«Хмарочос» за підтримки житлового району Rybalsky з’ясовував, як саме розмір міських житлових будинків впливає на їхніх мешканців.

Що уявляють жителі пострадянських міст, коли чують слово «забудова»? Найчастіше — величезні панельні «мурашники», що стирчать на залитих асфальтом майданчиках. Данський архітектор Ян Гейл влучно прозвав такі споруди birdshit architects: вони чудово виглядають з висоти пташиного польоту, але на землі відчутно, наскільки є непристосованими для комфортного життя.

Більше поверхів — більше автівок   

Висотна (понад 16 поверхів) житлова забудова стає менш поширеною в Європі. Натомість українські забудовники й далі зводять однотипні багатоповерхівки без належної інфраструктури. Городяни, які заїжджають у новобудови, часто втрачають зв’язок з містом, перестають відчувати себе його жителями та навіть скаржаться на погіршення стану здоров’я.

Відсутність людського масштабу житлової забудови змушує містянина почувати себе небезпечно та некомфортно.

З економічної точки зору девелопера можна зрозуміти: чим більше він «вижимає» із земельної ділянки й квадратних метрів «нарощує» – тим більше квартир зможе продати. І навпаки – з кожним «недобудованим» поверхом рентабельність будівництва зменшується. У результаті, величезні однотипні будинки агресивно вдираються у міське середовище, а вільний клаптик землі навколо них перетворюється на автостоянку. Такий процес у пострадянських країнах називається «ущільненням забудови».

За межами такого двору ситуація не краща. Замість затишних невеликих вулиць містяни потрапляють на широкі багатосмугові проспекти з насиченим автомобільним рухом. Перетнути їх, зазвичай, можна лише через підземний перехід. Містянам незручно тут прогулюватись і загалом пересуватись пішки – похмурі транзитні зони, не призначені для відпочинку та спілкування. Такими проспектами можна лише похапцем добиратися з дому на роботу.  

Вузькі вулиці у житлових районах та невисокі будівлі роблять міста більш затишними.

Сум і місто

Архітектор Ян Гейл, про якого вже згадувалося, вважав, що сучасні міста заперечують взаємодію між людьми – тут височіють будинки, а вулиці та подвір’я заставлені автомобілями. І містам необхідно вирішувати цю проблему.

Розвиток міста має задовольняти людські потреби – передусім, бажання спілкуватися. Проте цього марно шукати у нових монструозних перенаселених районах. Тут навпаки поширений феномен під назвою «сум нових міст» – коли містянам стає байдуже до місця, де вони живуть, й один до одного. Його появу пов’язують з грубими помилками у міському плануванні та з розбудовою все нових і нових багатоповерхівок. .  

Серед мешканців таких районів поширюється підозріле ставлення до тих, хто живе навколо: вони не спілкуються один з одним, не довіряють сусідам і, залишаючи свій автомобіль у дворі, одразу ховаються у своїх квартирах. Фактично, апартаменти стають єдиним місцем, де вони почуваються у відносному затишку.

Нова п’ятиповерхова житлова забудова у Варшаві, Польща

Спрацьовує у таких районах й інше правило: чим більше поверхів у будинку та менше зелені навколо нього – тим менше його мешканці спілкуватимуться між собою, тим агресивніше вони ставитимуться до сусідів.

Людський масштаб

Ян Гейл наполягає: на місто треба дивитися з позиції пішохода. Лише тоді зароджується гуманне місто з людським обличчям, де маленькі дворики та компактні будинки створюють відчуття затишку і, на відміну від «мурашників», не тиснуть на психіку.

Rybalsky - Простір для життя

Дізнайтесь більше

З точки зору комфорту, саме невеликі квартали найбільш привабливі для містян: достатня кількість паркувальних місць, відчуття безпеки, збереження особистого простору. Найкращий варіант для комфортного проживання, за Гейлом, – будинки від трьох до п’яти поверхів. За такої висотності зберігається візуальний зв’язок кожного мешканця із вулицею (чим вище людина живе — тим менший її зв’язок із тим, що відбувається надворі). А якщо людині ще і подобається те, що вона бачить навколо себе, тим сильніше буде відчуття її комфорту. Але існують й інші аргументи: дев’ятиповерхові будинки теж визнаються деякими дослідниками комфортними для житла, адже це приблизна висота крони дерева. Крім того, для 7-9-поверхових будівель не треба витрачатись на більш глибокий фундамент і дорожчі палі, які потрібні для багатоповерхових «свічок».

Це допомагає добросусідству. Тут мешканці не просто знають один одного та вітаються при зустрічі, але й разом облаштовують подвір’я, висаджують дерева, наглядають за сусідськими дітьми.

Панорама забудови Берліна, Німеччина. Невисока забудова чергується з висотними архітектурними домінантами.

Яскравий приклад такої взаємодії – «суперквартали» у Барселоні. Тут мешканці постійно взаємодіють між собою, а приватний транспорт не домінує у публічному просторі. Квартальні об’єкти зручно розташовані (до будь-якого магазину чи закладу можна дістатись хвилин за 20). Вулиці компактні і взаємопов’язані. Тут відсутні гаражі та парковки, а чинні автомобільні смуги – звужені. Автомобілістам доводиться їздити на невисокій швидкості. Під’їзд до ділових, культурних та торгових закладів району – за перепустками, а для пішоходів й велосипедистів відкриті громадські простори. Чим частіше мешканці пересуваються пішки або велосипедом, тим більш знайомим стає для них місто.