Останнім часом з’являється багато повідомлень про неякісний ремонт та благоустрій міського середовища співробітниками комунальних підприємств та їхніх підрядників. Це й ремонт вулиць ШЕУ (шляхово-експлуатаційне управління), побілення бордюрів, робота Київзеленбуду, ремонт «Лівобережної», тощо. Ми запитали у чотирьох експертів, в чому тут, на їхню думку, проблема і як її можна вирішити.

Зоя Звиняцківська
Мистецтвознавчиня, журналістка

Історія з «реконструкцією» станції метро Лівобережна виглядає, звичайно, кричуще, але, насправді, зовсім не є унікальною для нашого міста. Швидше, це система, в якій можна виділити два ключових елементи. Перший, що лежить на поверхні – неякісне, несумлінне виконання і відверте злодійство. Всі ще пам’ятають «рожеві італійські» каштани, куплені за величезні гроші з міського бюджету, які виявились звичайними білими. Непрозорі тендери, фірми-одноденки, некомпетентні виконавці і завищені бюджети – на жаль, це проблема не тільки Києва, а й усієї нашої країни, Поки перший недобросовісний підрядник не буде оштрафований, а перший чиновник, який підписав з ним контракт, не буде звільнений – нічого не зміниться. У цьому немає ніякого феномена, ніякої проблеми, тут все зрозуміло, чистий розпил і злодійство.

Мене набагато більше хвилює інша складова цієї проблеми: тотальна, показовеа, цинічна і демонстративна відсутність хоч якогось системного і культурного мислення. Архітектурні об’єкти, які є пам’ятниками епохи, «реконструюють» так, ніби це тимчасовий туалет на околиці безіменного села. Принципово не враховується ніяка естетична, культурна, історична, містобудівна складова. Ремонт і реконструкція окремих об’єктів не узгоджуються з істориками та міським архітектурним управлінням. Це – хаотична діяльність некультурних і жадібних людей, які просто хочуть «поміняти плитку» або «підрізати дерева», не розуміючи, що дерево, наприклад, – важливий естетичний об’єкт в міському середовищі. Стовп з молодими гілками, що стирчать в різні боки – це зовсім не те ж саме, що дерево з повноцінною, оригінальною кроною певної форми та об’єму. І цей стовп вже ніколи не стане тим деревом.

Ця сліпота і відсутність системного мислення проявляється в усьому. У «реконструкції» публічних просторів, в хаотичному висаджуванні «меморіальних» дерев на галявинах історичного Маріїнського парку, які, за задумом повинні залишатися вільними, в заміні красивих міських лавок на невиразні тумби – у всьому, де можна заробити і попіаритися. Таке враження, що в місто прийшли істоти без пам’яті, мозку і серця – тільки з кишенями. І вони вбивають місто.

Дарина Недозим
Архітекторка

Чому вважається, що комунальні працівники в якості підрядників економлять місту кошти?

Перший раз місто їм платить за, власне, роботи. Потім виявляється, що роботи виконані невчасно і неякісно, за договором, комунальники платять штраф. З яких коштів комунальне підприємство платить штраф? Правильно, з комунальних, тобто, опосередковано місто саме заплатило собі штраф. Ну добре, з однієї труби витікає, в іншу втікає, далі цікавіше. За тим же договором, підрядник, яким все ще є те саме комунальне підприємство, має за свій кошт виправити недоліки. Розумієте, Комунальне Підприємство за свій кошт. Слідкуємо за руками: місто ще раз платить за переробку неякісних робіт. Далі, в будь-якому договорі на підряд ми бачимо контрольний в голову пункт – Гарантійні обов’язки. Тобто, кияни втретє дістають гаманці і сплачують за гарантійне обслуговування.  В цій реальності вигідніше будь-яку якість робіт комунального підрядника визнати одразу задовільною і не влаштовувати цирк зі штрафами і переробками за свій кошт.

Фото: politeka.net

Юрій Грановський
Дизайнер, «Агенти змін»

Тут потрібно шукати головну причину не в «поганих людях», а в поганій (неадекватній часові) системі. Роботами з благоустрою, реконструкцією та доглядом за містом найчастіше займаються комунальні, тобто «спільні» підприємства. Спільні у нас – значить нічийні, які ніким ефективно не контролюються. Сильна, всюдисуща і тоталітарна держава зникла, а система – ні. Система, яка не зацікавлена ​​в якості й ініціативі, в стабільному результаті. Система, яка не стимулюється до саморозвитку ні батогом, ні пряником. Вона живе зовсім окремо від кінцевого споживача і їй абсолютно плювати на те, задоволений він чи ні.

Була спроба ввести чи батіг, чи то пряник у вигляді показників виконаних і невиконаних запитів від мешканців через службу «1551». Але ці показники виключно кількісні. Скільки проживуть відремонтовані сходи в під’їзді, і чи задоволені виконаними роботами мешканці – такі питання залишаються поза парадигмою роботи цієї системи. Тому звіти «До-Після» так сильно смішать городян. Нагадують відомий мем «Я сделяль».

Ну і давня історія з одвічними спробами обдурити час, закони фізики і здоровий глузд – проявити чудеса менеджменту, реалізувати проект до «червоної» дати (а не для людей) і піти на підвищення. «Лівобережна» – черговий доказ того, що це так не працює.

Ігор Тищенко
Урбаніст, експерт аналітичного центру CEDOS

Рідко яке велике місто може похвалитися повною відсутністю проблем з комунальним господарством, транспортом та вуличним дизайном, або повною відсутністю зауважень до міських служб. Але якщо порівняти Київ і з авторитарними мегаполісами типу Мінська чи Петербурга, і з Варшавою, Берліном, Вільнюсом чи Краковом, то порівняння буде далеко не нашу користь. Ми не знаємо точно, з чим пов’язана велика кількість скарг і взагалі ріст незадоволення станом міського простору. Відповідних досліджень немає. Я вважаю, що тут поєднуються як збільшення кількості людей, які вимагають комфортного та естетично привабливого публічного простору (порівнюючи Київ з містами Західної Європи), так і різке погіршення стану міської інфраструктури внаслідок надмірної експлуатації, поганого утримання, неправильних пріоритетів та нераціонального управління.

Причина цієї проблеми є одним з наслідків відсутності інтегрованого розвитку міста. В якому розвиток публічного простору,  дизайн міського середовища були б тісно поєднанні з розвитком інших сфер – мобільності, будівництва, економічним розвитком, захистом довкілля та іншими.

З відповідними стратегічними документами, аналізом ситуації, прозорістю і єдиними операторами, які визначають політики розвитку, створюють сильні локальні партнерства з мешканцями, бізнесом і управлінцями, і, найголовніше, узгоджують і комбінують їх з локальними політиками і стратегіями в інших сферах. Це і лежить в основі принципу інтегрованого розвитку. А потім вже замовляють роботи, організовують конкурси, забезпечують обов’язкову громадську участь в плануванні і закуповують послуги з утримання чи ремонту.

Зображення: youtube.com

За відсутності такого підходу стан міста буде погіршуватись в геометричній прогресії. Таку інтегровану стратегію міського розвитку потрібно створювати і доповнювати секторальними концепціями (з розвитку публічного простору чи міської мобільності наприклад). Разом з тим потрібно зменшувати кількість операторів, ламати ці нескінченні піраміди підпорядкування. Першим в деяких українських містах займається GIZ, а друге мають робити міські менеджери, замість зйомок в промо-роликах і перерізання стрічок. Так що тут, на мою думку, немає сенсу давати поради типу «треба звільнити всіх старих чиновників, і найняти нових, які розуміють як треба», це не спрацює з відсутності інтегрованого підходу.

Що ж відбувається зараз? Ось приклад того, як проблеми в різних сферах взаємопідсилюють одна одну за відсутності інтегрованості, стратегічного бачення та узгоджених політик розвитку. Корпорація «Київавтодор» планує капремонт вулиці Сковороди на Подолі. Вулиця – це публічний простір, потужний економічний агент, місцева спільнота, десятки балансоутримувачів, частина міської інфраструктури та складна штучна екосистема. Але тунельне бачення менеджерів «Київавтодору» робить з неї дорогу, в якій основна увага має бути приділена верхньому шару проїжджої частини. Все. Відсутність розуміння впливу та зв’язку капремонту з іншими проблемними сферами та ігнорування потреб різних груп користувачів призводить до того, що вулиця стає непристосованою для велосипедистів і пішоходів, бар’єрною, ігнорує потреби місцевої спільноти. Ремонт не інтегрований з озелененням, активними фасадами, водовідведенням, підземними мережами, та не вирішує проблему паркування на тротуарах. До цього додається низька якість робіт саме на «непріоритетних» для виконавця ділянках (тут – тротуар), низька культура праці, авральність. А потім утримувач вулиці, районне ШЕУ, нічого не може з цим зробити, бо в нього практично немає власного бюджету і повноважень, а наступний недолугий капремонт корпорація здійснить через десять років. Образна «монструозність» тут для мене в тому, що подібні комунальні підприємства відчужені і від користувачів, і від узгодження своїх планів з іншими комунальними агентами. І так в Києві всюди і з усім.

Фото на заставці: inform-ua.info