Чи є життя в мікрорайонах і чого не вистачає людям, які перебралися у приватний сектор? «Хмарочос» за підтримки ЖК Rybalsky розглядає основні типи київської забудови й розповідає, що думають про неї місцеві жителі.

Квартали: любіть своїх сусідів

Якою уявляють ідеальну квартальну забудову? Зазвичай — це будинки чотирьох-семи поверхів, розташовані в сітці з паралельних й перпендикулярних вулиць. Тут зелені і доглянуті подвір’я, де жителі не паркують автівки, адже це місце для спілкування і відпочинку. Для автомобілів можуть бути передбачені підземні паркінги. Поряд з будинком на перших поверхах розташовані невеликі крамниці, куди містяни щодня ходять за покупками. Так само швидко можна дійти до зупинки громадського транспорту.

Тут вирує життя, ресторани і кав’ярні привабливо мерехтять вітринами. На дахах будинків розташувалися затишні тераси, де можна зробити барбекю. В ідеальному кварталі мешканці знають один одного. Правильно запроектовані квартали надихають людей, які тут живуть, адже «ми формуємо міста, а вони – формують нас».

Але з часом квартальна забудова змінюється, й згодом з’явилося поняття суперквартал. З 2016 року в рамках експерименту їх намагаються впровадити у Барселоні. Згідно з проектом один суперквартал складається з дев’яти менших блоків. Автомобілі можуть рухатися лише по периметру такого суперблоку, що суттєво скорочує кількість шкідливих викидів і зменшує шум. Всередину можуть заїжджати тільки місцеві жителі, або спеціальні міські служби. Усі суперквартали доповнені велодоріжками і рясною мережею громадського транспорту. Головна ідеологія проекту – змінити автомобілецентричний принцип розвитку міст й закріпити права містян на публічний простір.

Нова квартальна забудова у Гамбурзі, Німеччина.

Київські ж квартали — головним чином дореволюційна та радянська довоєнна забудова (хоча зводили їх навіть за часів Хрущова). Всюди збережений єдиний принцип: середньоповерхові будинки і невеликі двори; вузькі вулиці, розраховані на невеликий автомобільний трафік; пішохідний тротуар вздовж периметру квартальної забудови; часто зустрічаються активні перші поверхи з магазинами й кафе. Внаслідок цього вулиці стають жвавими, привабливими для прогулянок й покупок, зростає пішохідний трафік, але водночас з’являється проблема – суттєве автомобільне навантаження. Натомість тут все добре із місцями відпочинку – у багатьох кварталах збереглися затишні сквери.

На жаль, мешканці багатьох київських кварталів досі неохоче спілкуються один з одним, мало цікавляться, чим живе двір та будинок, і віддають їх на відкуп «комунальникам».
Але там, де місцевим вдається організуватись, спілкування переростає у подальшу співпрацю.

Rybalsky - Простір для життя

Дізнайтесь більше

Ольга, фотограф, яка живе на Подолі, розповідає: «Вітатись на вулиці зі своїми сусідами — це велика радість. Якось неправильно, коли ти не знаєш в обличчя людей, які живуть поряд. Всі перетворення, які ми робимо у наших кварталах, спрямовані на те, щоб повернути нам людські стосунки. Тому ми створили фейсбук-спільноту «Подоляночка», де знайомимось з сусідами, обговорюємо останні новини, ділимось інформацією про нові майстерні, бари та магазини, які відкриваються на Подолі, моніторимо незаконні забудови, боремось із нелегальною рекламою і створюємо власний сад. Ми обмінюємось досвідом, радимось, налагоджуємо комунікацію із місцевими чиновниками і намагаємось активно перетворювати наші квартали на привабливе та безпечне місце».

Мікрорайони: зелені, запарковані, нічийні

Мікрорайони залишилися Києву у спадок від Радянського Союзу. Вони стали таким собі синонімом до слова «спальник»: мовляв, їхні мешканці лише ночують там, повернувшись з роботи, а за розвагами, культурним дозвіллям та покупками їдуть у центр.

Концепцію кварталів, де поряд з житловими будинками розташовані інфораструктурні будівлі (лікарні, школи, дитсадки) у 1900-х роках ввів Клеренс Перрі в США. Ця ідея мала допомогти проектувати функціональні й автономні околиці в індустріалізованих містах на початку XX століття. Згодом Перрі ввів поняття «мікрорайону» (neighborhood unit). Основні засади цієї ідеї лягли в основу багатьох районів в США і Європі: школа в пішохідній доступності від будинку, великі автомобільні дороги розташовані по периметру, без можливості заїжджати у середину району, розташування комерційних закладів так, щоб спершу приваблювати місцевих жителів. У Москві у 20-х роках житлові квартали теж почали розбавляти будівлями соціального значення, але це ще не були мікрорайони у звичному нам вигляді. Основний бум їхнього будівництва припав на післявоєнний період. І тоді, радянські проектувальники підглянули чимало ідей в іноземних архітектурних журналах. У цей час почали створювати модерністські комплекси, в основі яких лежали ідеї французького архітектора Ле Корбюзьє. Мікрорайони, розраховані на тисячі нових жителів, мали б стати справжнім урбаністичним раєм (Виноградар, масив Комсомольський). Але через нестачу фінансування, а згодом і політичну нестабільність, ці проекти стали «спальними районами», а не самодостатніми об’єктами міського планування. Хоча, здавалося б, тут є все для повноцінного міського життя.

Мікрорайони — це просторі двори, пішохідні алеї, спортивні майданчики і зелені сквери. Ще з радянських часів частково збереглася необхідна соціальна інфраструктура: школи та дитячі садки, поліклініки та лікарні. Поблизу великих мікрорайонів час від часу відкривають нові ТРЦ і спортивні заклади.

Модерністський житловий комплекс Барбікан у Лондоні, Великобританія

Натомість мешканці часто нарікають на величезні нічийні простори, які розкинулися між типовими житловими будинками. І це велика проблема — їх дорого утримувати і незрозуміло, як користуватись. Не дивно, що зараз ці пустирі перетворилися на стихійну парковку. Втім, місць все одно не вистачає, і люди залишають автівки на тротуарах і газонах, заїжджають у пісочниці.

Андрій, дизайнер з Теремків, так бачить свій район: «Я люблю свій мікрорайон, він доволі просторий і комфортний. Не розумію людей, які хочуть звідси переїхати. У нас гарні стосунки із сусідами. Мої сусіди знайомі один з одним і вітаються при зустрічі, хоча якихось окремих ком’юніті у нас нема.

Тут є поліклініки, лікарня, два ринки та невеликі крамниці, у найближчому торговельний центрі – мережеві магазини та кінотеатр. Поруч — ліс для пікніків, для велопрогулянок є ВДНГ , там походять постійні фестивалі та виставки.

У наших дворах постійний рух — купкуються молоді мами з візочками, бабці чергують на лавках, школярі захоплюють турніки та бруси, на місцевому футбольному полі часто проводять дворові та аматорські турніри. Не так давно обладнали спортивний майданчик та відремонтували баскетбольне поле, і людей стало ще більше.

Втім, мені здається, що району потрібен ще один великий ТРЦ. У нашому вибір досить обмежений, а найближчий – це вже «Оушен Плаза».

Передмістя: геть від столиці

65% американців живуть у приватних будинках, вважаючи їх комфортнішими за міські квартири. Й українці, здається, поділяють ці погляди. Принаймні, вони все частіше вкладають гроші у заміське житло.

Київська область ще у 2014 році налічувала 349 котеджних містечок, а минулого року офіційно обігнала столицю за темпами житлового будівництва. І мова йде не лише про багатоповерхівки — великої популярності набули таунхауси, котеджні містечка та невеликі приватні будинки. Людей особливо приваблює близькість лісу або парку для прогулянок.
Забудовники, які зводять таунхауси та котеджні містечка, пропонують покупцям постійну охорону, вчасне прибирання територій та вивезення сміття, а також індивідуальні системи опалення, водопостачання та електроенергії.

Місцеві мешканці радіють тому, що живуть подалі від міського шуму та бруду, але скаржаться на слабку інфраструктуру: в передмістях не вистачає хороших кафе і цілодобових великих магазинів, є серйозні проблеми із місцями у дитсадках і школах.

Типове передмістя у США

Окремі приватні будинки більш незалежні від керівних компаній, однак їх мешканцям доводиться самостійно вирішувати більшість побутових питань.

Володимир, який працює маркетологом і живе у Кончі Заспі розповідає: «Коли нас немає вдома, за нашим будинком наглядають сусіди. Загалом сусідство у нас добре розвинуте: ми постійно допомагаємо один одному, а під час «городнього» періоду ділимося садовим врожаєм – полуницею, малиною, вишнею.
Раз на тиждень ми їдемо до великого супермаркету за основними покупками. В цьому дуже схожі на американців, які живуть в передмістях. Поряд із нашим будинком є магазини, але вибір там дуже невеликий — небагато можна придбати й на заправці або в крамниці, де продають лише пиво, чай і каву.

Головна наша проблема – розбиті та не відремонтовані дороги. Тут немає пішохідних тротуарів і люди змушені ходити по проїжджій частині. Можна згадати і про постійні складнощі із організованим вивозом сміття. Багатьом місцевим мешканцям доводиться робити це самостійно, на власних авто».