Американська мрія – поняття, яке сформувалося ще у 30-х роках минулого століття, й тісно пов’язане з добробутом і кар’єрою, стало патерном омріяного способу життя не лише для американців.

Завдяки масовій культурі, що показувала красиве життя у власному будинку у передмісті, жити «як вони» прагнули у багатьох країнах світу. На це є багато причин, але залишилися й містяни, які віддають перевагу проживанню у квартирах у містах, і вбачають у цьому свої плюси.

«Хмарочос», за підтримки будинків QDRO – terraced house, поспілкувався з Анастасією Голобородько й Юрієм Марченком, аби дізнатися про різницю життя у передмісті й центрі міста.

Юрій Марченко

головний редактор інтернет-журналу Platfor.ma
живе у квартирі у центрі Києва

Фото: Тетяна Лісова

Я погано знаю, як це – жити не в центрі. Раніше у моєї родини була шестикімнатна квартира на першому поверсі на вулиці Горького (нині Антоновича). Якось навпроти неї вирішили оселити чи то американського посла, чи то ціле консульство. Тож прийшли люди з КДБ і сказали: нам потрібна ваша квартира. Натомість запропонували два помешкання в перспективному районі Оболонь, але батьки відмовилися, і ми залишились на цій же вулиці.

Я дуже розпещений тим, що все знаходяться поряд. Редакція – на відстані двох кварталів від дому, улюблені бари, музеї. Не потрібно нікуди їздити.

Я все життя переживав, що вікна моєї квартири виходять не на парк Шевченка, а потім подумав, що красивий скверик – теж непогано.

Місце проживання і стиль життя

Жити в центрі досить класно, бо коли всі викликають таксі, ти такий – ну все, я пішов. Якщо призначають зустріч, висока ймовірність, що їхатимуть саме до тебе.

В окремому будинку ти відповідаєш за більшу кількість речей й стаєш вразливішим. Якщо зникло опалення в квартирі, ти можеш подзвонити в ЖЕК і сказати: «Поверни опалення, виродок!». Тобто, хоча б формально, є людина, яку можеш посварити. А в будинку посварити можна хіба що себе. Мінус центру міста в тому, що він тебе консервує. Ти стаєш менш мобільним у психологічному плані. Ну і всіляке забруднення, звісно: від акустичного до брудного повітря.

Якщо говорити про місто, в цілому, мені подобаються його риси: темп, ритм, все вирує, багато людей. Якщо говорити про Київ, то він втомлює через відсутність комфорту для жителів і засилля візуального шуму. Дивишся навколо: от вивіска «Нотаріус», велетенський літній майданчик, там хтось труси продає, тут вивіски рам. І ось ти йдеш, мигцем помічаєш це все і думаєш: «потворно, потворно, некрасиво, бісить». Як підсумок, це в тобі накопичується, а потім ти кричиш на людину в метро, яка не притримала двері. Та людина кричить ще на когось. А все через якусь ідіотську вивіску «Нотаріус».

У вільний час я, в основному, валяюся вдома, дивлюся кіно, ходжу в Сквот (ред. Squat 17b yard cafe). Він знаходиться за 50 метрів від будинку, його підтримують мої друзі. Іноді вони беруть келих вина і йдуть до мене в халаті, або я до них. Тобто, ходити в центрі у домашніх речах, у принципі, можна. Відчуваєш себе зухвалим, можуть, мабуть, колись побити, але можна. Хоча я намагаюся все ж таки у розтягнутих треніках на вулицю не виходити. Та це для центру не аксіома – у день КиївПрайду з сусіднього будинку вийшов хлопець в трусах супермена і довго посеред вулиці сварився з мамою, що він не хоче заносити кудись якісь речі.

Своїх сусідів я знаю, але дружити з ними важко, адже у нас є різниця у віці років 60. Загалом, це надзвичайно приємні люди, які раніше викликали поліцію, коли я влаштовував вечірки, але тепер заспокоївся і я, і вони. Нещодавно ми з’ясували, що на останньому поверсі у нас живе Дмитро Заходякін, київський ресторатор, власник The Burger, The Cake й інших, – тепер трішки дружимо. У будинку немає якоїсь спільноти сусідів, але ми усі вітаємося і відстежуються зв’язки між людьми.

Фото: Тетяна Лісова

Транспорт

Кожна поїздка на метро – це особлива пригода для мене не тому, що я сноб, а тому що мені нема куди їздити.

У мене є два велосипеди, але я рідко на них катаюся. Адже, як годиться, у київських будинках – незручні сходи, якими велосипед ледве стягнеш вниз. Тож використовую його більше як розвагу. Десь п’ять років тому багато катався на самокаті. Київ не дуже зручний для цього виду транспорту: пагорби, виямки. Закінчилося все, коли я в’їхав у невелику канавку, яка для самоката виявилася критичною. У моєї коханої є машина, вона мене регулярно возить на різні вечірки. На щастя, під домом зазвичай є місце для паркування. Але я за те, щоб якомога більше обмежити в’їзд до центру для автомобілів. Хоча мені легко говорити, адже я пасивний автомобіліст, сам за кермом лише за містом.

Хотілося б вірити, що майбутнє за гіробородами і моноколесами, яким не потрібні широкі смуги на проїжджій частині. Нещодавно я покатався на моноколесі. Це дивовижно: ти стоїш на платформі, яка везе тебе на швидкості 20-30 км на годину. Так я відчув, що, нарешті, в’їхав у ХХІ століття.

Домашні тварини

У мене є мопс Агамемнон. З собакою гуляю сам, бо це прогулянка на свіжому повітрі. Та й взагалі, коли ти ще поприбираєш какашки за іншими істотами, зрештою?

У мешканців центру є своєрідне собаче братство. Ми, власники собак, всі знаємо один одного, але за кличками улюбленців. Тобто зі мною вітаються на кшталт: «Привіт, Агамемнон!»

Останнім часом більшість власників почали прибирати за своїми псами. Я намагаюся перейти на наступний рівень і прибирати не лише за Агамемноном, а й за іншими, тому всі вважають мене дебілом.

Якось трапився смішний діалог. На лавці у сквері сидів хлопець маргінального виду. Я прибрав все за собакою, хотів викинути у смітник. Він запитав: «Ти що, лайно мені тут хочеш кинути?». Ну, я пояснив, що все добре закрутив і нічого страшного. І тут хлопець каже: «Ну, ви молодці, ти не один, бачу, прибираєш. Правильно, а то що ж ми там по лайну ходимо». Так що усі групи суспільства вже за нас.

Агамемнон обійшов майже усі довколишні ресторани, відвідує фестивалі. Нещодавно в парку Шевченка, який тут поруч, зняли табличку, що гуляти з собаками заборонено. Всі й так це робили, але тепер приємно, бо легально.

Фото: Тетяна Лісова

Інфраструктура

В центрі зручно, бо за якоюсь злою волею тут згуртовано багато потрібних громадянам установ. Хоча, наприклад, на Хрещатику є кілька міністерств що вони там роблять? Це ж туристична вулиця. Сквер ми використовуємо з Агамемноном, щоб його захезити, а потім прибрати. В магазини ходимо, відділення Нової пошти поруч.

У 80-ті роки біля мого будинку було п’ять гастрономів, що дуже зручно. Потім вони всі позачинялися. І найближчим великим став «Мегамаркет», що в трьох кварталах звідси.

Я живу у старому будинку, довоєнному. І мені подобається, в цьому є якийсь ореол історії: наприклад, під час війни тут одночасно був і партизанський осередок, і гестапо. Але часом я дивлюся на сучасні житлові комплекси і дещо заздрю. Там ти спускаєшся на ліфті і потрапляєш у магазин, проходиш ще десять метрів – і вже у фітнес-центрі. І стоянка в тебе з охороною. І взагалі все з охороною, навіть смітник.

QDRO – terraced house

Дізнайтесь більше

Безпека

Специфіка центру в тому, що тут нема особливо злочинних елементів. Хоча нашу квартиру двічі за рік намагалися пограбувати. Один з них навіть успішно. Щоправда, злодії нічого особливо не вкрали: трішки колекційних монет й хороший алкоголь. І залишили гривню. Не знайшли грошей і, мабуть, це був жест типу «тримайте, ніщєброди».

А взагалі в центрі приємно. Якось ввечері йшов по своєму подвір’ю, темному і похмурому. Назустріч три чуваки, бурхливо і зло щось обговорюють. Я вже думаю, може, біда якась до мене йде. Коли ми порівнялися, з’ясувалося, що вони говорять про шахи – як один із них поставив комусь мат.

Щовечора у дворі випиває велика кількість людей, бо поряд університети. А ще часто сидить хлопець Олексій з пляшкою вина і рогаликами, ми іноді розмовляємо і випиваємо. Є таке локальне добросусідство.

Анастасія Голобородько

консультант зі здорового харчування, авторка блогу Spoon
живе у передмісті у котеджному містечку

Фото надано Анастасією Голобородько

Ми переїхали у будинок на Новий рік. Потім вирушили у подорож, і лише весною повернулися. Рішення переїхати за місто було найкращим за останні роки. І мені, і чоловікові робота дозволяє перебувати не тільки в Україні. Ми помітили, коли живемо закордоном, особливо, тривалий час в Азії, завжди орендуємо будинки. Але в Україні будувати дім у полі з високим парканом не хотілося, і своя квартира була хороша.

Мені ніколи не подобалося словосполучення «котеджне містечко». Це схоже на якесь гетто. Але мій чоловік Артур знайшов хороший варіант і запропонував мені подивитися. Це містечко створене за американським зразком – з типовими будинками, зонами bbq й парканами не вищими за 50 см.

Для того, щоб жити за містом, потрібно бути якогось особливого типу характеру і натури. В мене є друзі та знайомі, які приїжджають і кажуть: «Клас, у вас так круто! Таке свіже повітря, гриль є де посмажити. Але я з міста ніколи!».

Та навіть наодинці у заміському будинку мені не нудно. Крім того, є родина, пес ретривер, і до нас часто приїздять гості.

Коли прокидаєшся, вдихаєш свіже повітря, а воно аж солодке. Це надихає.

Місце проживання і стиль життя

З переїздом стаєш менш мобільним: важче швидко дістатися на якусь вечерю з келихом вина чи вискочити в кіно. Тепер ти точно за кермом. Але є інший плюс – ти часто запрошуєш до себе. Ми живемо недалеко від міста. На дорогу до центру витрачаєш 25-30 хвилин, так само як і з Осокорків, де мешкали раніше.

У мене вільний графік, тож я можу підлаштовувати робочий процес під себе. Тепер я ніколи не призначаю одну зустріч на день, якщо виїжджаю у місто, то планую кілька заходів підряд. Суттєво спосіб життя після переїзду не змінився. Я й раніше їздила с собакою до лісу, вигадувала у місті заміські бонуси для себе. Так усе й лишилося, тільки природа стала значно ближче.

У будинку моя модель поведінки, як у квартирі – «дачного ефекту» в одязі за собою не спостерігаю. За містом ти завжди більше рухаєшся. Навіть, якщо плануєш нічого не робити, згадуєш, що треба газон постригти, у садочку щось облаштувати, підтримати дім у порядку.

До нас часто приїжджають гості й формат дозвілля трішки змінився. Раніше ми часто ходили в кіно, а тепер встановили проектор і маємо домашню кінозалу. Їздимо у місто на спортивні заходи, поєднуємо їх з робочим днем. Наприклад, у теплий час року займаємося вейк-серфом, відвідуємо сайкл-студію «Крути педалі». А ось у ресторани стали вибиратися рідше. Оскільки я – консультант з харчування, то завжди маю свої вимоги до їжі, тому 95% готую вдома.

У нас є помічниця по дому, яка раз на тиждень робить прибирання.

Крім неї є помічник з догляду за садом. Можливо, надалі його допомога стане менш потрібна. Я трохи вирощую продукти: маю ящик з двадцятьма видами трав і овочами.

Дім обходиться дорожче за квартиру через комунальні платежі: щонайменше, потрібно отопити цілий будинок.

З усіма, хто працює на території котеджного містечка, ми почали знайомитися, щойно переїхали, бо мали чимало запитань. З тими, хто живе – повільніше. Маємо сусідів, які є нашими хорошими друзями.

Фото надано Анастасією Голобородько

Транспорт

Крім авто, іноді я їжджу до міста маршруткою. У періоди великих заторів доїжджаю автівкою до найближчої станції метро, паркуюся, і далі пересуваюся у підземці. Дуже люблю цей вид транспорту, він швидкий і доступний. По дорозі до Києва на автомобілі є складність лише муніципального характеру – розвороти на одеській трасі через чотири смуги. Таким чином, щодня це – аварійна ситуація.

Домашні тварини

У розпорядженні нашого собаки Кокоса – все подвір’я, але він там тільки грається. В будь-якому разі, кожному песику потрібен повноцінний вигул двічі на день. Ми гуляємо територією містечка лише у період кліщів. Виходимо в ліс чи виїжджаємо з Кокосом кудись досить часто. Також люблю ходити з собакою в кафе, але це лише в кіно виглядає красиво. В реальності потрібно їхати 30-40 хвилин у машині, шукати dog-friendly кафе, просити для песика миску з водою (бо не всюди це прийнято),а потім повертатися – не дуже зручно.

Інфраструктура

На території котеджного містечка розташовані два дитсадки й школа, щоправда, приватна. Є магазин з адекватними цінами та асортиментом. Це важливо, аби в хуртовину взимку не довелося виїжджати по хліб у місто. Будують спортзал та басейн, якими маю намір користуватися. Дуже важливий для мене доступ до природи. Поряд з нами – ліса та озера. Я бігаю, гуляю і влаштовую пікніки, максимально використовую цей простір. На території є пакетики і смітники для прибирання за собаками.

Власники магазину та кафе, які також живуть у містечку, можуть робити приємні дрібниці: пригостити глінтвейном узимку, або динею чи кавуном влітку. Такі акції потрібні для підтримання духу добросусідства.

У нас є спільна барбекю-зона з грилем, wi-fi і мийкою. Нею можуть користуватися всі охочі. Це класна штука для батьків, які організовують дитячі дні народження. Є дитячі й спортивні майданчики з тенісними кортами і тренажерами, а також – сімейний лікар та інженерна інфраструктура, якою управляє керівна компанія. Таким чином, усі базові потреби забезпечені.

Фото надано Анастасією Голобородько

Безпека

В середині містечка немає парканів, але він є зовні й облаштований датчиками руху. Працює охорона, вона патрулює територію. Потрапити до містечка можна лише через пропускний пункт. Наприклад, робітникам, які займаються будівельними роботами, виписують перепустку, і їм не можна лишатися тут на ніч. В цілому, поширена практика для котеджних містечок.

Чи можливе життя у місті

Якщо б виникла необхідність, ми б повернулися до міста. Поки що робота і стиль життя підлаштовані під наш ритм, причин переїздити назад немає. Попри те, що багато людей виїжджають не лише з міст, а з країни загалом, навіть серед наших друзів, ми з тих, хто залишається в Україні. Ми побудували дім і плануємо жити тут.

Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 297 днів. За цей час ми опублікували 23640 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?