Дослідниця Надія Чушак розповідає про свій досвід проживання в Австралії і Сербії, про права жінок і гендерні ролі у цих країнах.

«Довгий час я жила  в Австралії, де близько п’яти років писала дисертацію. Ще два роки – у Сербії. Вона дещо схожа на Україну: постсоціалістична країна з слов’янською культурою. Австралію ж ми вважаємо розвиненою демократичною державою.

Мені здається, що дискримінація за гендерною ознакою – те, що не вдалося подолати навіть країнам, які ми вважаємо демократичними. Зокрема, в Австралії дуже відчутні наслідки патріархальної культури, яка склалася тут історично. Раніше це була колонізована територія, частина Британської імперії.

Й досі у XXI столітті в популярній культурі там добре відчувається «культура чоловіків-мачо».

Такий тип чоловіків – агресивний, як в поведінці з жінками, так і з оточенням загалом. Про Австралію говорять, що це країна нащадків засуджених, але я не хочу повторювати стереотипи щодо каторжної спадщини і того, як вона впливає на сучасну культуру і розвиток суспільства. Мені здається, важливішою є спадщина саме колоніалізму, яка передбачає ідеалізацію позиції колонізатора – людини, чоловіка, який дивиться навколо себе та підкоряє все, що бачить: нові території, інші культури, жіноцтво.

В Австралії дуже погана спадщина власне расизму і зверхнього ставлення до місцевого населення, і зараз це все ще відчутно. Ця «культура білих мачо» суцільно проникає в австралійське повсякденне життя. Я в цьому плані була досить привілейованою особою, тому що мене так само сприймали як «білу». Але якби я була студенткою з Підвенно-Східної Азії, ситуація виявилася б інакшою. Такий расизм, часто підтримуваний і самими «білими» жінками, був для мене дуже неприємною несподіванкою.

Ілюстрація: Кирило Шведов

Напевно, найочевиднішим прикладом гендерної дискримінації, але водночас й позитивних змін у суспільстві в цій сфері, є так званий австралійський футбол, схожий на регбі. Цей спорт дуже популярний й донедавна був виключно чоловічим. Але зараз стає більш інклюзивним й відкритим для жінок. Другий приклад – культ серферства. Якщо раніше це також був чоловічий простір, то останнім часом все більше жінок займаються серфінгом і «відвойовують» собі місця на пляжах.

Цьому досвіду можна протиставити проживання у Сербії. Коли ми думаємо про цю країну, зазвичай стереотипізуємо її як так звану «балканську» культуру, говоримо про спадщину Османської імперії, традиційний патріархат тощо. Та це шкідливе узагальнення (яке чудово розвінчує дослідниця Марія Тодорова в своїй праці Inventing the Balkans).  Якщо ми хочемо зрозуміти, що відбувається у Сербії, зокрема, коли мова йде про гендерні відносини, нам необхідно розуміти нову та новітню історію регіону в першу чергу. В соціалістичній Югославії, яка існувала після Другої Світової війни до початку дев’яностих, було багато чого зроблено, щоб досягнути гендерної рівності. Жінки відігравали важливу роль в партизанському русі, який призвів до виникнення Югославії, і вибороли собі основні права. Нам може видатися, ну й що з того, що жінки з самого виникнення Югославії могли голосувати? Проте, достатньо зіставити це із досвідом деяких західноєвропейських країн, де жінки отримали право голосу лише в 1960-1970х роках. До того ж, в Югославії порівняно рано почав зароджуватися феміністичний рух. Жінки, невдоволені політикою партії, яка не виконувала того, що обіцяла, й неподоланими залишками патріархату, все більше зверталися до ідей західного фемінізму. У 1978 році в Белграді відбувся перший величезний феміністичний з’їзд, на який приїхали також і феміністки із Заходу. Для них стало відкриттям, що югославські жінки  можуть бути на цьому з’їзді і не думати, куди подіти своїх дітей, тому що працювали система дитячих садків. У той час, як феміністки з Заходу не могли розраховувати на таку державну підтримку. Соціалістична Югославія  надавала жінкам певні можливості: освіту, мережі соціальної підтримки, зайнятість та гідну оплату праці.

Ілюстрація: Кирило Шведов

З розпадом Югославії на початку 1990-х почався процес повернення до уявних національних цінностей, де патріархальна сім’я була святинею, а позитивний та емансипативний досвід попередньої доби соціалізму заперечувався. Ця ситуація була скрутнішою ще й через те, що Сербію та сусідні країни поглинула війна, що супроводжувала розпад Югославії. Це призвело до мілітаризації суспільства та, як наслідок, вибудови нової гендерної структури з культом воїна-захисника, який стоїть на сторожі не лише держави, а й культурних цінностей та сім’ї. Саме через війну та пов’язані з нею процеси зріс рівень нетерпимості до ЛГБТ+ людей. Наслідки цього відчувалися в Сербії в 2009-2010 роках, коли я там мешкала. Дещо схожі процеси можна потроху спостерігати сьогодні й в Україні: ми не будемо говорити про сексуальну освіту в школі, тому що це нищитиме наші сім’ї; ми не будемо вживати слово «гендер» в законодавстві, тому що це усіх розбещує; ми не будемо говорити про насилля в зоні АТО.

В сучасній Сербії й на території колишньої Югославії є феміністичний рух і різні покоління феміністок, які артикулюють проблеми у своєму суспільстві й пропонують, як з ними боротися. І це дуже надихає. Мій досвід там був важливіший для усвідомлення того, що таке гендерна дискримінація та як з нею боротися, аніж перебування в «демократичній» Австралії.

Звичайно, мені б хотілося казати, що гендерна демократія і рівність вже не за горами в Україні і в цілому світі. Але насправді ми спостерігаємо  досить консервативні й негативні тенденції – причому і в країнах, на які ми дивилися і вважали, що там все добре. Та для феміністичних рухів ця криза є лише нагодою для критичного переосмислення своїх методів та конслолідації для подальшої боротьби».