Звісно, що їздити по поганих дорогах в 23 і в 28 – це не одне і те саме. В 23 ти думаєш: «а що там, проїхатися в маршрутці з візочком чи пройтися запаркованим тротуаром? Раз плюнути! Я можу все.» І їдеш. Утрамбовуєшся з візочком-тростиною в розпечену сонцем маршрутку, бочком намагаєшся проїхати повз припаркований на тротуарі позашляховик, все, аби дістатися затишного ресторанчика десь у центрі, де маєш зустрітися з друзями.

Про кімнати матері і дитини з пеленальними столиками в тому ресторанчику не чули. Але в 23 ще байдуже, міняєш підгузки просто у візочку, і тішишся літньому вечору, зустрічі з друзями і своїй молодості, мабуть.

В 28 вже все не так. Якого милого я маю їздити по роздовбаних тротуарах і заносити візок в банк чи відділення поштового сервісу на руках, бо там немає пандуса? Я платник податків, я важлива ланка економічного добробуту моєї країни. І від того, як мені та іншим батькам з дітьми їздитиметься і ходитиметься містом, насправді багато чого залежить. В історіях двох київських мам нижче описані приклади того, що і як варто змінювати.

Ілюстрація: Кирило Шведов

Ольга Закревська

З незручностями у пересуванні містом з дитиною вперше зіткнулася прямо в себе під домом. Як мінімум тут немає пішохідного переходу там, де він мав би бути. Поганої якості сам тротуар – в дірках, де застрягають колеса. Часом ледь не перевертаєш візок, якщо вчасно не помітив. І хоча є з’їзд, але він часто запаркований чиєюсь машиною.

З особливо яскравих ситуацій згадую таку. Живу на Подолі і в будні дні чудес ти не чекаєш – запарковано все навколо. Але на вихідних вранці прекрасний час для прогулянок, бо тротуари вільні від машин. І от є в нас три сквери, які обходиш за дві години прогулянки. Один з них біля Могилянки, на вулиці Іллінській. Там є дві церкви, куди в неділю приїздять парафіяни. Чомусь дві машини прихожани замість того, щоб запаркувати на узбіччі, вирішили поставити біч-о-біч на тротуарі. Пролізти між ними з візком виявилося неможливим. Тому довелося покласти цеглу на капот, щоб водію була зрозуміла його помилка. Через 15 хвилин, коли поверталася – машина десь перепаркувалася. Може здатися, що я просто не розумію водійських реалій, але це не так. Я сама за кермом року з 2009. Тому подібні ситуації мені абсолютно не зрозумілі, адже не можу знайти їм жодного виправдання. Особливо на порожньому в неділю Подолі.

Маршрути у пересуванні з дитиною будуються автоматично в голові і залежать від якості тротуару. Навіть, якщо спекотно і сонце в лице, то йдеш там де рівніше покриття і більше з’їздів. Я ношу смартвоч, який вимірює за моїм пульсом і кроками навантаження. То одна прогулянка за рівнем навантаження за версією мого годинника дорівнює нормальному тренуванню в залі. Часто буває, що вже піднімаєшся додому по сходах, а годинник такий «ви виконали вашу норму активності за день». Чесно, я його тому і ношу. Бо це щоденна винагорода за оцю от війну з подільськими тротуарами.

Транспортом не користуюся. Спробувала якось раз чи два їхати фунікулером, але там зовсім нема пандусів, щоб заїхати колісному транспорту. Все доводиться нести на собі. Або зробити нещасний розгублений вигляд (хоча і робити не треба, він перед більшістю порогів аптек або відділень пошти в мене автоматично такий) і попросити про допомогу. Єдине, що справді радує, люди намагаються тобі допомогти долати перешкоди.

Ілюстрація: Кирило Шведов

Хочеться бачити більш-менш нормальні умови у себе під домом, а не в уявному чарівному закордонні. Я не є активним лобістом саме потреб мам з малюком, бо в мене трохи інше соціальне навантаження Але оскільки тепер належу до цієї групи також (так само як належу до групи жителів міста з собаками), то хочеться робити щось і підтримувати чинні ініціативи.

На мою думку, місто має бути дружнім до пішоходів, а не автомобілоцентричним. Кажу це як водій. Як на мене, жити й працювати біля станції метро, й при цьому користуватися машиною – це міні злочин щодня, який переростає у величезну міську проблему. Смоги останнього року активно замовчуються. Я не пам’ятаю такого раніше. Навіть у ситуаціях, коли треба на все місто кричати, щоб хоча б не виходили гуляти з малюками, смог сприймають за туман.

Кожен з нас мусить хоч трошки почати задумуватися чи є його зона комфорту справді комфортною для життя. І брати на себе хоча б невеличке, але стабільне «соціальне навантаження», яке йому до душі і до якого почуваєш мотивацію. На жаль, без копняків від громадськості нічого працювати не буде.

Ольга Мирцало

Вперше я відчула, що місто не пристосоване до потреб батьків після того, як стала мамою. Ти вважаєш, що це твоє місто, спокійне, дружнє і безпечне, але місто стало недружнім одразу після того, як я стала матір’ю.

Разюче відчуття різниці з’явилося після повернення з Німеччини від чоловіка. Коли ми прилетіли, малюку було майже чотири місяці. Я одразу відчула, що нам тут немає місця. Все почалося прямо в аеропорті «Жуляни», хоча це далеко не найгірший аеропорт.

Усіх цих дрібних нюансів ми не відчуваємо допоки на руках не з’являється дитина. Отримуючи в руки сповиток щастя ти, разом з тим, отримуєш також сповиток багатьох проблем. Ти фактично стаєш маломобільним, потрапляєш за межі групи, яку я умовно називаю «МЗС» – молоді здорові й сильні. Тепер ти людина з особливими потребами навіть, якщо ти й твоя дитина є абсолютно здоровими.

Таке враження, що в цьому місті ніколи не було дітей, як в Радянському Союзі не було сексу. З незалежністю секс у нас з’явився, а те, що стосується питання пристосованості для дітей і батьків – ні.

Погляньмо на типову ситуацію. Більшість людей у нас живе у багатоповерхових будинках. Дехто, правда, має приватні будинки за містом, але більшість все ж мешкає у багатоповерхівках. Мені, наприклад, ще дуже пощастило, що я живу на другому поверсі і в моєму під’їзді є внизу місце для візочка. Але переважна більшість мам починають свій ранок з того, що тягнуть вниз з 5 чи 9 поверху візок і дитину на руках. Добре, якщо є ліфт і він працює. Але якщо його нема чи він несправний, то в одній руці у мами дитина, а в іншій – візок і всі решта речей. Ти наче мама-новорічна ялинка або мама-верблюд. Отже, ранок починається з першого випробування – зійти в парк погуляти.

Ми зараз в групі проводимо опитування, намагаємося визначити 10 місць, куди мами можуть піти погуляти, де є зручності. І на першому місці – парки. Чому так? Бо парки і сквери – це місця, куди ще хоч якось можна добратися. Це як відведене місце, резервація для мам і дітей, в інших місцях, за рідкісними винятками, у нас нічого не пристосовано.

Отже, дійшла мама до парку, погуляла. І тут несподіванка – треба змінити підгузок. В жодному парку умов для цього немає. Добре, що зараз йде літо і наші мами звикли робити це на лавочках, на травичці, у візочку. Що мене найбільше дивує, що дехто навіть хизується тим, що вони це можуть робити будь-де. Тобто вони пристосовуються до середовища замість вимагати, щоб середовище пристосовувалося до них.

Ми створили петицію про зобов’язання для муніципальних закладів і власників комерційних закладів пристосувати їх до потреб батьків з дітьми. Ця петиція з необхідних 10 000 зібрала всього 870 голосів. І це у мегаполісі, де щороку народжується близько 20 000 малюків. Це страшно, що батьки погоджуються з тими умовами, які їм нав’язує місто. Так, період підгузок не довгий, це всього 1,5-2 роки, потім все закінчується. Тож нащо витрачати свій час, зусилля і нерви аби щось вимагати? Але все може повторитися. У когось народжується друга або третя дитина. А потім у наших дітей народяться власні діти. І те, що не вирішували наші батьки в 90-х роках, на початку незалежності, зараз робимо ми. А не зробимо ми – будуть змушені робити наші діти замість того, щоб займатися якимись креативними задачами і вирішувати важливі справи.

Проект, який я почала «Київ дружній до батьків і малюків», почався з того, що петиція не отримала належної підтримки. Тож ми почали шукати місця, де дітям і батькам раді. Ми маємо шкалу оцінки. Ми знаємо, що батькам і малюкам потрібно. І ми почали відмічати ці місця на карті: парки, музеї, ресторани, торгові центри. Йдеться про місце, де мама може заїхати візочком, поміняти підгузок, сісти і погодувати дитину. Як мама я вважаю, що не повинна йти в місце, де вважають, що моя поява з дитиною в них – це не їхня проблема. «От вам дитячий стільчик. Що вам іще потрібно?» Але наявність дитячого стільчика не робить заклад дружнім до дитини. Це показник дружності до самих себе, адже стільчик вони мають тому, що хочуть продати мені їжу, якою я дитину в тому стільчику погодую. Дуже часто заклади, які позиціюють себе як сімейні, не зовсім розуміють, що таке сім’я. Сім’я – це не батьки і дитина після п’яти років, дитина в сім’ї може ж бути будь-якого віку. То чому ж не питають, що цим дітям потрібно? Не буває ж такого, що дорослим в ресторані запропонують стільчик і не запропонують туалету. Де пелюшку дитині міняти? На столі? Зі своїх малюком я ходжу тільки в такі заклади, які пристосовані до наших потреб.

На даний момент немає жодних підстав зобов’язати власника потурбуватися про такі речі, як пеленальні столики чи пандуси для візочків. Відповідно, всі, хто це робить, робить це зі своєї доброї волі. Але це як і з забороною куріння в ресторанах. Спочатку цього не було, а потім з’явилося і всі звикли. Поки що це робиться не системно. Якщо є столик, то нема пандуса, якщо є пандус – нема столика, якщо є і столик і пандус – нема туалету для людей з інвалідністю, або є всі, але десь в підвалі і так далі.

Хто б що не говорив, батьківство – це не обмеження, не гальмо. Батьківство – це нова стадія твого розвитку. Так, твій час дещо уповільнюється, він більше не належить тільки тобі і дещо змінюються пріоритети. Але все одно треба пам’ятати, що вільно пересуватися в просторі і ні від кого не залежати – це можливо. В Німеччині мені не доводилося щоразу прораховувати маршрути, де мені гуляти і куди я можу йти. В Україні мені все ще доводиться перед виходом з дому складати в голові маршрут, де я можу з візком проїхати.