Забудовники все частіше прагнуть привернути увагу покупців обіцянками, що територія будинку буде закритою і недоступною для сторонніх. «Хмарочос» за підтримки житлового району Rybalsky з’ясовував, як це впливає на життя у місті й чи можна взагалі обійтися без закритих дворів?   

Одне з найбільш популярних питань, яке ставлять інвестори забудовникам на форумах з нерухомості: «Коли ви обнесете парканом наш будинок?». Серед багатьох людей, що мріють про нове житло, поширене саме таке уявлення про безпеку —  стіни навколо будинку, приватна охорона, кодові замки та цілодобове відеоспостереження. Тому їхні домівки швидко перетворюються на gated community (огороджені спільноти) — житлові комплекси із закритим або суттєво обмеженим доступом не лише до самих будинків, але і до навколишніх вулиць.

Огороджені спільноти у США – доволі поширене явище. Найчастіше відрізають від світу приватні будинки.

Схожі ідеї набирали популярності ще з середини XIX століття, коли американський архітектор і забудовник Джуліус Пітмен розробляв план приватних вулиць Сент-Луїса. Задум він запозичив у англійців, оскільки хотів створити елітні помешкання для багатих і впливових городян. Лише у жителів цих анклавів мав бути доступ до ексклюзивних послуг, яких не матиме решта суспільства, і тому проживати у них стане дуже престижно.

У шістдесятих цю ідею активно підхопили американці, представники середнього класу, які почали огороджувати цілі райони. Закриті житлові комплекси з’являються у Каліфорнії, Техасі, Арізоні, поширюються на інші штати та навіть країни – Китай, Бразилію, Мексику. Наприкінці ХХ століття вони зароджуються і в пострадянських країнах, де стають символом безпеки та престижу. Але чи все там так добре, як здається?

Ще у 2012 році американський журналіст Річ Бенджамін описував «бункерну ментальність» мешканців огороджених спільнот. Вони зверхньо ставляться до всіх, хто живе за стіною, і водночас дуже їх бояться, попри височенні паркани та численну охорону. Тому навіть в себе вдома тримають зброю, але і це не дуже їх заспокоює.   

Відгороджені житлові комплекси змушують пішоходів обходити закриту територію по периметру, створюючи незручності та обмежуючи комунікації.

Практика огородження демонструє надмірний рівень інвестицій у власну безпеку. Процес доволі вірусний: щойно починають «укріплюватись» мешканці одного району — те саме роблять й сусіди. Так житлові комплекси перетворюються на справжні фортеці, а стосунки між сусідами одного району нагадують перегони озброєнь: ви звели паркан заввишки два метри, а у нас буде – три; ви тримаєте охоронців на вході, а у нас ходитимуть патрулі зі службовими собаками.

І цей розподіл на «своїх» і «чужих» посилює напругу, збільшує дистанцію та недовіру між мешканцями одного міста. Жителі таких анклавів втрачають інтерес брати участь у громадській діяльності, рівень їхньої відповідальності невпинно знижується, а якість міського управління та ефективність роботи органів влади — нівелюється. Погіршується і робота поліції, оскільки приватні охоронні фірми фактично витісняють її зі сфери регулювання порядку.   

Rybalsky - Простір для життя

Дізнайтесь більше

Так постає проблема «розділених міст»: паркани руйнують єдиний міський простір. Адже місто існує тоді, коли його мешканці активно спілкуються один з одним, і гине — якщо перетворюється на строкату суміш відокремлених укріплених районів, чиє населення нікому не довіряє.     

Крім того, стіни, що височіють навколо будинків, ліквідують транзитні пішохідні потоки через місто, до яких звикли люди. Тепер неможливо прокласти маршрут через «чужі» дворові простори, стає менше можливостей скоротити шлях до пункту призначення. Відтак, містяни змушені ходити загазованими магістральними вулицями й споглядати безкінечні огорожі.

Гуляти так гуляти

У 1968 році французький філософ Анрі Лефевр проголосив «право на місто» для всіх жителів міста, які, незалежно від статку, можуть вільно користуватися міськими просторами. А до міських просторів входить фактично все, що не знаходиться у приватній власності: парки, пішохідні вулиці та алеї, річки та канали.   

У французькому Марселі говорять, що найцікавіше відбувається у закритих з усіх боків будинками подвір’ях. Проте життя вирує і на вулицях міста.

Для того, щоб комфортно переміщатися містом, потрібні зручні та короткі пішохідні маршрути. Про це багато писав американський архітектор та урбаніст Стів Музон, автор концепції «пішохідної привабливості». Вона доволі проста: якщо людині зручно ходити пішки, вона робитиме це часто і охоче долатиме великі дистанції. А от найгірший варіант, на його думку,  коли містянам доводиться ходити між магістралями або запаркованими автівками. Сучасна практика відмежовувати нові житлові комплекси, де навіть не вистачає паркомісць, призводить саме до цього.

Включення дворових просторів до транзитного пішохідного руху  — важлива запорука існування зручного міста. Це те, що російський архітектор Олексій Хриченков називає «єдиним пішохідним та зеленим каркасом». Якщо території об’єднані в єдину пішохідну ланку, цілі райони починають жити новим життям.   

Затишне громадське життя

За квартальної забудови ситуація дещо різниться. Її прихильники пропонують чіткий розподіл на приватний та публічний простори. Це означає, що з одного боку існують невеликі та замкнуті двори, що сприймаються мешканцями як затишна територія; з другого  —  комерційна зона по периметру будинку, яка притягує звичайних перехожих, і вуличний громадський простір, яким може користуватися кожен містянин.   

Якщо житлові будинки не відгороджувати парканом, то зберігається баланс між публічним (сквери, тротуари, крамниці на перших поверхах) та приватним (внутрішній двір для мешканців кварталу).

Завдяки компактності квартальної забудови мешканці сприймають закриту територію як особисту, а своє подвір’я — як місце відпочинку. Його замкнутий периметр сприяє соціальному контролю, який підвищує рівень безпеки мешканців, оскільки сусіди знають один одного в обличчя. Двір можна охопити поглядом, і тут людина почуває себе затишно.

А ось вулиця із зовнішнього боку кварталу  — повноцінний громадський простір з активними першими поверхами. Тут розміщені магазини, кафе, різноманітні сервіси, якими користуються не лише мешканці, але й усі перехожі. Щоб у жителів не виникало конфліктів з власниками або відвідувачами магазинів на перших поверхах, вхід до житлової частини будинку роблять з приватного подвір’я, а до громадських приміщень — з вулиці. Тут можна відкривати невеликі кінозали, компактні бібліотеки, камерні театри — і культурні досягнення міста доступні для всіх охочих на невеликій площі.

На відміну від парканів, своєрідним кордоном між пішоходами та мешканцями слугує сама будівля, яка завдяки своїй громадській функції й компактності не викликає неприємних емоцій. Таким чином, у дворі будинку панує приватне життя, а ось вже по периметру будинку — громадське.

Ця компактність вирішує і проблему пішохідної доступності: тут не доводиться долати великі дистанції та обходити чисельні перепони.