Надія Парфан – кінорежисерка, культурологиня. Надія поєднала любов до кіно і урбаністики і заснувала, разом з Іллею Гладштейном, у 2014 році урбаністичний кінофестиваль 86, який цього року відбудеться вже вчертверте в місті Славутичі.

Про перше знайомство з гендерною нерівністю

«Гендерне» питання прийшло в моє життя задовго до того, як я вивчила слово гендер. У моєму дитинстві все ділилося на хлопчаче і дівчаче. Хлопчикам – синє, дівчаткам – рожеве. Хлопчикам – математика, дівчаткам – каліграфія. Хлопчикам – конструктор, дівчаткам – прибирати вдома і вчитися варити борщ. Як і всі нормальні дівчатка мого віку, я носила платтячка, грала на фортепіано і слухалася батьків, бо «дівчатка мали бути слухняними».

Проте гостре усвідомлення проблеми прийшло після року життя за кордоном. Я закінчила Могилянку і поїхала вчитися на магістерську програму у Будапешті. За рік, проведений у цій не надто благополучній європейській країні, я відчула просто кардинальну різницю. Мене запрошували вступати в аспірантуру і залишатися в Будапешті, але я рвалася до Києва, до друзів, до родини, й до «гречечки». Виявилося, що вдома нікого не цікавив мій диплом з відзнакою, вдосконалена англійська, міжнародні контакти. Я працювала на культурних проектах, де був хронічний організаційний хаос, низька оплата і постійні затримки. Вся ця сфера трималася на армії безіменних «дєвочок», які робили тонну рутинної роботи і лишалися десь за кадром. На керівних посадах були великі і мудрі мужі, яких така ситуація цілком влаштовувала. І дівчат влаштовувала також. Здавалося, я єдина людина, якій щось «не так».

Про гендерну дискримінацію у сфері культури

Я працюю в сфері культури, де прийнято поділяти ліберальні цінності і цінувати особисту свободу. Сексизм тут декларативно засуджується, а на практиці тісно пов’язаний з економічною дискримінацією. В першу чергу, це банальне питання оплати праці. Культура погано фінансується і має імідж жебрака, що стоїть з простягнутою рукою. Тому у цій сфері працюють переважно жінки. Проте чим вища посада, чим більша оплата – тим частіше з’являються чоловічі обличчя. Звідси багато жіночої мізогінії, нездорової конкуренції і прагнення «вислужитися». Професійна логіка часто така, що хочеш хорошу зарплату чи лояльність – будь хорошою «дєвочкою» і роби, що каже начальник.

Це також питання лідерства. Чоловіче лідерство сприймається за замовчуванням, а я мушу додатково виборювати авторитет. Причому серед жінок навіть частіше, ніж серед чоловіків. Одна моя колега систематично ігнорувала дедлайни і порушувала домовленості, чим ступорила роботу всієї команди. Коли я намагалася про це з нею поговорити, вона відповіла: «Надюша, оце ти жостка!» Ти можеш все вміти, знати і показувати чудеса таймменеджменту та продуктивності, але в очах колег завжди буде якась «Надюша».

Ще один дуже важливий аспект – публічне визнання твоїх досягнень. Ми заснували «86» спільно з моїм колегою Іллею Гладштейном. Ми як Каїн і Авель, Чук і Гек, Маркс і Енгельс, Кирило і Мефодій. Він би ніколи не зробив цього без мене – і я б ніколи не зробила цього без нього. Коли мова іде про публічне сприйняття «86», мене іноді просять «передати віттаня вашому директору». Я сприймаюся як чергова «дєвочка» біля Іллі. Просто тому, що я – жінка, а він – чоловік.

Про «скляну стелю»

Сексизм, безумовно, заважає професійному зростанню. Якби не заважав, у нас мало б бути б порівну жінок-лідерок в усіх сферах економіки і публічного життя – пропорційно до демографії. Жінки, що рухаються по професійній вертикалі, в певний момент натикаються на «скляну стелю». За нею – лише чоловіки. Спочатку ти безіменна «дєвочка», потім координаторка, потім тебе помічає начальство і дає керівну посаду і кількох людей у підпорядкування. А потім… Ти можеш хіба що знудитися, звільнитися і пройти той самий шлях вдруге, втретє, вчетверте – і ніколи не стати лідеркою. Мабуть, є й винятки, але я особисто з ними не стикалася. Тішить хіба, що останнім часом багато жінок це усвідомлюють і починають робити власні успішні проекти.

Все це має дуже цікавий психологічний вимір. Сексизм проявляється, в тому числі, як епідемя «синдрому самозванця». Жінка має бездоганні навички і досвід, але не має психологічної впевненості і віри в себе. Їй завжди здається, що вона недостатньо кваліфікована, вона боїться ризикувати, не наважується стати лідеркою. Про це дуже цікаво написала операційна директорка Facebook Шерил Сендберг у книзі «Включайся».

Про те, чи дискримінує жінок велике місто

Якщо порівнювати українське місто і, наприклад, містечко або село, то мені здається, урбаністичне життя все ж більш сприяє різноманіттю і рівноправності. Жінці легше знайти роботу і не залежати від репресивної сім’ї чи церкви. Але якщо порівнювати наше велике місто і, скажімо, Берлін, то Київ – це чемпіон за всіма видами дискримінації. Наше місто «заточене» під молодих, швидких, здорових і працездатних. Якщо ти молода мати чи літня жінка, якщо в тебе проблеми зі здоров’ям чи навіть абсолютно нормальний, природний біль в животі під час ПМС – краще тобі зникнути з лиця цього міста і не загороджувати своїм жіночим тілом прохід пасажиропотоку в метро. В цьому плані маленьке містечко пропонує жінці значно більше соціальної безпеки і підтримки.

Про сексизм у сучасних урбаністичних практиках

Сексизм існує всюди, навіть в прогресивних скандинавських країнах. Просто він дуже різноманітний. В Америці одна з головних проблем – це безпека. Коли я приїхала в Філадельфію, мені часто казали, що «молодій жінці краще самій в цьому районі не гуляти». Я думала, що ці люди просто ніколи не були на Троєщині чи Борщагівці. А потім побачила в одній з квартир, яку хотіла орендувати, сліди від куль. Зброя, наркотики, поліцейське насильство – це дуже поширені явища. А, також, специфічно капіталістичні форми дискримінації, як-то відсутність соціальної підтримки материнства і батьківства. Америка – це чи не єдина країна у світі, де в принципі відсутня декретна відпустка. Материнство, як економічний удар або розкіш, яку собі може дозволити лише дуже багата людина. І при цьому тотальний фаміліалізм і зацикленість на «сімейних цінностях».

Університет, в якому я стажувалася, якраз спеціалізувався на феміністичній урбаністиці. Що мені там дуже сподобалось, то це бездоганний американський науковий підхід. Одна з моїх колег робила дослідження, в якому використовувала статистичні дані про кількість часу, яку жінки з дітьми проводять по дорозі на роботу. Вона довела, що наявність дітей робить жінок менш мобільними і зменшує їхні шанси знайти гарне працевлаштування поруч з домом. Це ніби досить банальний факт, але коли ми сідаємо рахувати скільки тисяч доларів недоотримують жінки просто тому, що не можуть «метнутися» на роботу в сусідній штат, виходить колосальна і дуже переконлива цифра. Мені також дуже сподобалося, як американці працюють з інтерсекційним підходом. Гендерну дискримінацію завжди треба розглядати в комплексі з віковою, класовою, географічною, расовою тощо. Жінка-одиначка-переселенка з Авдіївки може мати зовсім інші проблеми, ніж дружина чиновника з Печерська. Хоч і та, і та має право на щастя!

Про Київ своєї мрії

Тема моєї недописаної дисертації – урбаністична утопія. Іноді я дозволяю собі мріяти про Київ, в якому є розвинена мережа закладів, доступних і якісних їдалень, пралень, дитсадків, бібліотек. Жінка може прийти туди після роботи і просто повечеряти, щоб не стояти на кухні після тяжкого дня. Або віддати дитину і піти грати в рок-групі в репетиційній студії «на районі». Це Київ, де є хороше освітлені вулиць і гарний громадський транспорт, яким безпечно повертатися додому в темну пору року. Це Київ без ідіотської сексиської реклами в метро і на всюдисущих білбордах. Це місто, де секретарка може прийти на роботу в зручних кедах і не вміти носити підбори. Це Київ, в якому сортують сміття, доглядають дерева і ходять слухати спів птахів на схили Дніпра. В крані тече чиста вода і жінка не мусить витрачати півзарплати на засоби для догляду за шкірою і волоссям.

Ілюстрації: Кирило Шведов