поверсі начеплено банер «Продається».

Ще одним видатним архітектором, що проектував  у стилі «промисловий модернізм» був Володимир Городецький, на той час акціонер цементного заводу. Азбестоцементне підприємство, частину якого зведено за його проектом, можна побачити за адресою вул. Кирилівська, 102.

Промислові підприємства на Кирилівській наприкінці позаминулого століття спричинили в Києві справжню екологічну катастрофу. Система водоочищення та газовідводу була майже відсутня, тож багато хто з місцевих мешканців жалівся на кіптяву та задуху у повітрі, більше того, на цю проблему звертав увагу головний київський лікар. Життя промислових районів Києва «вікторіанської доби» було подібним до загальноєвропейських. Саме так виглядав наш київський Іст-Енд, що розташувався вдовж підніжжя гори Юрковиці.

Перетворення простору. Лаврська

Велика Микільська за радянських часів змінила назву на Січневого повстання, на честь заворушень на заводі Арсенал. Нині це вулиця Івана Мазепи.  Її частину від площі Слави до площі Героїв ВВВ з 2010 року перейменовано на вул. Лаврську. На зміні назви наполягли духівники Києво-Печерської Лаври, хоча великої розбудови та реконструкції Лавра й зазнала завдяки Мазепі та його родині. Через перейменування на деякий час виникла плутанина з номерами будинків.

Лаврська починається , де вул. Івана Мазепи перетинає алея Героїв Крут (веде до урочища Угорського, Аскольдової могили).

На Мазепи розташовинй Київський Палац дітей та юнацтва, Палац Піонерів – творіння архітекторів 60-х Авраама Мілецького та Едуарда Більського. Приміщення має інтерактивне планування, його можна трансформувати за допомогою розсувних перегородок. Палац оздоблений мозаїкою, майолікою та карбуванням з етнографічними мотивами.

Готель «Салют» та площа Слави

Цю частину Печерська можна вважати об’єктом конструктивного  перетворення простору Авраамом Мілецьким, учнем Іосифа Каракіса. Він надав Києву неомодернового та конструктивістського забарвлення. Готель «Салют» — архітектурна домінанта Площі Слави. Здається, що тризірковий «Салют» круглої форми, проте готель має еліпсоподібну будову. Початковий проект забудови був складнішим, але Мілецький змушений був його спрощувати на прохання влади.

Сучасні «Салют» і Палац Піонерів вирізняються на тлі класичних будівель, доповнюючи ансамбль Парку Вічної Слави, зазначеного як споруда № 15 на Лаврській.  Загальна площа парку, розміром 18,37 га було визначена комендантом Київської фортеці А.В. Аносовим наприкінці  ХІХ  століття. Колись тут розміщувалися перші київські спортивні майданчики, тепер  він починається з Алеї Полеглих Героїв, що веде до 27-метрового гранітного Обеліску Пам’яті (за проектом А. Мілецького). Проте всі напрацювання з простором зведені нанівець із появою кількох новітніх забудов, розгорнутих у бік Дніпровського спуску, наприклад сталево-скляного «Піонеру» у стилі  Hi-Tech. Болючого удару всьому комплексу Печерських пагорбів, у тому числі історичному ансамблю на Лаврській, завдала 18-поверхова висотка-монстр Diamond Hill.  

Diamond Hill височіє над вулицею Мазепи

Споруди фортифікаційного значення: Московські ворота, порохові льохи, Старий Арсенал, збудований у 1783-1801 роках за проектом генерала-поручика І.Мелера на місці Вознесенського дівочого монастиря.  Арсенал — перша київська споруда у стилі «класицизм»,  будівлі зведені з жовтої цегли київського виробництва зі стінами завтовшки два метри. Планування зального типу, на другому поверсі має підвісні стелі, а на першому – склепчасті перекриття.

У будинку 1959 року, на Лаврській, 46 працював і жив скульптор, графік, дослідник, колекціонер та народознавець Іван Гончар. Це було культовим місцем для  шістедисятників — В. Стуса, І. Світличного, А. Горської й інших. Частина приватної колекції мистецьких творів Івана Гончара деякий час зберігалися саме тут. Поки з колишньої канцелярії генерал-губернатора на Лаврській 19 не з‘ явився музей  ім. Івана Гончара. Одна з найбагатших приватних колекцій традиційного мистецтва стала основною для утворення творчої дослідницької лабораторії.

Текст: Марина Люта

Фото: Лев Шевченко, www.archdesignfoto.com, pastvu.com, salute.com.ua, uk.wikipedia.org