У партнерстві з представництвом фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні «Хмарочос» запускає спецпроект «Жінка і місто». Це – серія інтерв’ю у яких героїні діляться досвідом життя в українських містах і суспільстві.

Дана Павличко – український видавець, директорка видавництва «Основи», книжки якого відрізняє тематика, якість та художнє оформлення. Увійшла до проекту журналу Forbes про 30 українців, які досягли успіху до того, як їм виповнилося 30 років. 

Про міський простір

Я часто буваю у різних країнах, деякий час навіть жила за кордоном. Тому проводжу паралелі між тим, як воно, бути жінкою тут і там. Ще коли вчилася в 10 класі два роки жила в Італії, тому що виграла стипендію United World College. Потім я три роки жила в Бельгії і ще рік вчилася в Лондоні. До того ж частина моєї сім’ї – іноземці, мій батько – канадець українського походження. Мої сестра і брат канадці, у мене багато друзів за кордоном, тому я добре уявляю життя тамтешніх жінок і наших. Звісно, що є велика різниця.

Мені здається, що в Україні існує якійсь дивний парадокс: начебто у нас матріархат, але паралельно сексизм. Я ніколи не могла зрозуміти, як вони можуть уживатись одне з одним. Але я це відчуваю. З одного боку, якщо дивитися на статистику, то жінки, начебто, навіть мають кращу освіту, більше працюють, але в мене є враження, що ми все ж таки не пережили, не пройшли якийсь певний етап. Чи то сексуальну революцію, чи щось ще… Щось дуже важливе у нас досі не відбулось і ми й нині живемо в Радянському Союзі.

Ілюстрація: Кирило Шведов

Це проявляється в усьому, кожен день, в маленьких дрібницях. Приміром, наше місто, й те, як воно побудовано. Воно не налаштоване на людей взагалі і особливо на сімей, тому що будувалося в СРСР, коли думали не про індивідуума, а про систему, в якій ми всі мурашки. Але минуло 25 років і київська влада не турбується про те, як зробити місто зручним для різних сімей, зокрема тих, де є лише одна людина, яка забезпечує родину, або де є лише мама й дитина, що теж часто буває.  Тобто, де ходити з коляскою, де гуляти в парку, як взагалі проводити час з дітьми в місті.

Це, звісно, проблема інфраструктури. І тут влада повинна ухвалювати дуже жорсткі рішення й мати якийсь план на 10-15-20 років про те, як робити наше місто зручним для жінок і сімей.

Але наших людей, що мене дивує, ця проблема не дуже непокоїть. Вони вважають, що головне, аби була парковка. Всюди. Для них цінне саме це, а не пішохідний простір. У нас досі статусна річ – це машина. Хоча в розвинутому суспільстві найкраще, що може бути – це публічний транспорт. А в нас він жахливий. Те, що є, взагалі не можна назвати публічним транспортом. Це ка-та-стро-фа. І тому, якщо ти мама, то для тебе тут взагалі немає місця. Ти повинна залишати дітей десь с бабусями, з дідусями, або сидіти з ними біля дому. В мене поки що немає дітей, але сама думка мати дітей тут викликає шок.

Та справа не тільки в інфраструктурі. В мене брат живе у Лондоні, сестра – в Парижі. В обох є діти, і ми з цими дітьми ходимо в музеї, в ресторани, бари і паби. Ми з братом сидимо з його дітьми в пабі і п’ємо пиво. І це абсолютно нормально, і всім класно, і дітям і дорослим. Це супер-кайфовий час. А в Україні батьки кричать на дітей, б’ють їх. То «нєльзя», «Маша не ходи, Маша не возьми». Але це не тому, що вони не люблять своїх дітей, просто так у нас люди спілкуються один з одним. Ми один одному кажемо жахливі речі в очі, ми не усміхаємося, не кажемо «Добрий день». Ми жорстокі один до одного, не робимо роботу над собою і паралельно так само виховуємо дітей.

Про ставлення жінок одна до одної

Зрештою, ми і є найбільшими ворогами самих себе. Якщо говорити про жінок – у нас жінки не підтримують одна одну. Вони ненавидять інших жінок. В нас жінки не дають права іншим жінкам бути вільними, думати інакше. Наші жінки нав’язують своїм же подругам, сестрам і своєму жіночому оточенню жорсткі уявлення про те, як треба жити. А ніяк. Хай кожен живе, як хоче. Хочеш мати сто дітей – май сто. Хочеш працювати – працюй. Хочеш не працювати – не працюй. Але ж ні, всі знають, як треба, і слідкують, щоб ніхто не вчинив по-іншому. В цьому сенсі ми такі совкові селяни. Мене шокує, що є дуже мало людей, які справді цінують свою свободу і дають іншим людям мислити вільно.

Ілюстрація: Кирило Шведов

Це, як на мене, наслідок того, що, на мій погляд, є найбільшою катастрофою останніх 25 років: ми забули історію, втратили освіту, і треба людей вчити заново простим речам, які ще недавно, здається, всі знали і розуміли. Це я про фемінізм. Люди зараз жахливо перекручують цей термін. Жінки його бояться, не розуміючи. Чоловіки ненавидять, теж не розуміючи. Треба заново пояснювати, що таке фемінізм. Але фемінізм – це просто про рівні права. Кожна людина, не дивлячись на стать, може робити те саме і заробляти однаково на однаковій роботі. Все. Зрештою, якщо дивитися на це практично, то ми всі виграємо від того, що в економіці працює і жінка, і чоловік. Обидві людини в сім’ї можуть працювати і можуть отримувати гроші й так далі. А з іншого боку, слухайте, права людини понад усе – були, є і будуть.

Про цінності

Світ, можливо, розділений кордонами, але є великі групи, цілі соціальні групи людей, які живуть поза цим розділенням. Ми живемо цінностями. Є люди, де б вони не були, які вірять в право людини. Це основна цінність. Жити в рівних умовах: де б ми не були, ми це розуміємо, – в Києві, в Нью-Йорку, в Гонконзі. І по всьому світу є наші однодумці.

В Україні також ситуація покращується, бо є бурхливе громадянське суспільство, яке це цінує. До того ж особисто я вважаю, що треба намагатись якомога ширше популяризувати думку, що жінка жінці – друг, а не ворог. І жінка повинна не стримувати і не принижувати інших жінок, а, навпаки, виховувати лідерів навколо себе, допомагати іншим жінкам і вирощувати наступне покоління жінок-лідерів.

В нас, на жаль, часто все навпаки. Стільки жахливих речей, скільки я чую від жінок про жінок тут… І мені це дуже дивно, відверто кажучи. В мене є супер-подруги й прекрасні колеги. Я працюю в жіночому колективі й у нас тут дуже різні жінки. Комусь 21 і вона закінчила філологічний факультет; Людмила Іванівна колись ще працювала на заводі в Радянському Союзі; Ліза, наприклад, вчиться в Національній академії мистецтв. І всі вони прекрасні кожна окремо – і вони разом просто фантастичні члени команди. В мене по життю є дружба, підтримка, якийсь розвиток одне одного, напевно тому, що я такий посил даю і таке саме отримую назад. Жінки, підтримуйте одна одну. Ростіть майбутніх лідерів. Тягніться до того, хто вас надихає. Вчиться від когось і вчіть наступних. Це кажуть всі найвідоміші і найкращі жінки-письменники, лідери, бізнес-вумен. Я сама живу цим постулатом і хочу його транслювати суспільству.

Ілюстрації: Кирило Шведов