«Хмарочос» переглянув короткометражну стрічку польського режисера Марчіна Саутера «Жаланаш — пустий берег».

Цей фільм отримав спеціальну відзнаку на фестивалі документального кіно Docudays UA. Він розповідає про мешканців колись квітучого казахського селища Жаланаш, яке майже вимерло після страшної екологічної катастрофи.

«Вони забрали у нас все»

Ця фраза, сказана на початку фільму одним із жителів Жаланашу, проходить рефреном через усі сорок хвилин екранного часу. Вона доволі точно відображає й наміри самого режисера: знайти таке місце на мапі світу, на прикладі якого можна показати, на що схожий справжній кінець світу — буденний і без голлівудських спецефектів.

«Цей фільм про те, що люди здатні призвичаїтись до всього — і до одинацтва, і до хвороб, і до важкого життя, — розповідав Саутер в недавньому інтерв’ю. — Мені здається, що кінець світу, про який ми багато чуємо, десь так і виглядатиме. І зовсім так само ми до нього звикнемо, пристосуємось».

Режисер фільму Марчін Саутер

Ще декілька десятків років тому Жаланаш, рибальське селище на північному березі нині висохлого Аральського моря, виглядало зовсім інакше: причали, з яких виходили в море риболовні флотилії; величезні ячмінні поля; баштани, де проти сонця вилежувалися кавуни і дині; піщані пляжі, де цілими днями пропадали діти, граючись і плескаючись у воді. Але все змінилося у 1960-х роках, коли до справи взялися радянські чиновники. Партійне керівництво поставило перед ними дуже амбітне завдання — Середня Азія мала перетворитися на справжню «бавовняну житницю». І це рішення стало доленосним не тільки для Жаланашу, але й для всього регіону.

У ті часи Аральське море було однією з найбільших безстічних водойм у світі, поступаючись за розміром лише Каспію. Його живили одразу дві найбільші у Середній Азії річки — Амудар’я та Сирдар’я. Саме з них і вирішили брати воду, щоб поливати майже 6 мільйонів гектарів бавовняних полів. Земля зарясніла від нових зрошувальних каналів. Натомість до моря стало надходити все менше води, водойма солонішала та все більше висихала. Але це не зупиняло чиновників, які запопадливо облаштовували навкруги бавовняний рай.

Завдяки партійним старанням у 1980-ті роки Узбекистан став одним із найбільших у світі постачальників бавовни. Натомість, за спогадами аральських рибалок, вже у середині 1970-х років у морі можна було піймати хіба що мертву рибу, а у 1984 році тутешній рибний промисел остаточно припинився. Тепер навколо Жаланашу розкинулася велика, засолена й випалена сонцем пустеля — так виглядало дно колишнього величного озера. Разом із морем зникли й усі навколишні прісноводні озера.

Кадр з фільму

«Ще донедавна ці люди жили на чудових землях біля самої води. І раптом опинилися серед пустелі», — каже польський режисер.

«Хоч би мені вже померти»

Марчін знімав ці документальні кадри протягом трьох років. Режисеру треба було щороку приїжджати сюди приблизно на місяць. Йому вдалося налагодити довірливі стосунки з мешканцями: «Мені потрібен був тісний зв’язок із героями мого фільму. Тож ми разом жили, разом вечеряли, разом пили алкоголь».

Попри це, в екранній версії «Жаланашу» відсутні монологи. Режисерська версія, каже Марчін, набагато довша: саме у ній залишили інтерв’ю з мешканцями і чимало архівних матеріалів. Тож герої фільму переважно мовчать. Інколи вони перекидуються кількома словами, зустрічаючись на вулиці із сусідами чи знайомими.

Життя тут небагате на події. Камера вихоплює окремі епізоди з життя селища. У кадрі неозора пустеля і приземкуваті одноповерхові хатинки під палючим сонцем. Постійний саундтрек — жалібні перегукування верблюдів, завивання вітру і, як не дивно, дитячий сміх. Тутешня малеча знаходить собі забавки навіть серед голого піску. Наприклад, майструє та запускає у небо повітряних зміїв.

На околицях селища — з десяток заржавілих корабельних каркасів. Це залишки колись могутнього риболовного флоту. Вже на початку 2000-х років місцеві жителі майже все розпиляли на металобрухт. Можливостей прогодувати родину тут обмаль: або здаєш дивом знайдені корабельні деталі, або випасаєш коней і верблюдів, або намагаєшся рибалити. З рибальством ситуація трохи покращилася — сьогодні вже можна плавати відновленим Малим Аральським морем (його площа зараз складає менше трьох з половиною тисяч квадратних кілометрів — це менше 5% від площі повноводного Аралу). Тому наявність у сім’ї дерев’яного човна суттєво збільшує її шанси на виживання.

Щоб подивитися на залишки корабельного флоту, до Жаланашу інколи заїжджають мандрівники. Їм дуже цікаво побувати на цьому імпровізованому цвинтарі. Їхні дорожні нотатки, опубліковані в соцмережах, дещо доповнюють картину місцевого життя.  

Кадр з фільму

«Ще у моєму дитинстві, у 1960-х роках, хвилі Аралу билися біля міської пристані, але вже тоді море стало мілішати, — такі спогади аральського старожила записав один з мандрівників. — У 1975 році з ним було покінчено. Рибалки залишилися без роботи. Для багатьох це стало особистою трагедією: мінявся весь уклад їхнього життя. Я бачив чоловіків, які спивалися і накладали на себе руки — вони не знали, як їм жити без моря».

Героїв, за якими постійно слідує оператор, не так і багато. Ось немолодий, товстуватий чолов’яга кермує водовозом. Він доставляє прісну воду мешканцям навколишніх аулів. Під час «робочих перерв» він часто дрімає або здійснює намаз просто неба. Інший чоловік, худорлявіший і молодший, випасає табун коней, їздячи за ним по всій пустелі на моторолері. Позаду його сидіння приторочений п’ятилітровий бутиль із водою. Її запаси швидко закінчуються, тож за цим необхідно весь час пильнувати. «Виїжджаючи з будь-якого тутешнього населеного пункту, треба завжди набрати чистої води у великі ємності. Знехтуєте цим — і у пустелі це вам дорого обійдеться», — кажуть мандрівники.

Тож не дивно, що вода так чи інакше постійно присутня у кадрі, а герої стрічки увесь час про неї згадують. Старий пастух підманює верблюда, запрошуючи його до корита. Наглядач за табуном, приїхавши додому, умовляє свого собаку, якому стало зле, «хоч трохи попити». Місцева лікарка занотовує до медичної картки: «Старій жінці стало набагато краще — вчора вона почала пити воду». Вона — лікарка — взагалі дуже зосереджена: щоденно їй треба обходити домівки старих людей, вимірювати їм тиск, підбадьорувати і давати консультації (зокрема, не пити міцний чай і поменше знаходитись під відкритим сонцем).  

Коли до селища підступає піщана буря, жителі перечікують її по домівках. За вікном завиває вітер, шарпає погано зачинені двері та періщить піском у вікна. Серед цього буревію метушаться верблюди, ревучи і стогнучи.

Складається враження, що у Жаланаші взагалі нічого не залишилося, окрім старих, скособочених осель. Хоча це не зовсім так: камера вихоплює хлопчину, який зацікавлено читає пригодницьку книгу на фоні бібліотечних стелажів. Втім, у бібліотеці при цьому стоїть напівтемрява — живучі у такому місці, слід заощаджувати не лише воду, але й електроенергію.  

У фіналі стрічки дві старі жінки сидять біля святкового торту — в одної з них день народження. Але навіть у цей день на їхніх обличчях немає радості. «Хоч би мені вже померти», — спроквола каже одна з них.