Що ви хочете побажати Києву у цьому році? Що має змінитись у столиці у 2017-му?

З такими питаннями «Хмарочос» звернувся до підприємця Іллі Кенігштейна, урбаністки Юлії Попової, мистецтвознавчині Зої Звиняцьківської, популяризатора розумних енергетичних рішень Романа Зінченка, журналістки Ірини Славінської, інноватора української освіти Івана Примаченка та громадської активістки Юлії Нікітіної. І ось які відповіді ми отримали.

Ілля Кенігштейн
керуючий партнер проекту «Креативний квартал»

Бізнес, інновації, підприємництво й культура – ось, що я хотів би бачити у якості основних тез мера і його команди у стратегії розвитку Києва на 2017 рік. Замість цього зараз я спостерігаю корупцію, байдужість й жлобство. Я бачу, що тротуари у Києві все ще переповнені МАФами й автомобілями, а фасади будинків засмічені вивісками.

Ще я б хотів, аби Київ мав сформовану амбіційну ціль розвитку. Наприклад, стати столицею східноєвропейських цивілізацій. Наявність такої мети, зазвичай, полегшує процес вибору потрібного напрямку.

Хотів би, аби у Києві сформувався міський істеблішмент. Успіх міста тільки на 50% залежить від діяльності мера, інші 50% складаються з усвідомлення необхідності співпраці з небайдужими й активними людьми, які складають міський істеблішмент. До них належать лідери думок, громадські активісти, політологи, філософи, письменники, люди мистецтва, бізнесмени, меценати й громадські діячі, які часто перебувають в опозиції до міської влади.

Й останнє, я б дуже хотів, аби мер зрозумів, що він – не самостійна фігура, яка робить усе, що заманеться: захоче – щось зробить, не захоче – не зробить. Мер – це найнятий виборцями менеджер, який щоденно реалізує стратегію міста. Тому що зараз я знову бачу примітивні лозунги початку сімдесятих. Обіцянки «розібратися з попередніми винуватцями», «навести порядок», перетворити «Київ на місто для киян». Ніякої, навіть найпростішої стратегії за цим я не бачу і що буде далі – невідомо.

Мер Києва має продемонструвати харизму, відкритість, доступність, широту мислення й бажання реалізувати амбіційний план, спрямований на динамічний розвиток міста і його бренду у співпраці з інвесторами, професіоналами, лідерами думок, з використанням кращих світових практик. Він повинен на кінець кожного робочого дня демонструвати зроблені його командою кроки, навіть якщо вони ведуть не до творення, а до розчищення авгієвих стаєнь. Мер повинен жити містом й у будь-який час дня реагувати на те, що у ньому відбувається.

Юлія Попова
координаторка програми «Сприяння демократії»
фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні

У Києві занадто багато системних проблем, які за один рік точно не вирішити. Тому я б зупинилася на дрібних рішеннях, які покращать життя максимальній кількості користувачок й користувачів міського простору тут і зараз без залучення великих інвестицій й адміністративних ресурсів. Відмова вдатися до таких кроків, на мою думку, є простою управлінською недбалістю.

Отже, у 2016 вже всі зрозуміли, що нам необхідні наземні пішохідні переходи. Тому у 2017 році варто облаштувати їх всюди, де це можливо, згідно з транспортною моделлю. Це полегшить життя пішоходам загалом, а на життя окремих груп користувачів взагалі може вплинути радикально. Також хотілося, щоб у 2017 році в Києві, нарешті, з’явилася перша повністю пішохідна вулиця (Андріївський узвіз на рахується). Києву не вистачає відчуття піднесення від перебування і соціалізації у місті без мети споживання.

Останнє побажання, яке стосується інфраструктури – це повноцінне функціонування принаймні однієї смуги громадського транспорту. Важливо, щоб користувачі побачили переваги його безперешкодного руху. Це може стати поштовхом для оновлення всієї системи і зменшення популярності використання приватних автівок в межах Києва.

Також у мене є побажання до способу ведення діалогу про управління містом. Бажаю нам всім у 2017 зменшення кількості скандалів шляхом підвищення здатності до діалогу виконавчої влади, експерток й експертів, різних кіл громадських активістів й активісток. Важливо пам’ятати, що навіть праведні крики і «жорсткий, але справедливий» тролінг не є конструктивними інструментами у XXI столітті. Наше завдання – сформувати таке дискурсивне поле, де думки й аргументи можна почути і впорядкувати без мови ненависті та виснажливого крику. На щастя, у нашому арсеналі є безліч комунікаційних механізмів для цього.

Зоя Звиняцьківська
мистецтвознавчиня, журналістка

Колись давно один молодіжний журнал проводив опитування на тему «Чого не вистачає Києву?» і респонденти висловилися у тому сенсі, що Київ – практично досконале місто у своєму роді, місто для життя, відпочинку й dolce vita, і йому не вистачає тільки моря, аби бути сповна досконалим. Сьогодні я б сказала навпаки. Київ – потенційно чудове місто, але йому дуже не вистачає ефективного, відповідального й сучасно мислячого міського менеджменту. Якби це було в моїх силах, я б змінила систему управління містом, її цілі й задачі, а також людей, які є складниками цієї системи. Щоб на заміну часто невдалим і непрофесійним, ситуативним рішенням, які суперечать одне одному, й основані на пошуку особистої вигоди й самопіару, прийшли системні дії з розвитку міста, що опираються на принципи сучасного урбанізму. Щоб численні ініціативні жителі міста могли втілити в життя своє прагнення змінити Київ на краще.

Роман Зінченко
співзасновник, голова правління Greencubator

Сучасна архітектура

Більшість київських новобудов залишають враження, що у нас тут заповідник архітекторів, які відбилися від своєї епохи і намагаються протягнути минулі стилі в форматі «купєческоє бароко», «рюшики, мармур і позолота» і «архітектурний олів’є па-багатому». І їм за це навіть платять! Словом, коли найдорожча київська земля затикана імітаціями сецесійної архітектури –то це сумний сигнал як про смаки замовників, так і про стан архітектурного нагляду.

Фактично, ключовим проявом сучасної архітектури в столиці, збудованим і перебудованим коштом платників податків Києва, став муніципальний театр на Андріївському узвозі. Якщо вірити оприлюдненим планам будівлі – це має бути високотехнологічна і функціональна будівля. Звичайно, якщо «стривожена громадськість» не змусить мерію додати ліпнину, рюшики і колони.

І от чого мені дуже хочеться від столиці – це бути не лише адміністративним центром, але й центром розвитку сучасної архітектури і запуску сучасних об’єктів. Бо гроші в місті є, але так само є і дефіцит замовників з фантазією, які можуть дати місту знакові з архітектурної точки зору об’єкти.

Архітектурні столиці Європи не спираються лише на будови минулих століть. Роттердам, Барселона, Берлін, Більбао, Лондон, Осло велику частину своєї туристичної та бізнес-привабливості сформували саме завдяки сміливій архітектурі. Це питання смаку, сміливості та амбіцій. Дуже хочу їх побачити в Києві.

Smart Citizen проти Патерналізму

Кожного разу, коли я помічаю на дверях під’їзду чергову табличку «Хтось кака, а мер цяця бо не дав підвищити тарифи», то бачу консервацію пострадянського патерналізму, коли громадяни делегують якість свого життя чиновникам. Люди, ви це серйозно? Ви дійсно думаєте, що слюсар ЖЕКу чи начальник відділу мерії має право за вас визначати температуру у вас вдома, колір стін, кількість дзеркал в ліфті та вазонів у під’їзді?

В Києві є складність у тому, що концентрація грошей дозволяє латати віджилі механізми, які в інших містах давно потонули. Громадяни спроможні для самоорганізації та співпраці задля покращення якості свого життя. Тільки у випадку, коли мерія дивиться на всіх як на інфантильних споживачів соціальних подачок, це не дає можливості розкритися Smart Citizen.

Тому, замість причісування усіх під одну столичну гребінку, потрібні програми активації громадян: від енергомодернізації до культурної трансформації міст. І за кілька років самостійного прийняття рішення про питання свого добробуту ми отримаємо корисні навички і коло Smart Citizen – без якого Smart City неможливе.

Ірина Славінська
журналістка й радіоведуча,
членкиня Редакційної ради «Громадського радіо»

Я б дуже хотіла, щоб ситуація цілодобової години-пік у київському метро змінилися. Припускаю, що для цього потрібно пустити більше потягів. Також мене дратує, що іноді на окремих станціях метро не працюють термінали для оплати проїзду банківською карткою. Кажуть, що «немає зв’язку», але це точно не моя проблема як пасажирки. Хочеться, щоб такого не траплялося.

З царини мрій — більше покриття київського метро. Наприклад, у Парижі я майже ніколи не користувалася автобусами, бо всі потрібні локації завжди поруч зі станціями метро. Півтора десятки ліній, понад сотня станцій. Київські «білі плями», куди складно доїхати, мене добряче дістали.

Також я мрію про появу не лише красивих зупинок наземного громадського транспорту, але й розкладу руху на них. Де б я не жила в Європі, всюди на зупинках можна було ознайомитися з розкладом руху автобусів і розрахувати точний час виходу та виїзду з дому. В Києві ж мої збори на роботу мають відтінок лотереї — ніколи не знаєш, чекатимеш 40 хвилин, а чи й всього 5. Я знаю, що вже існують додатки для стеження за допомогою GPS за рухом громадського транспорту, і це прекрасно. Але мені хочеться занудного розкладу руху — не лише першого та останнього автобуса чи тролейбуса, але й другого, третього, четвертого і передостаннього.

Іван Примаченко
співзасновник платформи онлайн-освіти Prometheus

Чого мені не вистачає у Києві, так це сучасної бібліотеки. Не такої, де панують зловісні сутінки й здійснюють провітрювання щогодини, а з красивою продуманою архітектурою, безкоштовним швидким Wi-Fi, зручними стільцями й м’якими меблями, а також облаштованими робочими місцями. Щоб можна було прийти не лише за книгою, а й почитати у зручній й спокійній атмосфері й познайомитися з іншими читаючими людьми.

Щоб бібліотека надавала приміщення організаціям, які влаштовують публічні лекції відомих людей і проводять безкоштовні освітні курси. Щоб тут могли збиратися різні міські спільноти зі спільними інтересами. Бібліотека не як сховище книг, а як культурний центр, комунікаційний простір. Щось схоже намагаються зробити у бібліотеці КПІ, можливо, ще десь, але ця тенденція точно має стати масовою.

Юлія Нікітіна
громадська активістка

Зміна, на яку я найбільше чекаю у Києві у 2017 році – це усвідомлення політиками й чиновниками реального стану речей з громадянським суспільством у столиці й розуміння небезпеки ігнорування базових цінностей містян. Прошарок активних городян не стане меншим й спокійнішим, він гарантовано вибухатиме протестами у випадках, коли рішення Київради й КМДА торкаються емоційно забарвлених для киян проблем. Тому, перш ніж починати будь-який проект варто вивчати, яке емоційне забарвлення він матиме для жителів міста, чого у нас поки що не відбувається.

З менш глобальних питань я чекаю на звільнення Діани Попової (ред. директор Департаменту культури КМДА). Тому що чиновник з «імунітетом до громадської думки» не має права представляти інтереси киян у принципі.