Нещодавно виник черговий конфлікт зі встановленням літньої тераси ресторану МАМА МАНАНА на Великій Васильківській. «Хмарочос» розбирається, чому майданчики закладів харчування є подразником для киян.

Центральна частина Києва, як і багатьох інших міст, складається з кварталів. Вони влаштовані так, щоб містяни могли прогулюватись вулицями, дивитись на будинки, інших пішоходів, заглядати у вітрини магазинів та вікна громадських закладів, кафе чи ресторанів. Квартали зроблені таким чином, щоб у людини був вибір: на що дивитись, куди зайти, що скуштувати. Міські вулиці за ознакою є уособленням демократії: пішки центром ходить людина будь-якої соціальної верстви, кольору шкіри чи релігійного переконання. Розмаїття та вибір є передумовами існування щасливого та успішного міста.

Але для збереження цієї унікальної екосистеми кварталів необхідна спільна повага до вулиці – громадського простору. Якщо хтось на тротуарі поводить себе, ніби цей простір є приватним, це означає прояв агресії щодо всіх інших, хто користується вулицею. Це стосується і автівок на тротуарах, і рядів кіосків, і навіть засклених балконів – адже вони заважають дивитись на архітектуру. І одним з таких подразників є літній майданчик кафе або ресторану. Якщо власник закладу, хоч би й на півроку, привласнює собі частину простору, яким він не володіє, і на який мають право всі, тоді це одразу стає передумовою для виникнення конфлікту.

Але не кожна тераса викликає подив і бажання її знести. Якщо це акуратний майданчик у сквері між будинками, який не зазіхає на тротуар, тоді він вважається точкою тяжіння у кварталі. Якщо тераса була запроектована архітектором під час будівництва, тоді вона є частиною фасаду і акуратно у нього вписана. Якщо на вулиці, навіть вузенькій, просто виставлені столики, квіти у кашпо, та парасольки, тоді тротуар стає ще більш активним і приємним для прогулянок, а заклади, які поважають простір містян, отримують додаткових клієнтів.

То що ж нас тоді так дратує? В жодному з вищенаведених прикладів, власник закладу не захоплює частину тротуару і не відділяє її, як власний приватний простір. Коли ж майданчик піднімається над тротуаром, навколо нього встановлюється паркан, згори з’являється дах, а простір на рівні очей клієнтів завішується занавісками, тоді він починає виглядати просто як ще один зал закладу, як приватна територія. А для перехожого на вулиці він є однозначним подразником, бо на тротуарі з’явилось щось очевидно зайве і воно заважає фізично (менше місця для транзиту) й візуально (дисонує з будинком, біля якого майданчик побудований). Крім того, балахон чи парасолі, які встановлені на терасі, що вище тротуару, закривають вид на архітектуру для пішохода. Це навіть вказано у розпорядженні КМДА «Про затвердження Порядку розміщення майданчиків для харчування біля стаціонарних закладів ресторанного господарства в місті Києві»:

– Розміщення майданчиків проводиться з дотриманням структурної побудови, стилістичної єдності фасадів, з урахуванням зовнішнього опорядження фасаду будинку;

– Розміщення майданчиків не повинно заважати сприйняттю архітектурних деталей та декору фасадів будинків. Забороняється розміщувати майданчики з закриттям автентичних елементів архітектури фасадів.

Таким чином, маємо зловживання громадським простором, який силами деяких підприємців перетворюється на приватний. Що виглядає, як «парад балахонів» для перехожого. Власник, як правило, намагається відокремити свій майданчик і таким чином поділити людей на вулиці на «своїх клієнтів» і «всіх інших». Це частина українського «синдрому паркану», коли огорожами обноситься все, що завгодно: міністерства чи інші державні установи, багатоквартирні будинки та міські вулиці. Якщо ж майданчик інтегрований у загальний простір, для нього кожен на вулиці – потенційний клієнт. І це головний принцип: місто – це не сума парканів та огорож, а простір постійної взаємодії. Чим більш відкритим є центр міста, тим більш щасливими є його жителі.