«Хмарочос» розповідає історії киян, яким довелось за різних обставин змінити місце проживання у радянському Києві.

Майже за 100 років населення Києва збільшилось в шість разів – з 513 тисяч жителів у 1926 році до понад 2,9 мільйона у 2017 році. З приходом до влади більшовиків квартири, що належали найзаможнішим киянам, почали «ущільняти». Їм на заміну прийшли «комуналки». В одних апартаментах одночасно проживали декілька родин, які ділили одну кухню й санвузол. Такий побут був поширений до п’ятдесятих років.

Києвознавець Михайло Кальницький пояснює: «У 20-х роках у Києві майже нічого не будували, у 30-х, коли місто стало столицею, почали зводити кооперативні будинки, в основному відомче житло». У цей період з’являються архітектурно-художні проектні майстерні, на основі яких у 1937 роках був створений «Київпроект». Група архітекторів під керівництвом Павла Хаустова розробляє генеральний план Києва. У місті виділяють одинадцять районів для планування – статус столиці сприяє розбудові, але вона повністю не вирішує проблему «квартирного питання».

Після війни, вже наприкінці п’ятдесятих розпочинається масштабний проект будівництва соціального житла – «хрущовок». Перед архітекторами й будівельниками поставили завдання звести якомога більше дешевих окремих квартир. З метою економії будували п’ятиповерхівки з панельних блоків, без ліфта, а термін їхньої експлуатації був розрахований приблизно на 50 років. Анатолій Збанацький, співробітник Музею історії міста Києва, зазначає: «Завдяки «хрущовкам» індивідуальне житло стало реальністю. З 1950 до 1971 питома частка будівництва в Києві зросла з 13% до 91%».

Аварійне відселення

У 70-80-х роках почали здійснювати капремонти дореволюційних будинків. Всередині вони мали дерев’яні перекриття і якщо їх не замінювати, проживання ставало небезпечним.  Мешканців на декілька років відселяли в інше житло, а після капремонту власники могли отримати квартиру у своєму будинку. Щоправда, змінювалося планування і від старого дому міг залишитися лише фасад.

Так, Катерина Захарова жила на вулиці Саксаганського, 34. У цьому будинку народилася її бабуся, а прадід у дореволюційний час працював управителем у цукрозаводчика Бродського і придбав на Саксаганського велике житло. У воєнний час бабуся Катерини пішла на фронт, а коли повернулася – у кожній кімнаті жила родина. У 1986 році будинок потрапив під програму розселення комунальних квартир. У будівлі планували робити капремонт після якого вона вже не мала бути житловою. Бабуся, як ветеран війни, могла обирати поміж декількох варіантів: Троєщиною, Теремками чи Харківським масивом.

Зрештою, родина обрала житло на Харківському масиві і переїхала на лівий берег. На новому місці бабуся любила вийти на балкон, запалити цигарку «Беломорканал» і запитати: «Дівчата, ми все ще ближче до Києва чи вже до Харкова?». Катерина зізнається, що важко було покидати п’ятикімнатну квартиру, хоч і комунальну. Там були високі 4,5-метрові стелі, мармурові сходи і підвіконня, старий ліфт, де власноруч доводилося зачиняти дверцята. «Після переселення я плакала, мабуть, три місяці. Так і не звикла жити на новому місці. Але мама була дуже рада, вона й досі тішиться переїздові у спальний район. На Саксаганського торохкотів трамвай, було багато пилу, а на Харківському масиві вона почувається комфортно». Загалом переселення будинку тривало близько двох років.

Але не завжди відселений будинок ремонтували. Протягом 1989-1990 років мешканців дому за адресою Івана Франка, 17 почали готувати до виселення. Очікувався капітальний ремонт, після якого будинок вже не мав бути житловим. Всього будівель №17 без літерних позначень на цій вулиці було три, з них відселили два. Дім, де мешкав Сергій Кайдан, через два десятиліття досі стоїть порожнім і невідремонтованим. Для переселення його родині запропонували три варіанти: на вулиці Чорнобильській, Польовій і Агрегатній. Замість частки в «комуналці», на сім’ю видали дві квартири. Зрештою, родина зупинилася на Куренівці (вул. Агрегатна).

У сусідньому будинку за адресою І. Франка, 15, де жили друзі Сергія, зробили ремонт й перепланування. Всередині дім повністю змінився, але ззовні залишився незмінним. Його мешканці, які мали бажання повернутися після переселення, змогли перечекати у тимчасових помешканнях і повернутися додому вже в окреме житло.

Фабрика замість квартир

В радянський період будинок могли визнати аварійним для проживання, а як нежитловий він ще міг знадобитися. Іноді весь будинок могли віддати держустанові, а мешканців виселяли.

Костянтин Денисов досі сумує за своїм районом. Говорить, якщо випаде нагода змінити місце проживання, повернеться у район колишнього Євбазу. Він виїхав з вулиці Златоустівської у 1995 році, але розмови про виселення з будинку №53 тривали з 1988 року. Тоді було ухвалено рішення, що у будівлі розмістять фабрику театрального реквізиту, й визнають її аварійною для проживання. Після проголошення незалежності України деякі жителі захотіли залишитися. Всім говорили, що будинок зроблять нежитловим фондом, тож люди не зможуть приватизувати квартиру. Але Костянтин зазначає, що деякі його сусіди так і не виїхали.

Зараз у будинку №53 є і приміщення фабрики театрального реквізиту, і заселені квартири. Одну трикімнатну квартиру розміняли на три окремі. Батьки, сестра з чоловіком і дітьми й сам Костянтин отримали по власному житлу. Зараз він мешкає на проспекті Лобановського, але пропонували житло на Святошині і Харківському. «Я виріс у тому районі, це мій Київ», – зізнається Костянтин, який понад 20 років не живе біля місцевості, відомої старожилам як Єврейський базар.

Політичні причини

У другій половині 30-х років в СРСР почався період, відомий, як «червоний терор». Анатолій Збанацький, спираючись на слова колишнього військового прокурора Київського військового округу, називає кількість жертв, похованих у Биківні – близько 30 000 тисяч. Важливо розуміти, що серед них були не лише кияни, а мешканці області та польські офіцери. Однак відомо, що оселі розстріляних там киян швидко перерозподілялися поміж охочими. Особливо, якщо це були кімнати чи квартири у центральній частині міста.

У післявоєнну епоху «політичних» виселень в Києві було не надто багато. Проте якщо комусь дійсно приглянулася квартира або була потреба когось виселити, то влада могла маніпулювати – визнати стан житла аварійним або апелювати до норм за метражем. Перевищення цих норм могло стати підставою видати родині інше житло, яке б відповідало кількості членів родини.

Матір пані Юлії у 1976 році викликали в міськвиконком, де повідомили, що «місту потрібна ваша квартира». Мова йшла про чотирикімнатне житло на Антоновича, 16 (колишня Горького) на першому поверсі у прибутковому будинку 1901 року. Замість цього Юлії разом з чоловіком та сином хотіли виділити помешкання на Оболоні, а її мамі – однокімнатну квартиру у Пасажі. Така пропозиція родину не влаштовувала. Мама вже була немолода, нещодавно після операції й потребувала догляду. Оболонь у той час лише будувалася, дістатися з неї до інших частин міста часом було нелегко. «Тоді я сказала, мамо, а давайте все переграємо. Якщо вони так хочуть нашу квартиру, нехай погоджуються на наші умови. Скажіть, що нам не треба окреме житло – ми хочемо жити усі разом і бажано в тому ж кварталі, де й виросли». Місту це житло було настільки потрібно, що у міськвиконкомі погодилися. Переїзд відбувся протягом шести місяців. Родину переселили у будинок 1933 року побудови, на початку тієї ж вулиці.

Довгий час причини раптового і стрімкого виселення були загадкою для усієї родини. «Коли я вже працювала у Верховній Раді, змогла дізнатися, чому нас виселили з першого поверху, а інших мешканців – з п’ятого», – розповідає Юлія. Виявляється, у той час внаслідок налагодження стосунків між СРСР і США очікувалося, що на тодішній вулиці Горького відкриється американське консульство, прямо навпроти квартири родини жінки. Тож влада мала намір облаштувати у ній пункт спостереження. Але плани з консульством так і не втілилися. Спочатку квартиру виділили, як службову, працівнику КДБ, згодом вона була використання для держустанови, зараз на її місці магазин. Нове житло пані Юлії виявилося не менш цікавим. «У будинку кожен під’їзд заселявся співробітниками окремої структури. В першому жили працівники КДБ, у другому – ЦК партії, в третьому – службовці з КабМіну. Ми заселилися у третій», – розповідає жінка. Окрім того, раніше у першому під’їзді була явкова квартира Івана Кудрі, а у другому – певний час діяло Гестапо. Старожил дому Єва Борисівна розповідала новим сусідам, що гестапівці виводили людей і розстрілювали прямо в дворі, іноді й ховали. «Я в це вірю, бо у нашому подвір’ї завжди було багато воронів», – каже Юлія. За старим житлом жінка сумувала, але були й переваги – більше не потрібно було прибирати 20-метровий коридор чи велетенську кухню.

Мати Юлії, за словами жінки, була людиною радянського часу. «Якщо місту треба наша квартира, значить, треба», – ось такий у неї був підхід.