Сприйняття дачі в Києві трансформувалось кілька разів протягом останніх 150 років.

Спочатку це були заміські будинки для аристократів, потім – радянські номенклатурні місця для відпочинку, пізніше – ділянки для працівників радянських підприємств (щоб отримати їх, потрібно було стояти в черзі).

«Хмарочос» дізнавався, як розвивалося міське дачництво в Києві та на його околицях, і чому люди не відмовляються від своїх дач сьогодні.

Дачництво як відпочинок

У дореволюційний час дача була місцем відпочинку аристократів. Культурні діячі, державні службовці та науковці отримували їх від царя. За словами історика Олега Єлютіна, перші дачні місцевості виростали навколо великих міст. А в Києві їх стали будувати в Пущі-Водиці та на Святошині.

Пуща-Водиця була санаторним центром, де хворі могли орендувати дачу і покращити здоров’я. Після того, як гласний Київської міської думи Микола Чоколов запропонував організувати там дачну місцевість, вона стала найбільшим дачним селищем. Відтоді орендувати дачу стало можливо лише для відпочинку. Після Жовтневої революції, за словами києвознавця Олександра Михайлика, багато власників тамтешніх дач виїхали за кордон, а їхні ділянки націоналізували та перетворили на житлову зону. Сьогодні там частково збереглася первісна дачна забудова, і в деяких будівлях досі живуть, хоча інші стоять порожніми та занедбаними.

Дача з різьбою по дереву у Пущі-Водиці. Фото: kievvlast.com.ua

У ті ж 1900-ті виникло й дачне селище Святошин, де природні умови дозволяли зводити і дачі, і санаторії. Оренда святошинської кімнати на сезон коштувала як дві кімнати з кухнею в іншому дачному селищі поблизу Києва. Зараз, колись дачні будинки на Святошино відвели під адміністративні потреби.

Російський архітектор Мойсей Диканський і український краєзнавець-сучасник Олександр Михайлик погодились із тим, що планування перших радянських дачних селищ було непродуманим. Тоді їх проектували за принципом «лінійки й олівця», не враховуючи особливостей території. Наприклад, на Русанівських садах багато заплавних озер, які або впираються у вулиці, або розрізають їх. У передрадянський час не було водосховищ, які б регулювали рівень води у Дніпрі, тому вулиці поселення заливало. Вода в такому режимі робила ґрунт надто вологим, що могло порушити плодючість дерев. Також через це доводилось будувати житла на високих палях.

Радянські обмеження

На думку краєзнавця Олександра Михайлика, в СРСР дачі видавали, перш за все, для того, щоб задовольнити потребу радянської людини у відпочинку на природі. В той час на ділянках, в основному, вирощували фруктові дерева та квіти. Зелень, морква, буряки, капуста, помідори й перці стали популярними на дачах ближче до 90-х років. Поступово влада дозволяла робити дозвілля на дачі більш комфортним: спочатку видавали по 8 соток лише на городи, потім дозволили будувати сарай, згодом — маленькі неопалювані будинки без других поверхів. Щоб ночувати та зберігати речі, деякі містяни облаштовували горище.

В сімдесяті дозволялося побудувати одноповерховий будинок, площею 12 кв м на ділянці 4-6 соток. Пізніше дозволялося звести будинок вже площею 25 квадратних метрів. Представники партійної номенклатури при цьому могли будувати більші будинки на більших ділянках — їм могли видати до гектара землі.

За словами Михайлика, містяни в будь-якій точці СРСР могли отримати від сільгоспів невигідні для обробки земельні ділянки на болоті, або вздовж ліній електропередач, а неправильно збудовані дачні масиви могли порушувати річковий потік, шкодити вирубуваннями лісів та викиданням сміття у непризначені для цього місцях. Втім, такі проблеми актуальні й сьогодні: у Конча-Заспі через масове спорудження капітальних будинків і зведення дамб намивається пісок, який загрожує місцевій фауні, а з тим зростає й загроза повеней.

Дача на продаж на Русанівських садах. Фото: domik.ua

В Києві першими дачними масивами за радянських часів стали Русанівські та Воскресенські сади — їх будували під час хрущовської «відлиги», а пізніше спроектували й найбільший український дачний масив Осокорки. Тоді водний транспорт у Києві, як каже Олександр Михайлик, був зручнішим за наземний, відтак на Русанівські сади до 1960-х їздили на міському катері, або на човні. До побудови Південного моста на Осокорки теж добиралися річкою.  

Від хобі до вимушеної праці

На думку Олександра Михайлика, масовим дачництво стало лише в 1980-90-х роках. Тоді воно перетворилося з одного з видів дозвілля на обов’язкову працю у зв’язку з розпадом СРСР та глибокою економічною кризою. У цей період збільшилась кількість городів на дачах, але масовим це явище все одно не ставало — вирощування овочів та фруктів залишалося прерогативою сільських господарств. Однак, у селі теж можна було отримати ділянку вже з будинком, зокрема, купити її.

Так, батьки киянина Юрія купили дачу в селі Дідівщина у 1990-му році за чотири тисячі рублів (тоді за ці гроші можна було купити кооперативну однокімнатну квартиру). Родюча ділянка на Дідівщині згодом рятувала родину врожаєм картоплі. Коли криза 1990-х років закінчилась, Юрій з братом умовляли батьків скоротити вирощування картоплі, бо стало дешевше її купувати. В свою чергу, батьки переїхали на дачу, і почали вмовляти синів частіше займатися городом, але кількість грядок, все ж, вирішили зменшити.

Юрій вважає, що дача тоді коштувала невиправдано дорого: хоч ділянка і має площу 30 соток, але вони порослі бур’янами; у столітньому будинку не було комунального забезпечення; поїздка на дачу займала близько двох годин на електричці та старому автобусі. Утримувати тварин набридало. Сусіди щосезону сварилися через розмежування ділянок. Спати доводилось на матраці із сіна або на печі. Юрій тоді був малим, у всьому допомагав, а іноді стирав через роботу з приладдям руки і через це пропускав школу. Коли Юрій виріс, і картоплі на городі стало менше, він почав влаштовувати тут вечірки з однокласниками, а пізніше – одногрупниками. Так дача отримала ще одну функцію – тепер тут не лише працювали, а й відпочивали. Нове покоління киян стало використовувати ділянку на природі по-іншому.

Проте дачний город виручав у 90-ті роки не всіх. Продавчиня квітів Марія отримала від Київського радіозаводу трохи менше, ніж шість соток землі у 1984 році й каже, що під час кризи дача не виручала, а була для неї місцем відпочинку. Щоб ділянка рятувала від голоду, потрібно було постійно її доглядати, або ж мати більшу площу. Доглядати весь час не виходило через основну роботу, а отримати більше землі не було можливості. Київський радіозавод видав Марії не шість, а трохи більше п’яти соток, бо, як вона каже, повні ділянки він видавав лише у 1950-80-х, а після 80-х — уже нерівні залишки.

Військові офіцери, які жили в Києві, в цілому, не мали проблем з продуктами в дев’яності. Серед таких людей, наприклад, чоловік киянки Світлани. Йому, як колишньому офіцеру, видали шість соток у Стоянці на болотах біля озера, в якому випробували радянські танки. Подружжя вирішило відвести ділянку під відпочинок, вичистивши та засипавши болото.

Навіть, якби голодували, каже Світлана, дача не допомогла б, бо плодів було мало.

Проте на дачі було багато квітів: троянд, білих та блакитних ромашок, мальв, півників і лілій. На ділянці побудували сарай, а будинок звести не встигли через смерть чоловіка. Також кооператив схвалив його пропозицію поливати городи річковою водою, відтак, провели річкове водопостачання. Світлана каже, що сусіди вважали їхню дачу зразковою, бо цінували квітучість і відсутність цегли.

Все одно — за місто

З часом ставлення киян до дачі стало змінюватись. З’явились нові форми використання землі. Хтось почав виїжджати з міста «на шашлики» у невеличкий будиночок без особливих зручностей, хтось хоче позбутись купленої колись ділянки, інші – розпочали думати про зведення на ділянці повноцінного заміського будинку, щоб переїхати туди з сім’єю.

Так сталось, наприклад, у родині Світлани. Зараз їй бракує сил, і вона не займається дачею, натомість, онук відвозить її туди на відпочинок. Він веде і заміське господарство: облаштовує зону відпочинку для дитини, будуватиме будинок. Дачний кооператив, об’єднання власників ділянок, досі працює добре: зробив освітлення вулиць, організував місце для звезення сміття, призначив охоронців. Онук продовжує традицію бабусі та стежить переважно за квітами, висаджує багато зелені.

Продавчиня квітів Марія не покидає дачництво. Цього не дозволяє зробити розмір пенсії. Вона їздить туди щодня в теплий сезон, щоб обрізати квіти та продавати їх біля метро. Працює кілька годин ввечері, але все одно стомлюється. Крім того, сезонний прибуток від продажу не покриває комунальні послуги й витрати на харчі. Так, у тюльпанний період цього року Марія заробила тисячу гривень. Скоро, як вона каже, розквітнуть георгіни, і вона продаватиме їх. Люди часто не купують усіх квітів, тому вона віддає деякі своїм подругам на ринку за меншу ціну.

В радянський час Марія висаджувала багато помідорів та полуниць, а зараз – найбільше яблунь та квітів. Зараз врожай дозволяє Марії не купувати лише цибулю. Вона не висаджує екзотику і ні з чим не експериментує, а в погребі тримає картоплю, клубні георгін, буряки та моркву. Марія боїться грабіжництва, тому взимку їздить на дачу лише щоб перевірити, чи все на місці. Її дивує, як швидко на вулиці з’являються нові дачі: один хазяїн купив нещодавно майже половину ділянок і на трьох з них звів будинок з додатковими будівлями. Кооператив не змінився: Марія каже, що в ньому завжди робили для вулиці все, що колективно вважали необхідним.

Батьки Юрія живуть на дачі з двотисячних і вирощують трохи картоплі та овочі, які не вимагають довгої та кропіткої роботи, стежать за квітучим та плодовитим садом. В селище постійно їздять міняйла, тому батьки можуть виміняти картоплю на щось інше для себе. Юрію шкода, що селяни чомусь відмовляються допомогти за гроші його батькам, хоча й не задоволені відсутністю роботи.

Дачництво молодих

Ще молодше покоління зовсім по-іншому дивиться на дачництво – їздять з батьками тільки, якщо ті попросять, і часто не полюбляють стежити за городом. Зате із задоволенням проводять там час у родинному колі.

Наприклад, Катя їздить до батьків на дачу за Вишгород. Вони купили її вісім років тому і живуть там постійно, а донька приїздить на відпочинок у вихідні. Вона не займається городами, бо продукти їй простіше купити — про це з батьками домовились від початку, і доньці з цим не дорікають.

Катя рідко привозить на дачу друзів, натомість довго за вечерею з вином говорить із батьками. Вона каже, що між поїздкою на море і на дачу обрала б дачу: їй подобається, що поряд є ліс і озеро. Однак купатися там незручно — вода швидко зацвітає. Батьки спочатку збиралися просто відпочивати на дачі, як і донька. Збудували альтанку з мангалом, сарай, відремонтували будинок. Згодом мама Каті втягнулася у садівництво, і батьки переїхали туди жити.

Інша співрозмовниця, Тетяна з чоловіком у 2005 році купила трохи менше шести соток землі на Русанівських садах, щоб там жила мама. Будинок був недобудованим, але на подвір’ї було знаходилося озеро з качками, тому придбали будинок без вагань. Згодом добудували в ньому поверх, мансарду і веранду, і переїхали жити туди до мами Тетяни. На дачі, як вона каже, все комфортно, бо це відпочинок навіть під час роботи в саду.

У 2018 році кияни сприймають дачу і свою ділянку за містом по-різному. Але майже завжди міські жителі хочуть виїхати подалі від столичної метушні, щоб посидіти з батьками на веранді чи виростити для дітей свіжі овочі та зелень. Це родинні традиції, які усім членам сім’ї хочеться зберігати. Але є й ті, для кого ділянка все ще залишається інструментом для виживання і потребує багато праці кожен сезон.

Фото на обкладинці: joinfo.ua