«Хмарочос» розповідає цікаві факти з історії Солом’янки — робітничого району, у якому вперше в Києві з’явилось електричне світло, а його жителі першими спробували відокремитись від міста.

Звідки назва?

На початку XIX століття територія нинішньої Солом’янки фактично була пустирем. Вже у 1830-х роках вона згадується у якості «заміських казенних земель». У 1858 році державні чиновники віддають їх місту під пасовища. Так виникло невелике селище, де проживали залежні селяни, «закріплені» за духівництвом Києво-Печерської Лаври, та відставні солдати. Сучасники згадували його скромну архітектуру: єдиний на всю слобідку кам’яний будинок, навколо нього — самі лише землянки та маленькі хати, обмазані глиною й вкриті соломою. Інфраструктура була не набагато кращою — з двох сотень дворів цієї «солом’янки» лише декілька десятків мали власні колодязі. Натомість яри навколо ніби втопали в зелені.

Солом’янка у 1880-ті. Фото: primetour.ua

Робітничий район навколо готичного вокзалу

Пасторальна «солом’янка» почала оживати вже після скасування кріпосного права. Спершу вздовж річки Либідь тут прокладають залізничні колії, які фактично ділять її навпіл: відтоді Нижня Солом’янка тягнеться вздовж колій та річки Либідь, а Верхня займає обидві сторони сучасної вулиці Митрополита Василя Липківського. Невдовзі було розпочато грандіозне будівництво: у 1869 році по сусідству із Солом’янкою стали зводити перший у Києві залізничний вокзал. Місце для нього відвели у долині Либеді й швидко її розчистили: солдатські хатинки на місці майбутнього будівельного майданчика знесли, а мешканців переселили до Верхньої Солом’янки.

Новий вокзал виглядав доволі велично  — двоповерхова будівля з жовтої цегли, споруджена в давньоанглійському готичному стилі. Спроектував її російський архітектор Іван-Фрідріх Вишневський, великий прихильник неоготики та неоренесансу.

«Довжина будівлі — 133 метри — була лише трохи меншою за пасажирську платформу, яка простяглася на 144 метри. До послуг “височайших осіб” — спеціальні, розкішно облаштовані приміщення, брудні та тісні зали очікувань приймали пасажирів третього, нижчого класу», — так описували його у газетах.

Залізничний вокзал у неоготичному стилі

З 1870 року київський вокзал вже приймає потяги, обростає конторами для службовців, тут осідає й керівництво Південно-західної залізної дороги. Саме на його замовлення у 1914 році російський архітектор Володимир Щуко розробляє проект добудови до існуючого вокзалу другого, «південного» (але реалізувати це вдалося лише у 2001 році).  

Водночас навколо вокзалу активно розбудовується так звана Залізнична колонія — поселення, де живуть робітники місцевих депо та ремонтних майстерень. За даними києвознавця Михайла Кальницького, вже у перший рік роботи вокзалу там працювали 470 робітників. На початку ХХ століття майстерні настільки розрослися, що стали чи не найбільшим підприємством міста (тут вже працювало більше 2500 чоловік).

«… вважалося, що саме у цих майстернях відбувся перший в історії міста робітничий страйк. Його проголосили у березні 1879 року, вимагаючи збільшити заробітну плату та скоротити робочий день до десяти годин. Ці вимоги були виконані», — пише Кальницький.

З цими робітничими депо пов’язані й інші знакові події. Наприклад, у 1878 році в одній з майстерень з’явилось перше у Києві електричне світло; у 1881 році тут була облаштована перша у світі експериментальна лабораторія, де випробували локомотиви, а рік потому став виходити київський журнал «Інженер» — єдине у Російській імперії, на думку істориків, незалежне ЗМІ на технічну тему.

Пам’ятна табличка про перший страйк

Працював тут і відомий радянський письменник Микола Островський. Його роман «Як гартувалася сталь» вважався настільною книгою для радянської молоді, а перший її варіант, за спогадами іншого літератора Юрія Смолича, був написаний українською мовою. Сам «героїчний співець пролетаріату» жив у комуналці на сьогоднішній вулиці Патріарха Мстислава Скрипника (тодішній будинок за номером п’ять не зберігся, зараз на його місці — чотириповерхова «сталінка»).   

Експериментальне місто Олександрія

На початку ХХ століття будь-які міський розвиток на Верхній Солом’янці зачіпав переважно центральну вулицю (сьогодні це вулиця Митрополита Липківського, раніше її називали Великою, Ігнатіївською та Урицького). Вона активно забудовувалася, вздовж неї виростали все нові двоповерхові будинки з жовтої цегли.

Але місцевий благоустрій був зовсім нікудишнім. Сучасники постійно скаржилися, що після більш-менш тривалого дощу всі вулиці перетворюються на суцільне багно. Крім того, міська влада не поспішала проводити сюди електричне освітлення та водогін. Соціальна інфраструктура також була слабкою — церковнопарафіяльна школа, сиротинець, який мав ім’я імператора Олександра III, та лікарня для залізничних робітників (до речі, саме в ній починав свою медичну кар’єру молодий уродженець Полтавщини Павло Губенко, який пізніше прославиться як письменник-гуморист Остап Вишня).

При цьому місцеві мали справно і до останньої копійки платити всі податки до міської казни. Це викликало все більше незадоволення у жителів Солом’янки. Вони вирішили об’єднатися у громаду домовласників, щоб домогтися відокремлення від міста і не «віддавати гроші на казна-що». Товариство було засноване у 1906 році і одразу взялося до роботи: так, члени громади змогли власним коштом вимостити головну вулицю й отримати згоду Міністерства внутрішніх справ на утворення нового міського поселення Олександрії, названого на честь Олександри Федорівни, дружини царя Миколи II. У цьому солом’янську громаду підтримали й інші київські передмістя — Олександрівська слобідка, Кучмин Яр та Батиєва гора. На той час Солом’янка вже мала власного поліцейського пристава і окрему дільницю для виборів до Міської думи, тому здавалося, що все йде до остаточного відокремлення.

Один з останніх дореволюційних будинків на вулиці Липківського (тоді – Урицького) у 1980-ті. Фото: pastvu.com

Але цей сценарій дуже не сподобався муніципалітету — депутати не збиралися віддавати новому місту 400 десятин київської землі. Лише після тривалих перемовин, розповідає архітектурознавець Борис Єрофалов, їм вдалося дійти згоди із «самостійниками»: передмістя входили до складу Києва, натомість впродовж 25 років всі їхні прибутки мали витрачатися на місцевий благоустрій.

Втім, деякий час Олександрія продовжувала жити, але вже у якості ідеї  експериментального району. У 1911 році виходить книга англійського соціолога-утопіста Ебенізера Говарда «Міста майбутнього», у якій він вибудовує концепцію «міста-саду» — нового типу поселення, де об’єднані всі позитивні риси міста і села, а земля закріплена за громадами. У Києві цю ідею обстоював російський професор Григорій Дубелір — викладач Київського політехнічного інституту, спеціаліст з міського планування та будівництва доріг. Саме він розробив грандіозний проект нового київського району, який мав розкинутися від Деміївки до Шулявки й включав обидві Солом’янки та Залізничну колонію.

По його периметру мали створити кільцеву бульварну магістраль шириною 50 метрів, а всі вулиці й площі методично розподілити на транспортні та пішохідні. Трамвайні лінії мали плануватися так, щоб зупинки громадського транспорту розташовувались якомога ближче до житлових будинків. У чисельних ярах треба було розбити сади й парки, а на найвищих точках району — зокрема, на Батиєвій горі — звести громадські споруди, які б формували величний силует. Все це мали робити згідно з чітким та ретельно прорахованим архітектурним планом. Але втілити таку мрію було майже нереально.

«Здавалося б, без затвердженого плану не повинні забудовувати місцевості не лише у межах міста, але й в найближчих його передмістях, які коли-небудь об’єднаються із ним в єдине ціле. Але цього не так легко досягти. Сенат неодноразово пояснював, що місто не може заборонити власникам забудовувати свої земельні ділянки, навіть маючи на руках план розвитку міста, згідно з яким ці ділянки мають відчужуватися під вулиці та площі», — жалівся професор на з’їзді російських архітекторів у 1911 році.  

Через два роки цей урбаністичний проект професора Дубеліра отримав золоту медаль на Всеросійській гігієнічній виставці. Але на практиці він так і не був реалізований.  

Покровська церква від родини архітекторів

У 1893 році призначають нового головного архітектора Києва. Ним став молодий випускник санкт-петербурзької Академії мистецтв Іполіт Ніколаєв, син відомого київського зодчого Володимира Ніколаєва. На цій посаді він пропрацював двадцять чотири роки. А першим його замовленням став проект першої солом’янської церкви неподалік від київського вокзалу.

Цей храм був зведений з ініціативи тодішнього міського голови Степана Сольського, оскільки на той час на Солом’янці не було жодної сакральної споруди. Для муніципальної влади це стало приводом увіковічити пам’ять київського митрополита Платона, який помер на свято Покрови.

Гроші на будівництво збирали всім миром. Для цього був створений спеціальний комітет, який очолював Яків Бернер — цегляний фабрикант, багатий домовласник і меценат.  Комітету вдалося зібрати значну суму грошей — 35 тисяч рублів — і закупити всі необхідні будівельні матеріали (Бернер особисто пожертвував дві тисячі рублів та 25 тисяч цеглин з власних заводів). Не залишилася осторонь й міська дума — депутати виділили на церкву 50 пудів покрівельного заліза, яке залишилося від розібраного після пожежі 1896 року другого Міського театру (зараз на його місці — Національна опера України).

Покровська церква на Солом’янці. Сучасний вигляд після реконструкції.

Іполіт розробив проект невеликого п’ятикупольного храма у «псевдоросійському» стилі. Історики архітектури вважають, що тут не обійшлося без впливу Ніколаєва-старшого, який з 1875 року займав посаду київського єпархіального архітектора і вважався головним спеціалістом з будівництва храмів. Крім того, іполітовський храм зовні нагадував сакральну споруду на честь Александра Невського у київському передмісті Галагани, яку Володимир Ніколаєв зводив у 1891 році.

Після приходу до влади більшовиків храм протримався до 1939 року, коли його вирішили «осучаснити»: розібрали куполи, зняли дзвони на переплавляння й облаштували швейну майстерню у храмових приміщеннях.

Дзвіниця та бані Покровської церкви були відновлені лише на початку 2000-х років.   

Радянські утопії

Солом’янці досі не дочекались власної підземки. Хоча у 1930-ті роки через Січнівку, як певний час називали цей район, планували прокласти так звану «третю лінію» київського метро. Вона мала починатися від Петрівки, йти через Лук’янівку до Індустріального Інституту, охоплювати Солом’янку, залізничний вокзал, київську оперу та республіканський стадіон, протягнутися через Звіринець та завершитись біля Музейного містечка (нинішня Лавра). Довжина цієї лінії мала складати 18 кілометрів.

Запланована гілка метрополітену через Солом’янку

Громадський транспорт тут також розвивався поволі — у 1894 році проклали трамвайну лінію до вокзалу, у 1936 році сюди запустили й тролейбуси. Повноцінні транспортні маршрути пролягли тут вже в 1960-ті роки, коли район повністю перебудували, а перед тим знесли майже всю місцеву двоповерхову забудову.

Старожили згадують, що на початку 1980-х років у трамваях, автобусах й тролейбусах, які проїжджали через Солом’янку, лунала не дуже звична назва нинішньої Солом’янської та колишньої площі Урицького — «площа Брежнєва». Так ім’я радянського генсека намагалися посмертно зафіксувати на київській мапі. Деякий час табличка з його зображенням навіть висіла на фасаді сьогоднішнього Національного університету внутрішніх справ.