Після оголошення 2 березня 2016 р. імен п’яти претендентів, які вийшли у фінал, й великого громадського резонансу, варто підвести деякі підсумки роботи комісії з проведення конкурсу на заміщення посади директора Департаменту містобудування та архітектури КМДА – Головного архітектора Міста Києва, й зафіксувати бодай частку виявлених проблем.

Як відомо, проблеми ніколи не вирішуються на тому рівні, де проявляються їх наслідки. Щоб зрозуміти, з якими викликами реально маємо справу, варто піднятися на наступний щабель й звідти зробити спробу їх осягнути.

Ситуація, в якій обирається директор Департаменту
Головний архітектор м. Києва

З самого початку роботи комісії постало питання: кого саме маємо обрати? Відповідь була однозначною: «два в одному», оскільки згідно з чинним законодавством конкурсна комісія має визначити одну людину на дві посади. У ст. 14 Закону України «Про архітектурну діяльність» зазначено, що «керівники органів містобудування та архітектури <…>, за посадою є головними архітекторами відповідних адміністративно-територіальних одиниць. <…> Призначення на посаду головного архітектора області, району, міста здійснюється виключно за результатами конкурсу».

Практика такого призначення склалася за радянської влади, коли всі міста були державною власністю й управління ними здійснювалося виключно адміністративними методами, й за всі роки незалежності України ні разу не переглядалася. Головний архітектор був відлучений від реального прийняття рішень щодо містобудівного й архітектурного розвитку і, перебуваючи у складі виконавчого органу, мусив беззаперечно виконувати вказівки згори, що переважно надходили в «ручному» режимі компартійного керування. Генеральні плани міст були утаємничені, доступ до них мало обмежене коло осіб. У пострадянський період такий стан речей виявився дуже зручним і вигідним для корумпованої влади й будівельного бізнесу, які, сприймаючи місто за великий ринок нерухомості, прагнули лише до швидких надприбутків, нехтуючи потребами містян, руйнуючи архітектурну спадщину, погіршуючи якість міського життя.

Саме через формат «два в одному», сумні перспективи «ручного режиму», через відсутність можливості дієво впливати на прийняття рішень, багато інших достойників не вважали за можливе для себе взагалі брати участь конкурсних перегонах. До речі, під час презентацій та співбесід переважна більшість кандидатів підкреслювала нагальну потребу в розділенні посад і обов’язків головного архітектора міста й директора Департаменту. Директор Департаменту — це чиновник, який має діяти у законодавчо визнаних межах і в способах. Він позбавлений права формувати політику, а має лише виконувати закон. А сьогодні міста потребують чіткої й зрозумілої містобудівної політики, яка стосується забудови, покращення якості міського середовища тощо, й яку зараз ніхто відповідально не формує.

Отже, маємо патову ситуацію: через застаріли законодавчі норми знову має обиратися одна людина («Два в одному») з великим колом обов’язків і дуже обмеженими повноваженнями. В той же час маємо окреслені новітні вимоги до Головного архітектора міста-2016, який має бути здатним вести Київ в майбутнє, а не залишати жевріти в минулому. На схемі принципово розділені ситуації минулого й майбутнього. В минулому маємо радянський період та сумнозвісний досвід буття серед розгалуженої мережі корупції пострадянського періоду. Навряд чи є багато бажаючих лишатися в руїнах колишнього, більшість прагне жити у комфортному, зеленому європейському місті й пишатися ним. Тим паче, що після Революції Гідності вже сформувалося багато міських ініціатив, які розгорнули активну діяльність.

На мою думку, нинішня ситуація багато в чому нагадує велику руїну після Другої світової війни. Сімдесят років тому Україну, Київ, і Хрещатик зокрема, відроджували переважно молоді тридцяти-, сорокарічні архітектори, які в реальній проектно-будівній діяльності й формувалися як майбутні видатні зодчі України. Зараз, на моє глибоке переконання, має відбутися зміна поколінь. Прийшов час стати до роботи новій генерації архітекторів, вільних від стереотипів радянського й пострадянського мислення, орієнтованих на доброчесне виконання своєї професійної місії у суспільстві.

Тут варто згадати досвід чілійського архітектора Алехандро Аравена, лауреата Прітцкерівської премії, який працює за наявності мізерних ресурсів, залучаючи до проектування й будівництва місцеві громади. На його думку, головним інструментом формування майбутнього міст є люди, а креативний потенціал міститься саме в живій дискусії та діалозі. Цей досвід нової фахової роботи й, до того ж, роботи в пост-кризових й пост-катастрофічних ситуаціях, стає світовим трендом. Україна — це держава, яка зараз «перезавантажується» й має величезне поле непочатих робіт, до яких прагне долучитися значна кількість як досвідчених, так і молодих фахівців, які бажають працювати саме у своїй країні, а не вимушено виїжджати за кордон на заробітки.

Суспільний запит на іншого Головного архітектора
Києва

Напередодні оголошення конкурсу був оприлюднений лист-звернення громадськості до міського голови п. В. Кличка, в якому сформульовано соціальний запит на якісно іншу позицію Головного архітектора Києва, який наділений не лише обов’язками, але й відповідними (відсутніми у даний час) повноваженнями.

«Київ — одне з найдавніших і найбільших міст Європи. Але сьогодні ми не здатні конкурувати з великими європейськими столицями; Київ програє в якості життя навіть регіональним українським центрам — Вінниці та Львову. У світовому рейтингу якості життя у великих містах “The Economist Intelligence Unit” Київ знаходиться на 132 місці зі 140.

Київ має стати впливовим світовим містом, центром макрорегіону значно більшого, ніж Україна. Для цього треба пройти довгий шлях, і ми маємо ступити на нього вже сьогодні.

Ключову роль у пошуку виходу з цього стану відіграє Департамент містобудування. Він безпосередньо чи опосередковано контролює головні сегменти міської економіки — будівництво, зовнішню рекламу, транспорт, туризм, істотний сегмент ринку роздрібної торгівлі. На жаль, протягом більш ніж 20 років головні архітектори міста були заручниками цих грошових потоків і об’єктами корупційних атак, а реальним розвитком Києва не займався ніхто.

Зараз в нас усіх є шанс вибрати професійного міського стратега, який разом з мером зможе створити нове бачення та стратегію розвитку Києва — і дати новий імпульс розвитку міста, яке застрягло в XX столітті.<…> Обраний на позицію фахівець повинен мати професійну та етичну легітимність, вміти розмовляти з городянами і розуміти, як реально працює бюрократичний аппарат.

Перед новим головним архітектором постануть масштабні завдання: вирішення існуючих дисбалансів у розвитку Києва, закінчення антизабудовних конфліктів, і водночас – створення інвестиційно привабливого середовища для будівельного бізнесу, забезпечення прозорості ринків реклами та тимчасових торговельних споруд, масштабна реформа Департаменту містобудування: запуск офісу проектного менеджменту, створення центру стратегічного планування, а також підготовка вже давно необхідного розподілу посад головного архітектора та директора департаменту (за зразком європейських міст, Львова та Вінниці)».

Обраному «Два в одному» відразу доведеться активно й одночасно працювати,як мінімум, по двом напрямам, що, на мою думку, лежить за межами фізичних можливостей однієї людини. Перший напрям — затвердження містобудівної документації (генплан Києва, зонінг тощо). Для цього необхідно здійснити велику роботу з фахівцями-розробниками цієї документації. Розгорнути величезну роз’яснювальну (просвітницьку) роботу серед громади, депутатського корпусу щодо суті й змісту містобудівної документації. Регулярно здійснювати публічні обговорення. Досягти певного громадського консенсусу.

Другий — реформування Департаменту містобудування й архітектури, опрацювання його оптимальної структури. Налагодження (вдосконалення) електронного обігу документів, управління внутрішніми процесами Департаменту, налагодження взаємодії з іншими підрозділами КМДА, професійними товариствами й громадськими організаціями тощо.

Хто зможе впоратись з цими викликами?

За результатами тестування (16.02.2016) до другого етапу конкурсу з чотирнадцяти претендентів було допущено дванадцять. Учасники конкурсних змагань презентували наступні позиції:

– архітектор з досвідом проектування й будівництва у Києві та в інших містах;

– архітектори з досвідом проектування й будівництва та досвідом роботи у виконавчих структурах;

– фахівець з розробки містобудівної документації (генплану) та досвідом роботи у виконавчому органі;

– фахівець з охорони культурної спадщини та дизайну інтер’єрів;

– фахівці з досвідом роботи головним архітектором в інших містах (м. Олександровськ-Сахалінський та м. Холмськ Сахалінської обл., РФ; м. Житомир; м. Павлоград Дніпропетровської обл.; м. Севастополь);

– проджект-менеджер з досвідом роботи у виконавчому органі Київської міської ради.

Вочевидь, справжні наміри кандидатів щодо наступної діяльності на посаді «Два в одному» утаємничені, однак наявний досвід, спосіб мислення, деякі принципи й цінності, які вони сповідують, певною мірою віддзеркалюються в оприлюднених презентаціях і співбесідах претендентів.

Бачення нового рівня урбаністичного розвитку Києва

Якщо не спрямовувати спільні зусилля до підняття на якісно новий рівень, не вимагати наявності легітимної містобудівної документації, не вирішувати проблему розмежування посад головного архітектора й директора Департаменту й залишати все так, як є, то можна прогнозувати, що «Два в одному» як і раніше виконуватиме номінальну роль. Керування забудовою Києва й надалі відбуватиметься в «ручному» режимі, кількість громадських протестів збільшуватиметься, напруга в суспільстві зростатиме.

Як не дивно, конкурсний етап, пов’язаний з презентаціями і співбесідами, став приводом для жвавої полеміки між членами комісії (серед яких — представники міської адміністрації, громадськості /люди різних фахів/, відомі архітектори й містобудівники), й претендентами на посаду «Два в одному». Оскільки інші можливості міжфахових обговорень нагальних проблем міста у суспільстві ще не активовані, конкурс «спрацював» як своєрідний дискусійний майданчик, на якому послідовно проявлялося колективне бачення. Ніякі сучасні технології не здатні замінити особистісний контакт, спільна розумова робота є найкращим робочим інструментом. Люди, які живуть в одному місті, мають вчитися розуміти й довіряти один одному, спільно шукати вирішення проблем.

Головний зміст, що поступово набував певних форм, можна представити у вигляді схеми. В центрі — спільний для всіх міських дієвців «екран» — легітимна містобудівна документація, на чому наголошували абсолютно всі. Навколо «екрану» й відбувається взаємодія громади, влади, професіоналів та бізнесу. Громадськість вже вагомо заявляє про своє право на місто, формуються різні міські громади, розгортаються проекти, ініційовані містянами. Сьогодні це вже не безмовна «біомаса», а громадяни, з яких формується громадянське суспільство. І професіоналам, і представникам законодавчої та виконавчої влади, і бізнесу треба вчитися рахуватися й працювати з ними як з повноправними міськими дієвцями.

Схема демонструє принципове розмежування посад директора Департаменту та головного архітектора. Директор Департаменту має бути професійним керівником-управлінцем структури, що входить до складу виконавчого органу і надає понад 25 різних послуг. Департамент є замовником містобудівної документації, а розробниками — професіонали, фахівці різних галузей, що створюють спільний продукт.

До речі, до складу комісії входили двоє іноземних фахівців — Катаріна Георге (Німеччина) й Аллан Слайфер (США), які конструктивно посилювали роботу. А. Слайфер, зокрема, засвідчив той факт, що якби у США проводився подібний конкурс, то директора інституції з розробки генплану не було би взагалі допущено до змагань через конфлікт інтересів (підрядник претендує на позицію замовника). І, як вважає пан Аллан , це не проблема директора Інституту Генерального плану, це проблема міста, якщо місто допустить керівника Інституту на посаду головного архітектора, який переглядатиме свою ж роботу. Тому більш доцільним, на думку А. Слайфера, директору КП «Інститут Генерального плану м. Києва», який є визнаним висококваліфікованим професіоналом з розробки містобудівної документації, залишатися на своїй посаді, доопрацьовувати й захищати проект генерального плану. І це було б дуже добре. Такий погляд виявився для багатьох новиною але, попри все, цією міжнародною нормою деякі члени комісії знехтували.

Особливої гостроти набуло питання щодо бачення складу містобудівної документації, визначення певних термінів та понять. Зокрема, гострі дискусії точилися навколо того, що слід вважати правильним: генплан – зонінг – ДПТ (детальний план територій). Чи: генплан – ДПТ (а схема зонування території у його складі). До вирішення цієї усвідомленої проблеми професіонали мають намір найближчим часом приступити.

Повернемося до нашого головного архітектора міста. Ця посада має залишитися в минулому, а на рівні заступника мера міста з‘явитися нова позиція — головний урбаніст міста. Хто це такий і навіщо він потрібний?

Після соцреалізму несподівано для самих себе ми опинилися в сюрреалізмі, що дуже яскраво демонструють, наприклад, транспортні проблеми міста. Замість налагодженої роботи зручного і комфортного громадського транспорту ми маємо парад-алле приватних автівок. Київ просто захлинається як від вихлопних газів, так і від «не засвоюваності» маси рухомого потенційного металобрухту. Людині місця вже немає: автівки безцеремонно анексували тротуари, відведені для пішоходів, дитячі майданчики й зелені газони. Відчуття сюрреалістичності посилюється, коли повертаєшся до розуміння того, що в країні вже два роки йде війна, збільшується кількість людей з обмеженими можливостями, про задоволення їх потреб в мобільності по місту ніхто не турбується, населення з кожним днем все більше й більше зубожіє. А чисельність дуже вартісних автівок на вулицях і тротуарах Києва тільки зростає! Такого не можна побачити навіть в заможних країнах. Наш вітчизняний «театр» амбіцій й пихатості вже досяг кульмінаційної точки. Далі йти нікуди, попереду на цьому шляху тільки прірва.

Єдиний вихід — повертатися до здорового глузду й домовлятися, навіщо і як нам всім разом жити в місті. А це — величезна, довгострокова робота з урбаністичного «лікування» й суспільного «одужання». І для її здійснення місту потрібен професіонал нового типу — головний урбаніст, головною професійною рисою якого має бути саме розуміння, а не найвищий рівень фахових знань. Професіонал обмежений певними «шорами» (в хорошому сенсі цього слова) в межах свого фаху. А управлінець завжди має справу з дуже складною практичною ситуацією, в якій тісно переплітаються інтереси багатьох дієвців, розгортаються різні формати взаємодії. Все це розмаїття головний урбаніст має тонко відчувати й скеровувати в русло виробленої міської політики. Здійснювати управління речами (будинками, магістралями, транспортними розв‘язками тощо) неможливо, це — нонсенс. Місто — це не вулиці й забудова, це — форма відносин між людьми. Який рівень відносин — таке й місто, така й якість життя в ньому.

Щодо фахових знань: вони швидко змінюються, і весь світ давно працює на засадах командної роботи, коли до обговорення й вирішення проблем запрошуються відповідні фахівці, які спільно опрацьовують оптимальні рішення. А ось розуміти, у чому полягає сенс проблеми, кого треба залучити до її вирішення, як організовувати й забезпечувати роботу різних дієвців — для цього треба володіти особливими якостями проджект-менеджера. Саме до службових обов’язків нового головного урбаніста має входити модерація між всіма дієвцями, що сприятиме зниженню конфліктності, налагодженню комунікації й досягненню суспільного консенсусу. Ефективними інструментами й механізмами такої роботи є широка інформаційна кампанія, стратегічні сесії, воркшопи, круглі столи, дискусії, управління міськими проектами, організація й проведення міських конкурсів, залучення міських активістів, професіоналів, бізнесу і ринків до неформального проектування тощо.

Переконана, що при такий зміні ставлення до міста, Київ матиме гідне майбутнє.

Авторка: Наталія Кондель-Пермінова,
член конкурсної комісії, канд. архітектури,
зав. відділу архітектурознавства
Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України