Мистецтвознавиця Євгенія Моляр пояснює, у чому цінність радянської мозаїки «Вітер» Алли Горської, чому її не можна псувати або закривати іншими матеріалами на фасаді.

В понеділок після прес-конференції на тему створення Музею монументальної пропаганди на ВДНГ, я вирішила пройтись повз колишній ресторан «Вітряк». На його фасаді є неймовірна мозаїка Алли Горської, котру формально можна зарахувати до монументальної пропаганди. Та замість неї я побачила сіру стіну з логотипом нового закладу.

Фото: Soviet mosaics in ukraine

В 60-70-х роках в українській радянській архітектурі відзначався особливий сплеск національних мотивів. У цей час архітектор Анатолій Добровольський запроектував три ресторани: «Курені», «Полтава» та «Вітряк». Проекти базувалися на модерністському трактуванні народного мистецтва. Працюючи над об’єктами, учасники творчої групи ретельно підходили до осмислення мистецьких традицій та інтегрування їх в архітектуру сучасного міста. В ресторані «Курені» інтер’єрні розписи робила відома народна художниця Лизавета Миронова.

Малюнок Лізавети Миронової. Зображення: музей Івана Гончара.

Однією з авторок художнього оформлення ресторанів «Полтава» та «Вітряк» була Алла Горська. «Ми працюємо втрьох. Знайомтеся: художники Віктор Зарецький, Борис Плаксій і я, – писала Алла Горська в листі до художника Любослава Гуцалюка. – Останнім часом ми зробили в Києві два ресторани – «Полтава» та «Вітряк». Вони мають етнографічно-модерний характер…Тобто ці споруди між минулим і сучасним. Ближче до минулого. В наших роботах ми прагнули сучасності в кольорах, пластиці, композиції. А головне – хотіли подивитися на світ – як Світовид, на всі чотири боки. Може, на два і вийшло». Горська глибоко досліджувала народне мистецтво, предметом її аналізу була передовсім колористика наївного живопису. «Колір – зміст, душа, історія народу, його лице.Сюжет не є ознакою національного. Він окремо не існує. Зміст є форма. Форма є зміст. Історія мистецтва – історія форми – історія народу».

З трьох ресторанів до наших днів зберігся лише «Вітряк». Панно «Вітер» – єдина монументальна робота Горської у Києві. Однак сам ресторан давно втратив оригінальний вигляд. Кожен власник прагне покращити будівлю, керуючись власними смаками та сучасними дизайнерськими трендами. Попередній орендар – заклад «Road 66» поверх мозаїки розмістив рекламний банер й вкрив фасад дерев’яною вагонкою. Навесні минулого року, коли орендарі змінювалися, мозаїку відкрили. Можна було побачити, що дюбелі для кріплення обшивки вбили прямісінько в живописну поверхню панно.

Попри це пошкодження були не суттєві, й мозаїка мала гарний вигляд. Влітку 2016 року дослідниця творчості Али Горської Людмила Огнєва побачила оголошення про продаж ресторану «Вітряк». Аби не покладатися на здоровий глузд нового власника, від проекту SOVIET MOSAICS IN UKRAINE фонду «ІЗОЛЯЦІЯ» надіслали декілька листів до управління культури КМДА та в Міністерство культури України з проханням надати пам’яткоохоронний статус мозаїці «Вітер». Взимку того ж року ресторан «Вітряк» включили в реєстр пам’яток архітектури та монументального мистецтва.

Цього разу, не побачивши на оновленому фасаді мозаїку, я одразу ж звернулася до адміністраторів. Треба віддати належне керівництву закладу Mill Hub, яке хоч і не одразу, а після численних звернень від громади, пообіцяло за тиждень переробити фасад, відкрити мозаїку і додати експлікацію з інформацією про авторів. Це позитивний та надихаючий випадок, пов’язаний, в першу чергу, з іменем художниці. Фігура Али Горської для української культури надзвичайно вагома, і подібне ставлення до її твору не могло лишитися непоміченим.

Радянська спадщина в Україні ніколи не була на належному рівні оцінена та осмислена, а з настанням «декомунізації» – стигматизується. Узагальнення «похмурий сірий совок» тепер має законодавче підкріплення. Те, що було непомітним протягом 26 років, наразі актуалізується і тотально засуджується без можливості критичного аналізу. В результаті, конструктивістський Палац Ілліча, авторства Олександра Красносельського, в Дніпрі продають за безцінь з аукціону,  модерністську дитячу бібліотеку, запроектовану Михайлом Буділовським в Києві, розмалювали кольоровими квітами, а бронзовому коню Миколи Щорса відпиляли ногу.

З іншого боку є і прогресивний поступ у вивченні та збереженні української радянської монументалістики. З 2013 року у фонду «ІЗОЛЯЦІЯ» діє проект SOVIET MOSAICS IN UKRAINE. Він займається архівуванням та захистом мозаїк. На цьогорічному «Книжковому Арсеналі» було презентовано фотоальбом Євгена Нікіфорова, присвячений радянським мозаїкам в Україні. Однозначно, настане час, коли і мистецтво другої половини XX століття посяде важливе місце в українській культурній спадщині, як унікальне та парадоксальне явище. Важливо лише, щоб до цього часу його повністю не декомунізували або «не покращили».