У грудні у Києві відбувся Міжнародний Конгрес Мерів – новий щорічний форум, у якому беруть участь міські голови, лідери місцевого самоврядування та експерти з питань розвитку на місцях.

На заході обговорювали глобальні тенденції міського розвитку, рішення для «розумних міст», роль партнерств, ефективні інструменти управління та участі громади у трансформації міста. У ньому взяли участь мери міст Стайнбек, Кічінер (Канада) й міста Лодзь (Польща). «Хмарочос» записав тези виступів спікерів і публікує найголовніше.

Беррі Вбрановіч, мер Кічінера (Канада)

Місто Кічінер розташоване на відстані 100 км на захід від Торонто. Його історія розпочалася з 1744 року, коли британський уряд виділив землі канадському населенню. З того часу у місті сталося чимало індустріальних змін, а зараз регіон є домівкою для багатьох технологічних компаній, таких як Google чи BlackBerry.

Але так було не завжди. На початку двотисячних ми помітили, що маємо проблему. Виробнича галузь йшла на спад в основному через зниження вартості канадського долара у порівнянні з американським. Нам потрібно було винайти механізм, який би стимулював економічне зростання у місті.

Ми вирішили сфокусуватися на розвитку виробництв і зелених технологій. А нашим планом Б стала економіка знань, оскільки в місті розташовано два університети й громадський коледж.

Ми створили економічний інвестиційний фонд з бюджетом 110 мільйон доларів. Ми наповнювали його коштом річних додаткових податків на нерухомість розміром 1,25% , який зобов’язали сплачувати протягом десяти років. Цей фонд став справжнім каталізатором для основних перетворень у місті. Він дозволив нам робити різнопланові інвестиції – перенести університетський кампус у центр міста, вкласти кошти у нову центральну бібліотеку й транспортну інфраструктуру, тощо.

Ці інвестиції також допомогли трансформувати іншу нерухомість. Відтак, довгий час стояла пустою стара фабрика з виробництва гуми. За допомогою залучених коштів на її території облаштували кондомініуми (житлові будинки), де зараз мешкає понад 550 людей.

Центр нашого міста також був перетворений на місце, де містяни можуть проводити свій вільний час. Зараз тут відбувається багато фестивалів. Ми відновили стару частину міста, і заохотили тисячі людей приходити сюди. Відновлений район став місцем для інновацій. Тут розмістилися офіси багатьох старт-апів.

Зараз ми маємо основний простір для спілкування приватного бізнесу, освітніх інституцій й муніципалітету. Ми збудували екосистему для розвитку IT компаній. Google у нашому місті розпочала свою роботу з покупки маленьких старт-апів, які вже перетворилися на великі компанії.

Наразі рівень безробіття у Кічінері є найнижчим у країні. Зараз ми розробляємо нову економічну стратегію. Для цього постійно потрібно мати свіжі думки і переглядати ваші попередні плани. Інакше місто почне стагнувати. Нам треба фокусуватися на тому, аби бути містом старт-апів, розвивати інноваційний квартал. Також ми почали цікавитися мейкер-економікою.

Для того, щоб реалізувати таке перетворення у місті, яке відбулося у Кічінері, по-перше, потрібно чітко знати, чого ви прагнете й організовувати спільноту навколо ваших партнерів. По-друге, самостійно здійснити усю роботу неможливо, варто формувати спільноту. По-третє, вам потрібно інвестувати фінанси, ви не можете сподіватися на чудо. Треба залучатися підтримкою уряду і бізнесу, налагоджувати партнерства.

І вам потрібен час. Не можна здійснити суттєві зміни за чотири роки, наприклад.

Тільки останні три роки ми почали помічати успіх нашого починання, а працюємо над цим вже 12 років.

Кріс Горцен, мер Стайнбека (Канада), президент Асоціації муніципалітетів Манітоби

Я був мером Стайнбека протягом десяти років. До речі, минуло дев’яносто років з того часу, як мої дідусь і бабуся вирішили емігрувати в Канаду з маленького села Запорізької області.

Зараз я працюю в Асоціації муніципалітетів Манітоби, яка складається з 137 членів. У порівнянні з багатьма іншими організаціями у Канаді – це дуже унікальна асоціація. Ми представляємо як дуже маленькі, так і великі муніципалітети. Наша робота – унікальний кейс для Канади і він може слугувати прикладом для уряду.

Стайнбек є швидкозростаючим містом у Манітобі й знаходиться на третьому місці за швидкістю росту серед агломерацій у Канаді. Суть росту полягає у різноманітті. Тут проживає 110 різних етнічних меншин, які складають близько 60 тисяч людей.

Усі ці люди мають власні думки й ідеї щодо розвитку міста і кожен робить свій вклад. Інша особливість у тому, що у нас дуже різноманітна економіка. Спочатку основною була аграрна сфера. У регіоні працювало багато фермерів і людей, які залучені в аграрну індустрію. Разом з тим, у нас є виробництво, де виготовляють вікна для багатьох міст у Каліфорнії й корпорація, яка виготовляє таблетки. Близько мільярда таблеток щороку експортується закордон. У нас навіть розташовано виробництво, яке робить шматки для ремонту Ейфелевої вежі. Таким чином, наше місто багато чим забезпечує світ.

Стайнбек – цент регіону Манітоба. Ми забезпечуємо послугами цілий регіон.

Декілька років тому Асоціація зменшилася з 197 муніципалітетів до 137. Працювати у партнерстві з сусідами – один з ключових моментів економічного успіху. Найголовніше, чого ми навчилися – це вести діалог з іншими муніципалітетами, організовувати зустрічі й дискусії. Зараз у нас є договір з сервісу з іншими муніципалітетами. Ми вирішили співпрацювати. Ми готові підказувати навколишнім містам, як можна краще організувати сервіс в себе і отримувати за це гроші.

Найголовніше для успішної спільноти – налагоджувати партнерські стосунки з сусідами і взаємодіяти з ними на дружній основі.

Кшиштоф П’ятковскі, заступник мера (президента) Лодзя (Польща)

Були часи, коли і Польща і Україна не мали власної держави й були частиною Російської імперії. На початку XIX століття у 20-х роках у самому центрі Польщі обрали місце, де зараз знаходиться місто Лодзь, аби створити там фабричне містечко. Протягом п’ятдесяти років з маленького містечка з дерев’яною забудовою Лодзь стало півмільйонною метрополією. За темпом зростання Лодзь можна порівняти з американськими містами, як, наприклад, Чикаго чи Детройт.

Це було текстильне містечко й тут була монополія. Коли у Польщі почався період вільної демократичної держави й вона позбулася комунізму, у 80х- 90х роках, збанкрутувала вся промисловість. Жителі стали безробітними. Це були переважно жінки, працівниці лодзьких фабрик. До цього випадку в нашій історії не було схожих прецедентів. Це можна було порівняти хіба що з катастрофою у Сілезії з шахтами.

Через багато років з’явилося розумне самоврядування у місті. Ми доклали багато зусиль до реформи польського самоврядування. Ця реформа – це фундамент організаційної ефективності держави.

По-перше, довелося зробити так, щоб молодь повірила в наше місто й хотіла тут залишитися. Бо лодзяни почали їздити на роботу в Німеччину, в Англію, Ірландію. І в місті, яке в 70-80 роки мало амбіції стати містом-мільйонником, раптом стало все менше й менше жителів. Це був виклик для влади. Треба було зробити так, аби мешканці повірили, що у Лодзі може щось змінитися, що місто має потенціал і тут варто жити. Ми хотіли, щоб містяни повірили, що мають вплив на місто.

Ми пройшли величезний процес відновлення, відремонтували старі будинки. Лодзь мало фабрики, де працювало по 100 тисяч людей і вони стали порожніми. Не було ідей, як відродити їх виробництво. Сьогодні ми знайшли нові функції для цього простору. Ці фабрики прекрасні. Це культурні центри на території міста. У старій фабриці діє готель «Андерс», є культурні заклади, один з центрів сучасного мистецтва. Тут виконується економічна функція. Крім того, що ми проводимо громадські консультації для жителів міста, у нас діє найбільший у Польщі громадський партисипативний бюджет (бюджет участі). Жителі вирішують на що можна виділити близько 10 мільйонів євро. У майбутньому ми хочемо подвоїти цей бюджет. Іншого міста, яке б погодилося поділитися відповідальністю розподіляти такий значний бюджет зі своїми жителями немає. Якщо ви побачите жителів міста на вулиці, здається, що всі ми мери. Але найголовніше, що містяни повірили у нього і вирішили тут залишитися. Вони побачили, що ми маємо гарне місто і для жителів Лодзя воно є найпрекраснішим. Перед нами стоїть ще багато викликів, але вони нас об’єднують.