Третього червня на Михайлівській площі пройшов 26-ий благодійний «Пробіг під каштанами». У події взяли участь понад 10 000 тисяч осіб – дорослі, діти, професійні спортсмени та люди у візках. Усі зібрані за допомогою пробігу кошти будуть направлені на придбання необхідного обладнання та витратних матеріалів для Центру дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України.

«Хмарочос» побував у центрі події та розпитав бігунів, як давно вони займаються спортом та за що біжать саме сьогодні.

Сергій Парфелюк, 36 років

фото: Анна Лисун

Я біжу другий рік поспіль. З 16 років я є донором крові, тому для мене важлива благодійна складова цієї події. З 18 років я тренуюся кілька разів на тиждень на стадіоні, тому до забігу був готовий на всі сто. Я вважаю, що кожен повинен займатися спортом та не скупитися на благодійність. Всі все можуть, головне – це бігти туди та назад. В мене немає ніяких секретів або фішок, як пробігти довше, я просто роблю це. Пробігти може кожна людина, у всіх є на це сили. Якщо людина здалася, то треба підняти свій бойовий дух та продовжувати.

Катерина, 26 років

На фото Катерина (ліворуч) з колегою. Фото: Анна Лисун

Я біжу вже другий рік поспіль, тому що це чудово, тому що біг – це життя. Ми біжимо усією компанією, у якій я працюю. Всього нас разом 100 осіб, сьогодні беруть участь у забігу 80% точно. Нас не примушують, це все цілком добровільно. У нас у компанії є секція бігунів – там ми тренуємося раз на тиждень, а перед самою подією, звісно, доволі довго розминаємося. Також ми привели друзів та родичів, вони усі разом будуть бігти. Це все дуже хвилююче та приємно, бо ми допомагаємо дітям.

Кирило, 23 роки

фото: Анна Лисун

Сьогодні я біжу вперше. В мене є товариш, який якось запропонував «а побігли під каштанами?», я кажу: «звісно побігли!». Я не знав ніяких подробиць, але чому б і ні, це ж нескладно. Все круто, дуже багато людей. Добре, що наша країна почала займатися спортом, нарешті! Де ж я був усі попередні 25 забігів – я не знаю. Ще у чотири роки став на ковзани як хокеїст та почав професійно займатися цим видом спорту, тоді й почав бігати – як по льоду, так і по землі. Тому я не готувався – вийшов та пробіг, це не склало труднощів.

Хоч і у дитинстві я це діло дуже не любив – коли у нас були кроси, то міг собі під кущиком влягтися та перечекати. А зараз все інакше, скільки б не сказали – побіжу та буду посміхатися у процесі. Я без спорту не можу та усім його раджу.

Це дуже приємно, понапружувався, а потім стоїш із відчуттям виконаного обов’язку, тебе обдуває вітерець. Тут немає ніякого змагального моменту, це ж благодійний пробіг – тільки для себе, для спілкування з друзями. Ми разом усі пробігли п’ять кілометрів по центру, чому б і ні. До того ж, сам пробіг схожий на свято – навкруги дуже позитивно, музика, конкурси, люди. Давно таких емоцій не було.

Влад, 7 років

фото: Анна Лисун

Коли я біг, у мене трошки заболіло у боку, але я витримав і дістався фінішу. До старту я з’їв батончик і, думаю, це додало мені сил. Також мені впевненості додавала думка, що я допомагаю дітям, таким як я, які хворіють. До пробігу я готувався – грав у футбол, катався на велосипеді, бо знав, що ми прийдемо сюди бігати.

Дарина, 29 років

фото: Анна Лисун

Взагалі, я бігаю вже три роки, а у «Пробігу під каштанами» лише другий раз. Якщо чесно, то пробігти мені сьогодні було потрібно по роботі – я була біговим амбасадором своєї компанії. Біг – це як поєднувати приємне з корисним, хобі, яке приносить ще й неабиякий результат. Спочатку хочеться померти та ти не розумієш, навіщо це робиш. Але з часом приходить розуміння – нові старти, нові враження та досвід, з часом вчишся просто кайфувати від процесу. Найголовніше – розслабитися та навчитися отримувати задоволення.

Сьогодні все було супер, але не вистачало обмежень для двох потоків людей – які біжать туди та назад. Тому що я, наприклад, бігла серед перших, а назад вже доводилося, як на зустрічній смузі, розриватися серед натовпу. Це дуже сильно пригальмовувало та вибивало зі швидкості.

Круто, що у бігу зараз багато є благодійний аспект. Я зараз часто бігаю за кордоном, там багато чого пов’язано з благодійністю. Ось два тижні тому повернулася з Риги, де пробігла напівмарафон. Але вже цією зимою я біжу свій перший повноцінний марафон.

Такі заходи потрібні Україні, вона зараз у цьому всьому розвивається, але потрібно ще багато чого зробити, дивлячись на досвід інших країн. В нас є дуже великий потенціал та ми ростемо. Найголовніше, щоб люди цього хотіли, щоб ті, хто не біжать розуміли, для чого треба перекрити дороги та чому це нормально. Та, що важливо, для початку треба просто підніматися з дивану та щось робити.

Олександра, 47 років

Олександра з чоловіком. фото: Анна Лисун

У цьому пробігу я беру участь четвертий раз поспіль. Загалом напівмарафонів у мене було сім. Усе життя я займалася спортом, але сьогодні це не заради нього, а для того, щоб діткам пішли гроші.

Ми бігаємо усією сім’єю – це у крові. В мене дуже специфічна сім’я. Моя дочка поки що навчається та живе у Барселоні, ось вона місяць тому проїхала за п’ять днів 450 кілометрів на велосипеді. Вона, до речі, досить відома у соцмережах своєю жагою до велосипедного спорту. А мій син у 18 років хотів пробігти свій марафон, а це 42 кілометри – він зробив це у Кракові. Кожен з нас біжить на свій час, встановлює свої рекорди, але ми незмінно завжди у спорті – у велосипедах, мотоциклах та бігу.

Завдяки бігу мій мозок трішки відпочиває, тому що весь інший час він працює. Я бігаю останні 15 років, а спортом займаюся з дитинства. В такі моменти розумієш, що життя прекрасне та дивовижне, у всіх його проявах.

Саме ця подія – чудово. Бо коли ти ефемерно переказуєш гроші на якусь справу, то не завжди знаєш, куди вони йдуть і до кого у кишеню потрапляють. А тут ти розумієш, що дійсно жертвуєш гроші на благодійність, отримуєш звіт про те, на що гроші витрачені – інша справа та тільки позитивні емоції.

Олександр, 44 роки

Олександр і Джерот. фото: Анна Лисун.

Ми біжимо перший раз, але це тільки початок, тепер ми будемо брати участь у цьому заході постійно. Тут така атмосфера, що людина наповнюється нею, коли сюди потрапляє. Хочеться жити, радість переповнює. Мені 44 роки, але пробігти п’ять кілометрів – дуже легко. Я закликаю кожного брати участь у таких подіях. Якщо хтось каже, що не може – це брехня. Треба бігти, долати нові кордони, піднімати свою самооцінку. Вік – не має жодного значення, не є перешкодою. Перешкоди тільки у нашій голові – завжди треба вважати себе переможцями.

Суспільство повинно піклуватися про тих, хто потрапив у біду.

Джерот, 49 років

Я вважаю себе переможцем сьогоднішнього пробігу, бо я хворів на астму і вже кілька років не користуюсь аерозолем. Для мене важко було піднятися навіть на третій поверх. Але сьогодні я до останнього біг п’ять кілометрів, до самого фінішу. Я переможець.

Деякі люди вважають, що біг – це для спортсменів або професіоналів. Це не так! Будь-яка людина може взяти участь у заході, попри свій стан здоров’я чи вік. Мені майже 50 років, але я вважаю, що наступного року я все ще можу бігти краще, ніж у цьому. Я біг сьогодні не тільки заради себе, але й заради безпритульних. Ми займаємося служінням для бідних людей та багато хто з них після реабілітації вважають, що нічого не можуть. Сьогодні після своєї хвороби та у такому віці я показав їм, що зміг, отже, зможуть і вони.

Софія

фото: Анна Лисун

Взагалі, я професійна спортсменка – займаюсь плаванням. Перебувають у гарній фізичній формі, тому до пробігу була готова. Я вважаю, що подібні події дуже важливі для підтримки дітей на візках, як і я. На заході весело, спортивно та цікаво. Щойно я побачила, що таке відбудеться, прийняла рішення, що повинна теж бути на забігу. Якщо людина знаходить відмовки та каже, що чомусь не може бігти, то причина відома – лінь. Треба хоча б трішки займатися спортом, і згодом все вийде.