Близько 60% населення планети мешкає в урбанізованому просторі і потребує комфорту житлових забудов. Єдине «але» полягає у якісному підході до проектування таких масивів.

Міське  середовище

Концептуальний злам у плануванні міського простору відбувся у шістдесятих роках, коли нейборхуди й мікрорайони стали звичним виміром територіального міського устрою. Зокрема, у США рушієм до змін послугували ідеї Джен Джекобс, а згодом і її книга «Смерть і життя великих американських міст», яка вийшла у 1962 році. З 1952 по 1957 роки у Франції з’являються «Житлові одиниці» архітектора Ле Корбюзьє — житлові масиви, які включали цілі громадські комплекси: кафе, перукарні, школи, спортивні майданчики, магазини.

Мікрорайони припали до смаку за кордоном, прижилися і в нашому просторі.  Особливість устрою  панельних кварталів у розмаїтті соціальних  функцій урбанізованого міста.

Архітектори того часу творили глобально, космічно, інколи насаджуючи багатоповерхівки в середині мікрорайонів досить хаотично, адже модернізм  покликаний слугувати свободі.  До того ж він допомагав Європі відновити своє повоєнне лице. Мікрорайон наче закрита одиниця  міської екосистеми. Між іншим, саме такі «одиниці» скидають у простір міста величезну кількість продуктів свого метаболізму. А якщо така «одиниця»-мікрорайон будувалася поблизу промислового комплексу чи траси — впливи цих об’єктів один на одного і на простір в цілому стають вельми істотними.

На жаль, у більшості наших сучасників розуміння комфортного міського середовища зводиться до наявності зеленої зони — парків та скверів у пішохідній доступності. Перетворення індустріального пострадянського простору в нашій країні відбувається несистемно. Але ж якість району проживання у першу чергу залежить від зручності транспортного сполучення, екологічних чинників та соціальної інфраструктури, а також якості виконання всього цього. До речі, якраз у плануванні мікрорайонів у сімдесятих-вісімдесятих роках дотримувалися відповідних норм та ГОСТів, що  дозволяло побудувати придатний  житловий кластер, не дивлячись на його візуальний конвеєрний вигляд. Щоправда, багато де соціальну інфраструктуру там не встигли добудувати, звівши лише житлові будинки.

Рубіжне

Показова хаотичність мікрорайонів в індустріальних містечках несе за собою  певну функцію, — роз’яснює архітектор з Рубіжного Микола Волошин, який брав участь у проектуванні цього міста у сімдесятих роках. Тепер займається відновленням будівель після війни.

«Існувала легенда, що кілька наших мікрорайонів збудовано у вигляді серпа та молота. Насправді, це вигадки містян. Показова хаотичність розміщення забудови у середині мікрорайонів пояснюється бажанням архітекторів зробити вітрові протяги. Завдяки ним та розміщенню периметру будівель з продувного боку, відбувається природнє провітрювання всього мікрорайону. Місто побудоване поряд з двома величезними комбінатами, які  в найкращі свої часи чаділи на півобласті. Завдяки правильному проектуванню, місто, що знаходиться нижче питомого рівня, не вкриває небезпечна хімічна імла. Газ виносить у бік лісу, де він розпорошується».

Сіверськодонецьк

За таким принципом були побудовані житлові масиви ще одного хімічного містечка — Сіверськодонецька. Над проектом працював перший головний  архітектор міста, член-кореспондент Української академії архітектури Микола Волга.  Нині він, філософ і письменник, рідко коли повертається до архітектури.  У сімдесяті ж роки місто з промисловим акцентом набуло модернового вигляду. Окреслене сосновим лісом, воно має відгомін лінійного проектування, спальники збудованіі «продувним» чином.

Планування сучасних міст розподіляється за функціями зон:  промислову, житлову, санітарну, зовнішнього транспорту, внутрішнього сполучення, зону відпочинку тощо. Закони планування базуються на правилах комфортного простору. Наприклад, у вищеназваних містах чи у Дніпропетровську, Маріуполі, Запоріжжі, Харкові, там, де розвинена хімічна, металургійна чи нафтогасова промисловість, вибухонебезпечні заводи мають бути зведені якнайдалі від житлових масивів. Часто — за межами самого міста, з боку, протилежному тому, з якого дме вітер. Правильним розміщення житлової зони відносно промислової чи дорожної траси є тоді, коли вітер дме з мікрорайону, а не навпаки.

Виноградар

Втіленням більш сучасного деталізованого підходу до планування житлових панельних масивів з урахуванням екології середовища, можна назвати проект Виноградару (північно-західний район столиці). Колись тут росли виноградники та яблуневі сади, тепер – дряпають небо багатоповерхівки. Але відомий у народі «Вєнік» є чи не першим житловим масивом, що спроектований з використанням художнього плановування простору. Над Виноградарем працювала команда архітектора Едуарда Більського. Рекреаційні принади району зведені у ранг індивідуалізму.

Макет так і не завершеного культурного центру Виноградаря архітектора Едуарда Більського. Фото — pravokiyan.info

Будинки формують видовжені криві,  вони утворюють групи за кольорами, фактурами, інтенсиву тонів з ухилом у суперграфіку. Тут можна побачити роботу з перепадами висот, високі клумби, газони та вазони, сходи, парапети. Інфраструктура сформована відповідно до естетичних потреб – музична, хореографічна школи. На Виноградарі дороги стікаються до центру, але ніби децентралізують його.

Зелені зони представлені частиною старих угідь та розлогих нових скверів. Не дивлячись на частковий занепад, й на те, що простір житлового масиву використовують вже новітні забудовники, яких не завжди цікавить правильне суспільне планування  та ланшафтні рефлексіі, Виноградар залишається яскравим прикладом боротьби за ідею із застарілим радянським підходом до забудови.

Зелений простір

У районах пострадянської доби виникає відчуття, ніби вони розроблені для транспорту, а не для людей. Сучасне середовище страждає від некоректного використання міського простору.

Земля, вода й повітря у місті забруднюються викидами, важкими металами, скупчення житлових масивів завдають психологічного тиску на людей. До цього додаються й інші ознаки урбаністичного впливу — просадження ґрунтів та утворення в землі пустот, що призводять навіть до осідання будинків, шуми, радіація тощо.

Наприкінці минулого століття дослідниками виводився концепт екоміста, з урахуванням економічного, географічного чи соціального положення.  Концепція ecocity базується на стабільності, біологічному позитиві міста, з урахуванням міського ланшафту. Будівельна екологія набуває розвитку, пропонуючи екоматеріали для будівництва, сенсорну екологізацію, економію, рекреаційні самовідновлюванні зони, гармонічне поєднання забудов у природному середовищі.

Прикладом може бути Wood City в районі Jätkäsaari у Гельсінкі , Фінляндія, де багатоповерхівки будуються з дерева, а реставраційні зелені зони потужні. Передбачена екологічна сертифікація будівель таких районів. За британським методом екологічної оцінки ефективності будівель BREEAM, наприклад, у світі сертифіковані сотні тисяч будинків. Екологічне будівництво та обережне планування простору передбачає не тільки енергоефективні райони, green building, але й правильне зонування.

Задовольняти потребу міського населення у відпочинку та зеленому туризмі повинні так звані  зони рекреації – паркові ансамблі, річкові зони, лісові масиви. Вони є окрасою міського ланшафту. У Мадриді існує проект міських парків «візьми дерево під опіку», а в Дубліні місцеві мешканці особисто стежать за якістю води у затоці. Це спонукає тримати свої житлові райони у пристойному вигляді, долучати громаду до формування ланшафтного простору у межах власного житлового району.

Безкінечність ліній

Прилаштуватися до багатоповерхівок і стати серед них «своїм» багатьом психологічно складно. Останніми десятиліттями міський ланшафт західних міст відходить від подібного районування. Ще в минулому столітті багатоповерхівки Прюїт-Ігоу у Сент-Луїсі, США (Pruitt-Igoe, архітектор – Мінору Ямасакі) були знесені вщент у першу чергу від соціальної деструкції. У Європі монотонна естетика панельних будинків може бути дешевим житлом, або перетворитися на сквоти. Нью-Йоркські мікрорайони на Іст-Рівер залишаються кам’яними мішками, хоча і причепуреними після буревію Сенді. Тепер в тій частині міста облаштовують зелену захисну зону – протиштормовий бар’єр.

Екологічність та естетика середовища  первинні у формуванні концепту сучасних міст. Але транспортне сполучення, зручне з’єднання великих районних агломерацій відіграють вирішальну роль. Деякі архітектори-ідеологи минулого століття вважали зручною транзитну система містобудування. Не нова ідея, вона базується на облаштуванні простору вздовж рік, доріг чи гірської гряди. Транспортний коридор утримує цілий потік дорожних капілярів, які стирають кордони між містами, поєднуючи все в одну зручну велику дорогу.

Ідея надсучасних і зручних формувань міського середовища була запропонована ще на початку минулого століття Артуром Соріа-і-Матта. І навіть відпочатку поборник прямокутного планування Ле Корбюзьє звернувся до концепту лінійності міста.

На сході Європи у тридцяті роки минулого століття ідеї сучасного розселення зазнавали критики, проте розробку деурбанізації міського простору можна зустріти на сторінках книги Миколи Мілютіна («Соцгород», 1930р.), де місто фактично розділене на дві лінії –  житлову та промислову.

Прикладом міського рекреаційного, з елементами природнього, середовища є також екомісто Масдар в ОАЕ. Проект реалізується з 2006 року, розрахований на сто тисяч мешканців. Увібрав у себе сучасну та традиційну східну архітектуру. Проте нині в місті мешканців менше тисячі, працють кілька супермаркетів із органічними продуктами.

Лінійне місто може утворювати гігаполіси, стерти кордони між країнами і навіть континентами. Воно передбачає відсутність концентрації мікрорайонних забудов, ланшафтне опрацювання простору, та повний відхід від звичних нам міських районувань. Пересування надшвидким ранспортом в такому разі втілити утопічну мрію філософа Ебенизера  Говарда, створити ідеальне середовище: місто- сад.

Автор: Марина Люта