Мітя Герасимов разом з гуртом Pushkin Klezmer Band грає народну музику ашкеназів – європейських євреїв. У травні разом з іншими музикантами він організував антипогромний концерт на захист Linas cafe. Тоді ультраправі вимагали закриття закладу ліванської кухні. Як клезмер з Казані почав вважати себе киянином, Мітя розповідає в інтерв’ю «Хмарочосу».

Кілька разів здавав зворотній квиток,
закохався та вліз у борги

Робити щось навмисно у мене ніколи не виходило. Але я приїхав до України, а потім до Києва, врешті-решт, у справі. На той час у Казані та Москві тісно займався вивченням і грав музику клезмерів, єврейських весільних музик. Щоб зрозуміти якусь музику, треба приїхати туди, де вона народилась. Батьківщина клезмеру – це територія сучасної України, а саме Поділля, Бессарабія, Буковина, Галичина. Та про це мало знають самі українці. Найбільш відомі в світі клезмери, ті, що записали в Америці безліч платівок перед Другою світовою війною, були емігрантами саме з України.

Вперше я приїхав в Україну у шість років до родичів у Одесі.  Це було неймовірно. Я досі не можу відрізнити у спогадах дійсність: великі підводні човни у порту, запахи, від снів та історій, котрі на ходу вигадував мій тато. Але я маю й українські корені. Бабуся народилася в Білогородці, неподалік Шепетівки, а своє дитинство і юність до 17 років провела у Києві. Дідусь також з України. Усе життя я слухав розповіді бабусі про Київ, вона розповідала, який він був красивий, які там люди, які вулиці. Вона поїхала звідси у 1941 році, перед самим приходом німців. У дорослому віці мене до України потяг казанський приятель Толік. Він був страшенний патріот України, щоліта їздив в Одесу до родичів. В гопницькій Казані він ходив з довгим волоссям, в «мартінсах», при чому один чобіт фарбував балончиком у жовтий колір, а інший – у блакитний. Його чомусь не били, мабуть, вважали «блаженним». З Толіком ми перетнулися на одній з казанських вуличок, зрозуміли, що обидва любимо Катаєва і Бабеля, а отже ми – рідні душі. Він таки переїхав в Одесу і здійснив свою мрію. Тож я поїхав до Толіка в гості і застряг. Кілька разів здавав зворотній квиток, декілька разів закохався, вліз у борги. Поки не зрозумів, що назад я уже не повернуся. Якимось чином я таки дістався Казані, там звільнився з усіх робіт, зібрав валізу і переїхав до Одеси.

Колядки і глибоке занурення у Київ

Однак, прожив у Одесі недовго. Я переїхав восени, коли вона перетворюється на похмуре, незатишне провінційне місто. Грати нема для кого. З музикантами спільну мову знаходити не вдавалося. До всього, мене ще й пограбував хазяїн квартири, в якого я знімав кімнату. У цей момент я познайомився зі  Сергієм Топором – справжнім вуличним народним музикантом, романтиком та шоуменом. Він придумав робити у Києві колядки. Ідея проста: все має бути, як в селі. Виконавці – велетенський натовп святково вбраних молодих людей на підпитку, серед яких київські джазові музиканти, художники, богема з Пейзажки, котрі заходять дорогою у всі кабаки, офіси, квартири та художні майстерні до друзів та знайомих. Колядували і на ринках, це було шикарно. Ми ледве виносили все, що нам клали у мішки. Я приїхав до Топора в гості до Києва на Різдво, а залишився на тиждень, ще на тиждень і ще на один. Жив у нього три місяці, доки не зняв собі квартиру. Так сталося моє глибоке занурення в це місто. Ось тут я і зрозумів: бабуся мала рацію.

Я не хотів би, напевне, жити в жодному іншому місці в Україні, окрім Києва. При цьому Київ та Україна – для мене нерозривні речі. Це місто велике, тут завжди відбувається щось цікаве. У той же час Київ затишний і в хорошому європейському сенсі провінційний при всій своїй столичності. Адже Європа уся провінційно-затишна, у ній відсутня жорстка імперська централізація.

У Києві особливі люди. Це місто легко впускає в себе і м’яко перетравлює тебе. Я ніколи не почувався тут чужинцем. Людина, яка деякий час тут активно живе, стає киянином, патріотом цього міста. Є щось особливе в київському повітрі, з чим шалено не хочеться розлучатися.

Я виріс в Казані 80-90 років, в досить жорсткому середовищі, де ніколи не можна вимикати бічний зір. Тут я добряче розслабився. Оглядаючись назад, бачу, що вдалося позбутися деяких ментальних звичок. Я навчився більш спокійно приймати інших людей, що відрізняються від мене ходом думок, стилем життя. Припинив увесь час захищатися і ділити людей по вертикалі.

Десь перед Майданом я був упевнений, що варто їхати. А коли почалися протести, зрозумів: ось зараз точно не потрібно їхати, треба залишатися тут, брати активну участь. Київ ніби знову нагадав про себе, продемонстрував, що це за місто, які кияни. В мене стався новий приступ любові до цього міста.

Майдан взагалі багатьох змінив, і мене теж. Дав ще більше відчути, що це моє місто, моя країна. В Україні взагалі є якась особлива свобода, якої немає ані в Росії, ані на Заході. Відчуття, що можеш реалізувати все, що захочеш, анархія в найкращому сенсі цього слова.

Я люблю Поділ, люблю Бессарабку з її фріками, п’янчугами й безхатьками. Вулички та провулки біля Рейтарської та Стрілецької, район Золотих Воріт. Мені також подобаються Нивки, там є чудовий парк. А ще дивовижний приватний сектор прямо в місті: шляхом додому від метро можна назбирати відерце на компот.

Так, у Києві не дуже багато музикантів, яким цікаво те, що ти робиш, з якими можна сколотити команду. Але тут чудова публіка, часто вона є більш прокачаною та освіченою, ніж ми, музиканти.

Здебільшого ми заробляємо, граючи для експатів, депутатів або бандитів, бо у них є гроші. Люди нашого кола рідко можуть дозволити собі замовити оркестр за $1000 на день народження. В клубах багато не заробиш, публічні концерти в Києві ми часто граємо безкоштовно, або за невелику винагороду.

Музика й політика

Я не дуже концентруюся на своїй політичній чи громадянській позиції. Вважаю себе, перш за все, музикантом та киянином. Уся движуха з антипогромним концертом стала можливою, бо її організували саме музиканти, а не політики чи професійні активісти. У нас є аудиторія, може вона не гігантська, але активна сама по собі, що думає, розумна. Так сталося, що ми завжди організовуємо концерти самі. І щоразу має бути якийсь привід, тема. А тут був дуже гарний та актуальний привід, і концерт спрацював. Я не думаю, що це універсальний метод, адже зіграли роль безліч факторів: і те, що ми займаємося культурою етнічних й національних меншин, і що концертів у нас давно не було, й погода була хороша. І вдалося знайти правильну інтонацію, не сфальшувати. Від нас, «звичайних людей», щось таки залежить, до нас прислухається влада і політики. У випадку з наїздом на Linas, думаю, що це історія не про справжніх фашистів чи расистів. Це історія про гопників, професійних бандитів, котрі для своїх дій використали націоналістичну риторику. Коли я розмовляв з поліцейськими, вони розуміли, що це розбій, але їм також треба розуміти, як реагує населення. Адже якщо вони прийдуть і покладуть на землю усіх цих нападників, може, народ закричить «це менти часів Януковича», «наших патріотів ображають», «кого ви захищаєте?».

Поліція розуміє, що вона на службі у суспільства, і якщо не враховувати його настрої, то не матиме авторитету, не зможе виконувати свої функції. Тоді все сталося спонтанно. Об одинадцятій вечора ми опублікували анонс концерту у Facebook. За ніч й ранок все організувалось, прийшло багато людей та журналістів. Коли суспільство показало, що воно рішуче виступає проти такої фігні, виявилося, що і влада, і поліція, і політики на нашому боці. І так буде.

Ми усі багатоскладові

Оскільки я займаюся народною музикою, то знаю: жодної расової чистоти в природі не існує. Деякі сучасні клезмерські музиканти-реконструктори намагаються очистити свою музику від чужих вливань: ромських, українських, грецьких. Це абсолютна утопія, навіть сучасні тести ДНК показують, які ми насправді багатоскладові. На фоні Євробачення та отримання Україною безвізу – важливих подій в історії української європеїзації – відбувалися вигнання ромів з міста та напад на ліванське кафе. Ці речі здаються абсурдними і непоєднуваними. Вони йдуть всупереч європейській реальності. Україна у короткий термін має пройти шлях, котрий пройшла Європа після Другої світової, яка зрозуміла, що моноетнічна нація – небезпечний міф, який завдав дуже багато горя.

Україна мультикультурна, мультиетнічна, тут було і є неймовірне перехрестя культур. Це батьківщина хасидизму і клезмерської музики, та взагалі один з найважливіших центрів ашкеназької культури. Яка має набагато більш відношення до Європи, ніж до Ізраїлю. Треба говорити про кримських татар, урумів і румеїв.

Хасиди іноді співають українською

Раніше клезмерами називали єврейських весільних музикантів, а тепер це назва стилю та жанру в широкому сенсі. Сто років тому Україна була простором високої музичної традиції, не менш, ніж Балкани. Лише в маленькому Бердичеві наприкінці ХІХ століття було офіційно зареєстровано 500 професійних клезмерів! Тепер ми відшуковуємо клезмерську музику в весільних репертуарах кримських татар, молдавських ромів, гуцулів – саме вони зберегли залишки тієї величезної, майже повністю знищеної культури. Вивчаючи клезмерську музику, вивчаєш музику інших народів, без цього ніяк. Це велетенське українське багатство, неусвідомлене і досі ні в що не конвертоване.

Багато хасидських нігунів співають українською та на українські мотиви, часто це суміш української, російської, ідиша та давньоєврейської мови. Наприклад: «Став я пити у п’ятницю, у п’ятницю, пропив я свою телицю, треба-треба знати, як гуляти, треба-треба знати, як брехати, хешбойн цедек віддавати, пред паном хазяїном отвічати». Хасиди пояснюють, що «хазяїн» тут – це Всевишній, мовляв, настане Страшний суд і доведеться за прожите відповідати перед небесним паном хазяїном.

Окрім концертів та фестивалей, ми багато граємо на весіллях та днях народженнях. Нас також часто запрошують на бар-міцви та деякі єврейські свята, на корпоративи. Для нас це важливо, адже не хочеться стати чисто фестивальним бендом, втратити зв’язок із суттю та традицією. Але якщо б ми грали лише на свята та припинили експериментувати, то дуже скоро перетворилися б у звичайних лабухів, хоч і якісних. А так вдається зберігати баланс.

Я дуже давно хотів зіграти в барі «Вернісаж» на Подолі (в народі його називають «Нефільтрат»). Там зберігся колорит генделю радянських часів: збиваючий з ніг аромат в’яленої риби, що розвішана над баром, в довгій черзі за пивом стоять професори Могилянки та шляхетні забулдиги. Нам було цікаво заспівати там старі корчемні пісні: одеські, подільські. Це була моя мрія. Музиканти погодились, що нам необхідно там зіграти, хоч за це ніхто не заплатить. Ми довго переконували власників, вони не розуміли, для чого це потрібно. Дивом ми таки дали там безкоштовний концерт. Це було ідеальне місце, щоб заспівати «Как-то по проспекту я с Манею гулял», «Жил был на Подоле Гоп-со-Смыком», було дуже круто!

Колись ми тусувалися в Карпатах, там був один старий шанований гуцульський скрипаль. Він показував нам збірку гуцульських інструментальних творів, видану власноруч. Каже мені: «От диви – це мадярське, це жидівське, це румунське». Я питаю: «А гуцульське де?». Він подивився на мене, як на дурня: «Так це все гуцульске!» Тобто цей чувак розумів, що будь-яка народна традиція як цибулина, котру ти можеш чистити шар за шаром, доки нічого від неї не залишиться.

Фото: Аліна Сісошвілі, Рустам Гімадієв