Велосипед тільки для молодих і здорових? Київські велосипедисти і велосипедистки 60+ доводять, що тут немає вікових обмежень. «Хмарочос» розпитав, як давно і куди вони їздять, чи зручно їм це робити в Києві, і що для них велосипед — спорт чи транспорт (фото —Анна Лисун).

Євген Зарюгін, 67 років

Я любив їздити велосипедом ще в часи служби у військах зв’язку в 1980-х роках, коли жив на Виноградарі. Наприклад, їздив на вихідні в Пущу-Водицю. Потім, коли переїхав у центр Києва, виїжджати в місто стало некомфортно, і велосипед роками лежав на антресолях. Знову почав крутити педалі три роки тому. У 2015 році друг запропонував створити ГО «Хвиля миру» і організувати міжнародний велопробіг «Стоп війні!», що ми і зробили. Я проїхав тоді від Батурина до Львова і не можу сказати, що мені було важко. Так воскресла моя пристрасть до велоподорожей. Мої друзі з великим досвідом пішохідного туризму досі мені відмовляють, коли я кличу їх у велопоходи. Вважають, що не мають достатньо фізичної підготовки. Хоча я не спортсмен, але два роки тому проїхав на велосипеді з Гааги в Амстердам під час акції Say YES! на підтримку асоціації ЄС з Україною. Потім знайшов багато друзів в Асоціації велосипедистів Києва і намагаюся активно брати участь у її справах.

У Києві катаюсь переважно на Трухановому острові. Їздив по проспекту Перемоги, вулиці Щербакова, а потім на Виноградар і Пущу-Водицю, і в бік Вишгорода. Але це жах, машини несуться, як скажені, водії авто необережні біля велосипедистів. На Трухановому острові спокійніше, хоча рух теж є. Не зважаючи на попередження про обмеження швидкості 20 км/год, там теж вистачає тих, хто несеться як на пожежу, особливо серед мотоциклістів! На словах острів віддали бігунам і велосипедистам, але тут вже було летальне вело-ДТП. Втім, там мені їздити безпечніше, ніж вулицями Києва. Я їжджу велосипедом для душі та здоров’я, це тренування для мене. Ровер дає відчуття польоту власними силами та насолоду краєвидами і єднання з природою.

Людмила Зубар, 61 рік

Велосипед мені подарували співробітники років десять тому, коли я працювала в «Нафтогазі» кeрівником одного з eкономічних підрозділів. Майжe одночасно ми придбали другий для чоловіка, і почалось нашe вeлосипeднe життя. Їздили і просто для задоволeння, і у справах. Пізніше купили більш сучасні та мобільні велосипеди, зараз у мене складний і дуже легкий. Як тільки сходить сніг, я бeз вeлосипeда сeбe нe уявляю… Хоча їздити у Києві нe дужe зручно, і нe лише чeрeз брак вeлодоріжок. Немає нормальних тротуарів, з’їздів, пандусів.

На роботу я нe їздила велосипедом, бо в нас не було велопарковки. Зараз на пенсії, їжджу велосипедом у справах і на відпочинок. Закуповуюсь на базарі теж з велосипедом, у мене два кошики на ньому, коли їду з базару додому вони обидва повні. Нещодавно з подругою їздили на концeрт з Солом’янки на Контрактову. Туди доїхали вдень нормально, а додому вночі їхати вжe нe ризикнули. Запхалися з велосипедами в останній трамвай і доїхали до Лук’янівки, а там ужe докотилися додому. Зробили для сeбe висновок, що з будь-якого місця в Києві зможeмо дістатися на вєліках. Велосипед для мене – це натхнення і здоров’я.

Віктор Крук, 59 років

Активно користуватися велосипедом я почав 28 років тому, коли переїхав у село біля Києва за Троєщиною. П’ять кілометрів до міста — здається, що багато, але 15 хвилин велосипедом — зовсім ні. Поки люди чекають на зупинці автобуса, який невідомо, коли прийде і чи прийде взагалі, я вже у Києві! Але добре, коли треба просто купити щось у крамниці поблизу, а якщо треба в центр міста? Або на радіоринок чи в Голосіївський район? Я боявся залишати велосипед без нагляду, тому спробував їхати ним далі по місту. І виявилося, що це зовсім не важко! Хоча спортом я ніколи не займався.

Перші два роки я їздив на звичайному дорожнику «Салют». Що таке «сінгл-спід» та «сіті-байк», ми тоді ще не знали. Мені було важкувато підніматися вгору Володимирським узвозом чи вулицею Олени Теліги. Але коли купив перший гірський велосипед, ця проблема для мене зникла. Я почав їздити по дорогах разом із машинами і зрозумів, що це не так страшно, як думав. Бо машини ніколи не їдуть впритул до бордюру, тому для велосипеда лишається достатньо місця. Завжди намагаюся чітко показувати свої дії: поворот, об’їзд транспорту — за 28 років пересування на велосипеді не став винуватцем жодного ДТП. Зате відкрив для себе, як це зручно — бути мобільним і не залежати від примх громадського транспорту. Невдовзі я вже знав, скільки часу треба, щоб доїхати до певного місця, міг планувати маршрут та плани на день.

Зараз я працюю недалеко від дому оператором газової станції, але часто маю справи в Києві, фотографую різні події. Якщо їздити регулярно, у зручному для себе темпі, поїздка велосипедом з Троєщини до Святошина чи ВДНГ перестає бути важкою. Що трохи напружувало, то це розв’язки. Зараз я до них уже звик, а спочатку опинитися у третій смузі, коли щойно йшов по першій, було страшнувато. До речі, у ПДР ці нюанси досі не прописані! Тому вважаю роботу Асоціації велосипедистів Києва дуже потрібною: багато кого відлякують поїздки містом саме через необхідність долати нерегульовані розв’язки.

Лідія Абрамова, 63 роки

У мене не було велосипеда в дитинстві, але я навчилась їздити на сусідському. У дорослому віці забула про нього. Єдиним винятком була відпустка в кінці 80-х, коли ми з чоловіком і дітьми поїхали прокатними велосипедами на озера під Києвом. Заново я відкрила для себе велосипед уже після 60 років. Влітку 2016 року співробітниця запросила мене на Велопарад дівчат, який проходив під гаслом #НаближаюАмстердам. Я відразу погодилась, хоча в мене тоді ще не було велосипеда. Виручив громадський велопрокат Nextbike, що діяв тоді в місті в тестовому режимі. Було важко заїхати на підйом, бо не розібралась одразу з перемикачами швидкості.

Потім я зрозуміла, що не можу жити без велосипеда і через кілька місяців придбала його собі на виплат. Спочатку намотувала кілометри в себе на Солом’янці, а потім почала їздити на роботу. У мене робота за 5 км від дому: я живу біля Південного вокзалу, а працюю в центрі біля ЦУМу. Вибираю такі вулиці, щоб уникати підйомів, а той єдиний, який не можу об’їхати, спокійно долаю на першій швидкості. Їду переважно по проїжджій частині, іноді по тротуару.

Мені дуже зручно, що я можу їхати велосипедом вранці на роботу, це в мене займає рівно 40 хвилин. У нас в Міністерстві енергетики та вугільної промисловості завдяки профспілці та керівництву зробили велопарковку і душ. Для мене велосипедом на роботу – це просто необхідність, бо в метро або маршрутці у мене постійно щось витягують кишенькові злодії. Їжджу велосипедом не лише на роботу, але й у гості, наприклад, до своєї онучки.  Тепер я не уявляю свого життя без велосипеда, куди б я не їхала, завжди думаю, чи можна туди поїхати велосипедом. У мене складний велосипед, габарити 90 на 90 см, я з ним можу під’їхати в громадському транспорті: автобусі, тролейбусі, трамваї і в метро.

Я дитина асфальту, киянка в третьому поколінні, і не маю, до кого поїхати на село. Тому велосипед для мене це ще й можливість поїхати на природу в передмістя. Уже їздили з подругами в Бучу. Коли ходжу пішки, то починають боліти і ноги, і голова. А на велосипеді нічого не болить. Для мене велосипед — це вже стиль життя!

Сергій Левченко, 70 років

Я навчився їздити на трофейному німецькому велосипеді, який ми з братом знайшли у діда на горищі в Чернігові. Ми каталися на ньому з братом по черзі під рамою, адже дитячих велосипедів тоді не було. Використовувати велосипед як вид транспорту я почав уже після навчання в університеті, коли був в армії під Харковом. Там я купив старенький велосипед і їздив на ньому з квартири до місця служби, бо міського транспорту там практично не було. Після демобілізації я продовжив їздити велосипедом на роботу в Києві, причому круглий рік, незалежно від погоди. Ця практика в мене є і зараз, щоправда, велосипеди вже інші. Тришвидкісний «Турист» і важкий польський «Ромет» змінив на складний велосипед «Десна» з 18 швидкостями. У мене кілька разів крали велосипеди, але лихо не без добра: я нарешті купив собі справжній німецький алюмінієвій велосипед Аlu bike. Зараз використовую цей велосипед як зимовий. Влітку їжджу на велосипеді моєї мрії — американському складному Dahon. Складний велосипед дуже зручно тримати вдома (у мене 2 на балконі і 3 в коридорі), у магазині його можна скласти і возити за собою, як кравчучку, а на роботі можна взяти з собою в офіс.

Їжджу велосипедом на роботу досі. Раніше я працював інженером-конструктором в науковому інституті, зараз на пенсії працюю охоронцем. До роботи мені тепер 7 км в один бік з Печерська на Поділ.  Моя дружина також дуже любить кататися на велосипеді і за можливості ми їздимо в парк або на Дніпро. У неї також два складних велосипеда. Вона їздить лише по тротуару, боїться виїжджати на дорогу. Я багато років їздив велосипедом по дорозі, але після того, як врізався у раптово відкриті двері авто на узбіччі, теж став їздити тротуарами, порушуючи правила дорожнього руху. При цьому швидкість пересування, звісно, стає довшою. Ось чому  в Києві вкрай необхідна безпечна велоінфраструктура.

Спочатку гараж був далеко, а коли почав залишати її у дворі під домом, з неї постійно зливали бензин чи зламували. Багато грошей йшло на постійні техогляди, ремонти і обслуговування, тому я її продав. Велосипедом я доїжджаю швидше, ніж громадським транспортом, а з нинішніми заторами, то швидше і за машину.