Центральний парк Києва, закладений у 1860 році, переживає не найкращі свої часи вже багато років. Незважаючи на доволі якісну реконструкцію початку 2000-х, він виглядає еклектичним та переповненим зайвими елементами. Здається, що встановлення нових об’єктів у ньому ніяк не регулюється, хоча це місце є парком-пам’яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення.

Трохи історії

Остання суттєва реконструкція парку Шевченка була проведена у 2001 році. Тоді доріжки вимостили тротуарною цеглою (клінкером), встановили нові ліхтарі, вази з квітами, відремонтували громадську вбиральню, змонтували дитячий майданчик та візитівку парку – куточок для гри в шахи. У той самий час з’явився там і ресторан «Тарас», згодом перейменований на «Опанаса». За традиціями тодішнього мера Олександра Омельченка у парку Шевченка з’явився й бювет з артезіанською водою, вироблений з чавуну.

Відтоді, кожен, хто мав сильне бажання, міг поставити у парку, що йому заманеться. Кіоск. Ще одне кафе. Трамвайчик. Велопарковки. Новий пластиковий дитячий майданчик. Скульптуру. І, чомусь, усі перестали перейматись зовнішнім виглядом та стилем парку, хоча він має велике символічне значення та є чи не єдиним новим у місті запроектованим громадським простором зі сценою для масових заходів.

Більше року тому класичний парк вирішили зробити «інноваційним» та «дизайнерським». Парк Шевченка увійшов до переліку місць, на які чекає реконструкція за проектом «Київські парки». Згодом там поставили дзеркальний ларьок з бургерами, і невдовзі почали «реконструкцію», яка, чомусь, полягає лише у заміні старих лавок та смітників на нові, без жодного архітектурного проекту та логіки.

[metaslider id=14041]

Так, «антитерористичні» урни поставили впритул до лав для сидіння, а загалом по парку встановили 30 різних видів лавок, перетворивши парк Шевченка на «виставку досягнень народного дизайну», адже більшість нових об’єктів розроблена українськими дизайнерами. Матеріали, з яких виготовлені нові лавки, як і їхні форми, абсолютно різні – тут і метал, і бетон, і дерево. Одна лава навіть виконана у вигляді віражу для американських гірок.

[metaslider id=14072]

Щоб краще розібратись у ситуації, ми попросили прокоментувати ці інновації двох спеціалістів – ландшафтну архітекторку Ольгу Іващенко та архітектора й автора реконструкції алеї у Бучі, Станіслава Дьоміна.

Ольга Іващенко,
ландшафтна архітекторка

Роботи з відновлення історичних парків називаються реконструкцією або реставрацією. При реставрації обов’язковою умовою є збереження і відновлення всіх об’єктів у первинному вигляді. Що стосується реконструкціі – тут допускається перебудова, допускається заміна елементів парку, які застаріли або стали непридатними, на нові, сучасні конструкції, які (і це є головним у ситуації  з парком Шевченка) не повинні змінювати стилістичне рішення парку в цілому і гармоніювати з навколишнім середовищем.

Цитата з підручника з ландшафтної архітектури: «Особливий підхід під час реконструкції парків необхідний до малих архітектурних форм. Застосовувати в цьому випадку сучасні будівельні матеріали, конструкції й композиції слід досить обережно і не допускати порушення і спотворення історичного середовища парку. Це може бути досягнуто: обмеженням кількості нових малих архітектурних форм, відповідністю їх розмірів і масштабу елементам історичного парку.

Завданням реставрації класичних парків є створення такого паркового середовища, в якому сучасна людина могла б відчути себе ніби перенесеною назад на багато років».

Станіслав Дьомін,
архітектор

Проаналізувавши оновлення парку Шевченка, я не розумію, яку мету ставили собі організатори цього процесу. Коли я починаю займатись територіею, то вивчаю комплекс умов, які мають відповідати потребам та інтересам містян. Це заходи, які забезпечують доступність, як зовнішню так і внутрішню; безпечні та комфортні умови перебування та спілкування, діяльність за інтересами, естетичну відповідність.

На мій погляд, те що було до оновлення – більше відповідало цим умовам, ніж те що є зараз.  Парк не став ані доступнішим, ані безпечнішим, ані комфортнішим. Ці показники досягаються завдяки комплексу вуличного обладнання, який відповідає місцю встановлення. Це лави зі спинками і без, урни, кашпо, боларди, ліхтарі, декоративні паркани, пристовбурові решітки, навігаційні та інформаційні стенди, навіси, велопарковки, тощо. Вуличне обладнання парку загалом, або у окремих зонах парку, має бути витримане у єдиному стилі, формуючи ансамбль, що відповідає певному стилю, з яким асоціює себе певна група населення, яка є фактичним або потенційним відвідувачем парку. Для кого зроблено цей музей мистецькоі фантазіі, не зрозуміло. Навряд чи психічно здорова людина може носити в собі такий плюралізм смаків.

На мій погляд, меблі, що стоять сьогодні в парку Шевченка, можуть бути рознесені у десяток інших парків Киіва, їх групи слід допрацювати іншими елементами: урнами, ліхтарями, кашпо для квітів, тощо. Це може принаймні повернути парку Шевченка втрачений статус, а ще десять парків міста зробити трохи цікавішими.

Прикро що у місті, де більш ніж 90% зелених насаджень взагалі ніяк не обмірковані і не опрацьовані, покращити намагаються завжди тільки ті кілька відсотків, які його не потребують, тим самим руйнуючи те, що ми вже маємо.

Висновки

Перш за все, треба зрозуміти, що один з центральних парків міста – це не місце для експериментів. Його варто переоблаштувати у єдиному стилі, бажано повернувши класичні елементи декору та благоустрою, які найкраще відповідають структурі парку, закладеного 150 років тому. Перед цим можна провести серію громадських обговорень з користувачами парку, вони можуть дати багато цікавих ідей. Цього разу слід також подумати про комерційні будівлі у парку та їхнє планування: що залишити, що прибрати, а що реконструювати для дотримання єдиного стильового рішення.

[metaslider id=14073]

Всі дизайнерські лавки потрібно рознести в інші, нецентральні, парки Києва, бажано зробивши й там нормальні плани реконструкції за участі ландшафтних архітекторів. Ці плани можна виконувати поступово, коли у бюджеті будуть гроші, або знайдуться меценати. Дотримуючись таких простих порад та єдності стилю, дійсно можна за кілька років перетворити зелені зони Києва на естетично привабливі місця для відпочинку, щоб вони не були еклектичними пам’ятниками корупції та несмаку.