«Хмарочос» розповідає, якими темами цікавляться іноземні вуличні художники і що вони найчастіше зображують на міських стінах. 

Blek Le Rat (Франція)

[metaslider id=35621]

Blek Le Rat — псевдонім художника Ксав’є Пру, якого ще називають «хрещеним батьком французького стріт-арту». Саме він почав першим «бомбити» малюнки за допомогою трафаретів, що дозволяло швидко робити зображення та уникати зустрічі з поліцією. Пізніше цей стиль перейняв скандально відомий британський художник Бенксі.

У численних інтерв’ю Ксав’є розповідав, що за допомогою настінних малюнків прагнув позбавитися анонімності, до якої людей примушує міське оточення. «Кожний новий малюнок доводив, що я існую», — пояснював він.

Першими малюнками художника на міських стінах стали зображення чорних щурів — за словами Ксав’є, єдиних по-справжньому вільних створінь у всьому місті. Звісно, більшість його старих малюнків не збереглася. Але, наприклад, його «лейпцизька Мадонна», зроблена ще у 1991 році — сьогодні являється історичною пам’яткою міста.  

Ксав’є каже, що його завжди дуже цікавив соціальний меседж вуличного мистецтва. Так, у 2006 році розпочав серію настінних графіті, які мали привернути увагу суспільства до проблеми бездомних людей. Він вкривав стіни численними малюнками безхатьків, зображуючи їхню щоденну боротьбу за виживання. За його словами, проект вийшов гострим та іронічним — перехожі оминали людей, що ночували посеред вулиці, але завжди зупинялися, щоб пильно придивитися до живопису.

Водночас він дорікає тим вуличним художникам, які в гонитві за трендами малюють гігантські картини, ігноруючи людський масштаб. «Будь-яке мистецтво впливає на місто. Але, на жаль, не всі це розуміють», — скаржився він.

Айсі та Сот (Іран)

[metaslider id=35629]

Айсі та Сот — псевдоніми двох братів-художників. Вони народилися в іранському місті Тебріз й з дитинства захоплювалися речами, які не віталися в релігійному суспільстві: скейтбординг, панк-рок і трафаретне графіті.

У 1979 році, одразу після перемоги ісламської революції, нова влада почала використовувати стіни для пропаганди: на фасадах будинків з’являлися величезні зображення релігійних діячів та святих мучеників. Водночас за несанкціоноване графіті була введена кримінальна стаття. Айсі та Сот кажуть, що через це підпільних художників у країні завжди було обмаль. Фактично, їх і сьогодні можна перелічити на пальцях.

Громадські простори стали полем битви між офіційними муральниками, чию творчість санкціонувала держава, та вуличним підпіллям. Малюнки «підпільників» відображали повсякденне життя іранських міст: війна, зубожіння, культурні проблеми, соціальна несправедливість.

Один з найвідоміших малюнків Айсі та Сота  — невеликий трафарет «Пиво — це не злочин». Втім, навіть таке невинне зображення загрожувало братам серйозними неприємностями: в Ірані офіційно заборонено вживати алкоголь, а непослух карається штрафом, в’язницею або різками. Але чимало іранців, незважаючи на ризик, продовжують купувати спиртне з-під поли, а іноді — роблять самогон.

Будь-яку свою роботу треба було одразу фотографувати, адже вже за декілька днів її знищували комунальники. І, звичайно, треба було завжди остерігатися місцевої поліції.

«Якщо вас арештують іранські копи, — розповідає один з братів, — то звинуватять у тому, чого ви ніколи не робили: наприклад, у сатанізмі або державній зраді. Тому в Ірані треба завжди бути анонімним». Тому у 2012 році, після того, як братів мало не кинули до в’язниці, вони виїхали до США, де попросили політичного притулку.

Головні теми їхніх американських робіт — капіталізм, поліцейська жорстокість, бездомність та міграція. Втім, у штатах вони займаються цілком законним розписом стін. Так, одна з останніх їхніх робіт — мурал «Нам потрібна освіта, а не насильство» у місті Цинциннаті. На ньому зображені учасники молодіжної банди, озброєні олівцями.

Алешандре Оріон (Бразилія)

[metaslider id=35615]

На своїй інтернет-сторінці художник цитує фрагмент зі статті «Суспільна ідеологія автомобілізації». Її автор — відомий французький соціолог Андре Горц.

«Автомобіль зробив великі міста безлюдними. Він перетворив їх на шумні, душні, пильні, настільки перезавантажені місця, що вже ніхто більше не хоче гуляти там вечорами. І оскільки автомобілі вже вбили місто, вони дуже потрібні нам, щоб вшитися звідти якнайдалі до передмістя».  

З цим застереженням пов’язана одна з найвідоміших робіт бразильця — Ossario: художник буквально усіяв загазований автомобільний тунель в Сан-Паулу численними зображеннями черепів. Для цього він навіть не використовував фарбу — стіни тунелю були настільки щільно вкриті сажею, що для появи зображення достатньо було їх фрагментарно відмити (Оріон назвав цей метод «зворотнім графіті»). Черепи мали слугувати зловісними символами для водіїв — мовляв, сажа, яка осідає на цих стінах, так само потраплятиме і в їхні легені.

І таке символічне звернення подіяло — місцева влада розпорядилася повністю відмити не тільки цей тунель, але й сусідні, які також перебували не в кращому стані.  

Друга не менш відома його робота — «Метабіотика». Художник малював різні фігури на стінах по всьому місту, після чого фотографував, як місцеві мешканці взаємодіють із ними.

Хендрік Байкірх (Німеччина)

[metaslider id=35626]

Цей художник займає у вуличному мистецтві окрему нішу. Митця знають під псевдонімом ECB — так підписані його роботи у різних містах світу. Його «фішка» — величезні реалістичні портрети перехожих, яких він зустрічає на вулицях. Хендрік приділяє велику увагу всім тим численним професіям, за допомогою яких містяни заробляють на життя, і підкреслює їхню етнічну культуру. Він зображує звичайних городян, людей, яких ми щодня бачимо на вулицях — далекобійники, торговці, вуличні перукарі, колишні селяни, які переїхали до міста у пошуках кращої долі.  

«Хлопчина, що працює розвізником піци; напівсонний мандрівник, який чекає на свій рейс біля автобусної станції; робітник, втомлений після зміни —  кожне таке обличчя приховує за собою цілу історію. Чим краще ви їх “читаєте” — тим легше зрозумієте історію своєї країни і свого міста. Коли я зображую їх, всі ці анонімні мешканці міста перетворюються на ікони, — так він пояснював свій художній задум. — В останні роки моя палітра звузилася до сірого, чорного та білого кольорів. І вони найкраще втілюють всі ті образи, які я хочу продемонструвати».

Оуен Діппі (Нова Зеландія)

[metaslider id=35632]

Молодий новозеландець Оуен Діппі — один з найвідоміших вуличних художників сучасності. Він, як і Хендрік, спеціалізується на масштабних портретах, але працює в іншому стилі, поєднуючи реалізм з елементами живопису своєї улюбленої доби Ренесансу.

Чимало його робіт можна побачити в Нью-Йорку. Одна з найвпізнаваніших — «Радіоактивна Мадонна», найкращий мурал 2015 року за версією видання The Huffington Post. Ще один знаковий портрет його авторства нещодавно з’явився у Лос-Анжелесі. Він присвячений пам’яті Честера Беннінгтона, лідера гурту Linkin Park, який покінчив з життям декілька місяців тому.

«Ця тема (самогубства — ред.) мене дуже зачіпила, — розповідає Оуен. — У мене вдома, в Новій Зеландії, вона фактично табуйована. Психологічні проблеми людей, які зважуються на цей крок, взагалі не прийнято обговорювати».  

Читайте також: Нетримання межі: чому київські стінописи не є муралізмом, стріт-артом чи графіті

Олександр Фарто (Португалія)

[metaslider id=35618]

Цей 28-річний португалець — відомий у Києві: саме йому належить авторство знаменитої фрески Сергію Нігояну у сквері Небесної сотні. За словами куратора культурних проектів Олега Соснова, художник сам обрав портрет Нігояна, хоча йому пропонували й інші варіанти для барельєфу — зокрема, поета Тараса Шевченка або філософа Григорія Сковороди.

Фарто працює зі стінами старих будинків, де висвердлює малюнок прямо на штукатурці, а також зі старими дверима, рекламними плакатами й парканами. Власне, це його «фірмова» техніка, яка вирізняє художника серед багатьох інших колег.

Художник виріс на околицях Лісабону і чудово знає проблеми найбідніших містян. Один з його проектів — портрети мешканців одного з лісабонських районів, чиї будинки були знесені, а самі вони — викинуті на вулицю.

Ще один його соціальний малюнок був недавно зроблений у Гонконзі. На стінах місцевої бавовнопрядильної фабрики він зобразив одну з її звільнених працівниць. Вже невдовзі ця фабрика буде перетворена на креативний хаб.