«Столярня Степанця» спеціалізується на виготовленні та реставрації стільців, крісел та столів.

Їхні вироби стоять у столичних закладах, зокрема у кафе Hum:Hum, Gemini та кав’ярні «Хармс». «Хмарочос» поспілкувався із засновником майстерні Миколою Степанцем про роботу з деревиною, реставрацію радянських меблів та відповідальність у цій галузі.

Фото: Анна Лисун

Дрель як інвестиція

Столярна майстерня знаходиться на території національного комплексу «Експоцентр України». Тут, на проспекті Академіка Глушкова, в однотипних одноповерхових будівлях знайшлося місце для різноманітних виробництв: від металевих скульптур до кашпо з бетону. В одному із будинків розмістилися чотири майстерні, які працюють з деревом, одна з них – «Столярня Степанця».

У приміщенні очікувано пахне деревом, а підлога вкрита стружкою. Одразу біля входу доводиться переступати через дві масивні колоди. «З однієї ми зробимо кілька стільців, з іншої цільну лаву», – пояснює Микола. Це чергове замовлення для одного з київських закладів.

Спеціалізація майстерні не випадкова. «Мені подобається експериментувати та створювати щось нове. А хто, як не заклади, намагаються бути оригінальними з інтер’єром і замовляти меблі, які не виготовляються серійно, – пояснює Степанець. – У кав’ярнях та барах такі речі “заробляють” гроші, тому власники готові витрачати кошти на красиві та якісні речі». Разом з тим, майстерня приймає замовлення для облаштування домівок. Але, за словами Миколи, працювати у цьому напрямку важче: часто людям подобаються меблі, але вони не мають змоги поставити їх у своїй квартирі.

Сьогодні столярна майстерня виготовляє до ста предметів на місяць. Проте починав Микола Степанець, менеджер готельно-ресторанного бізнесу за освітою, з меблів для власного помешкання. «З дитинства мені подобалося робити щось руками, – згадує він. – Я взяв відпустку, щоб облаштувати квартиру і зрозумів, що на роботу повертатися більше не хочу».

Фото: Анна Лисун

Додатковим стимулом стала родинна історія: кілька поколінь чоловіків у сім`ї Миколи займалися будівництвом водних та повітряних млинів на півночі України. Ця традиція була перервана у радянський період. «Я вірю, що існує генетична пам`ять. Часто, навіть не знаючи точної технології, я приймаю правильні рішення у своїй роботі та отримую хороший результат».

Столярному мистецтву він все ж навчався у досвідчених майстрів, зокрема Фелікса Іщенка. «Один з них, до речі, зараз має майстерню у цій же будівлі», – додає Микола.

Свою майстерню він відкрив у 2012 році. Спочатку працював на балконі, потім в гаражі, згодом змінив ще кілька приміщень, поки виробництво не переїхало у майстерню на двісті квадратних метрів на території ВДНГ. Сьогодні тут працює десятеро людей. «Спочатку люди мені писали самі: мовляв, ми втомилися сидіти в офісі і хочемо робити щось руками. Вони були дуже мотивовані, але їх доводилося багато вчити, контролювати процес, – розповідає Микола. – Зараз я займаюся переважно організаційною роботою, тому шукаю працівників з досвідом. Але таких, щоб були технічно обізнані і могли створювати речі зі смаком, – таких насправді мало».

Степанець запевняє, що відкрив свою справу без залучення сторонніх інвестицій. «На 25-ий день народження тато подарував мені дрель. Я тоді ще не планував займатися ремеслом, мені подобалося просто тримати її в руках. Ось власне і все, – сміється Микола. – Потім поступово заробляв гроші та купував усе більше обладнання». Особливих коштів він не витрачав і на промотування власної продукції. Переконаний: якісні роботи та хороша репутація і є найкращою рекламою.

Не ідеальний, але прекрасний

Одним з предметів у колекції робіт Степанця є стіл з тріщиною. Він був виготовлений з однієї дошки, розділеної на три частини. Тріщину залишили навмисно. «Ми робимо складні речі, а тому не знаємо наперед усіх труднощів, які можуть виникнути, – розповідає столяр. –  Якщо виникають проблеми, ми їх, звісно, усуваємо. Але люди повинні розуміти, що дерево – не метал і не пластик, воно продовжує жити навіть у виробі, вбирає рідину та виділяє смолу. Дерево не ідеальне, але воно прекрасне. Хоча б тому, що природнє».

Фото: Анна Лисун

Для меблів у «Столярні Степанця» використовують українську деревину твердих порід: дуб, ясен, бук. Микола розповідає, що належних сертифікатів, які засвідчують законність вирубки та екологічність сировини, немає, але в Україні довіряти їм не варто. «З необхідності виготовляти продукцію ти повинен десь купувати деревину, – каже він. – А з розуміння, що, можливо, ці дерева були вирубанні не цілком законно, ми хочемо компенсувати їх природі».

У листопаді 2016 року на сторінці столярні у Facebook Микола Степанець оголосив, що майстерня буде висаджувати ту кількість дерев, яку використає у своїй роботі. Тоді цю ініціативу підтримали ще 20 організацій та інших майстерень. З того часу столярня використала уже 80 дерев, вперше їх планують висадити, коли кількість досягне сотні.  «Я вважаю, що це правильно – брати профільну відповідальність, – каже Микола. – Адже саме ми найбільше користуємося цим ресурсом, знаємо про його проблеми, можемо на своєму рівні допомогти».

Ще один прояв ощадливості у ресурсах – відмова від надлишковості у виробах. «У нас є таке кліше «бароко–рококо». Це химерні меблі з великою кількістю різблень та візерунків. Ми проти того, щоб витрачати ресурси – матеріали та час – на примхи «старого світу», – каже Степанець. Переконує, якщо замовлення суперечить його економічній та екологічній політиці, від нього відмовляються.

Розуміння цінності

Подібна політика має місце й у іншій спеціалізації столярні – реставрації меблів. У майстерні є чимало стільців, крісел та тумб радянського періоду. «Ці меблі вже існують, і вони прекрасні. Ми просто даємо їм друге життя», – каже Микола.

Фото: Facebook «Майстерні Степанця»

Для того, щоб повернути меблям привабливий вигляд, з них знімають старі шари фарби та лаку, шліфують пошкодження та покривають маслом. Хоча ця технологія і зменшує витривалість меблів, вона дозволяє зберегти відчуття справжньої деревини. «Коли ви торкаєтесь таких меблів, відчуваєте дерево, а не шари лаку», – додає Степанець. Крім того, у кріслах міняють м`яку частину, часто саме вона є найбільш зношеною частиною.

Більшість старих меблів Степанець знаходить та купує через сервіс OLX. Багато радянських екземплярів збереглося у східних регіонах України, розповідає він. «Ось ці, наприклад, приїхали з Харкова», – вказує на два ще запакованих крісла з червоною оббивкою. – Їх продали нам за 350 гривень».

За його словами, ціна на старі меблі повністю залежить від оцінки їхнього власника. «Це може бути тисяча, або 150 гривень, часто їх навіть просто викидають», – розповідає столяр. Але значні обсяги дозволяють приблизно урівняти ціну на уже реставровані предмети.

Ціни:
реставроване крісло – від 5500 гривень;
нове крісло – від 6200;
обідній стіл – близько 30 тисяч гривень.

«Розуміння цінності речей того періоду сильно залежить від наших спогадів. Для багатьох ці меблі асоціюються з СРСР. Їх продають під тегами «радянські стільці», «бабусині меблі», «меблі на дачу», – каже Микола. На заміну м`якої частини потрібно витратити до двох тисяч гривень. Тому для багатьох більш доцільне рішення – просто купити нові недорогі стільці.

На думку ж Миколи Степанця, цінність цих меблів не лише у якісній деревині, але й у правильній лаконічній конструкції. «У вас можу бути асоціації з радянським періодом, а можуть – зі стилем баухаус (модерністська течія у архітектурі та дизайні, що зародилася у 1920-х роках у Німеччині), – розповідає він. – Тоді у Німеччині подумали: чому б не створити зручне недороге крісло із простих матеріалів? І почався тренд на меблі, які виглядають гарно уже з позиції нового часу».

Реміснича традиція

«Основний напрямок розвитку зараз – налагодити процес так, щоб усе в майстерні виготовлялося швидко та якісно», – каже Микола Степанець. Також додає, що намагається делегувати свої менеджерські обов`язки, щоб більше часу експериментувати з деревиною.

Фото: Facebook «Майстерні Степанця»

За його словами, у майбутньому може також з`явитися колекція меблів від «Столярні Степанця». Проте поки офлайн магазину чи каталогу вони не мають. «Я завжди раджу відвідати заклад, де стоять наші меблі. Коли людина бачить, як зберігся виріб, що активно використовувався вже кілька років, – це і є найкращий доказ майстерності», – переконує засновник майстерні.

Микола також зазначає, що для нього дуже важливим є повернення цінності ручної праці та ремісничого мистецтва. І тому закликає купувати українське: «Я бажаю усім достатньо довіри та натхнення, щоб купували речі у місцевих майстрів. Навіть якщо їх доводиться чекати, а якість ще не на рівні італійських майстерень», – каже він.

Наостанок цікавлюся, чи зробив Микола Степанець, врешті, меблі для своєї квартири. «Не зробив. Спочатку не вистачало часу, тепер уже розумію, що не можу собі дозволити власні меблі», – сміється він.