«Хмарочос» у партнерстві з KAPKAN shop запитує київських скейтерів, коли вони вперше стали на дошку, чому продовжують кататися і чого їм не вистачає у місті.

Вадим Юзба, 35 років

Я катаюся з 1998 року, майже 20 років. Перший раз став на дошку в сім, тоді бабуся подарувала мені скейт «Каштан». Того часу ми всі мріяли про скейтборд, дивилися на крутих хлопців та хотіли опинитися на їхньому місці. Про трюки мова навіть не йшла, ми просто каталися біля дому на вулиці Гоголівській та були щасливі.

Пам’ятаю, якось я вийшов кататися з другом, до нас підійшов чоловік та запропонував знятися в кіно. Для цього потрібно було з’їхати зі схилу на Павлівський. Ми злякалися, що потрібно спускатися з самого верху, адже ніколи так не робили. На щастя, все вдалося, і я потрапив у кіно, хоч і на декілька секунд.

Сьогодні катаюся небагато, частіше використовую скейт для того, щоб поїхати в магазин й назад. Київ, звичайно, класне місто, але міг би бути зручнішим для скейтбордингу. Серед мінусів для катання поширена місцева плитка ФЕМ та розбитий асфальт. Нам не вистачає такого великого осередку для скейтбордингу, як скейт-парк в Одесі, який не так давно відкрився. Такі речі швидко рухають культуру вперед, як серед самих скейтерів, так і серед інших мешканців. Наприклад, просто зараз мій товариш з Одеси Бадрилов Сергій знову почав кататися та повертати форму, хоч вже давно не вставав на скейт. Якби такий парк був у Києві, я б теж катався частіше, та з радістю брав би з собою доньку.   

Своїм ландшафтом наше місто ідеально підходить для скейтбордингу, тут найкрутіші схили, з яких можна з’їхати на великій швидкості, та цікаве поєднання архітектурних стилів, які змушують вигадувати та фантазувати. Все, що потрібно, аби кататися – бажання та скейт.

Максим Белоус, 26 років

Я почав кататися в 12 років. Якось разом з однокласником ми грали в гру Tony Hawk, а після цього вирішили піти покататися на його скейті. Тоді я зробив свій перший оллі (стрибок на скейтборді) і це була неймовірна мотивація продовжувати.

Перший скейт я купив разом з батьками, він називався United Skates. Після цього почав кататися біля дому на Виноградарі. А трохи згодом – свідомо займатися скейтбордингом.

З того часу катаюся постійно, зараз в мене невелика травма, але незабаром знову стану на дошку. Для мене Київ – це найкраще місто для скейтбордингу. У нас є безліч місць, де можна їздити: Маріїнський парк, Лядські ворота, вулиця Гонгадзе (ред. зараз Машинобудівна), Олімпійська площа. Недаремно до нас приїжджає багато скейтерів з Західної Європи.

З іншого боку в інфраструктурному плані Київ залишається на пост-радянському рівні. Те, що будується у нас, – це пережитки минулого. Майже все, що зараз відбувається в скейт-індустрії здійснюється силами самих скейтерів та приватних партнерів. Це стосується усіх останніх заходів та змагань. Місто не бере участь у цьому процесі.

Скейтбординг потрібно розвивати так само, як футбол та інші види спорту, будувати сучасні майданчики у всіх районах та організовувати змагання.

Я один з засновників Асоціації скейтбордингу України та маю досвід співробітництва з чиновниками. На жаль, досягти чогось конкретного важко, все впирається в бюрократію та хабарництво. Наприклад, в Одесі скейт-парк збудувала приватна-фірма, у нас такий сценарій поки не спрацьовує. Ми постійно звертаємося в мерію з пропозиціями та проектами для розвитку скейтбордингу й будівництва скейт-парків. Поки що цей процес проходить більш односторонньо.

Павло Дьяченко, 27 років

Я катаюсь вже 13 років, одразу після того, як мені подарували перший скейт. Я ріс на Лісовому масиві, там вперше став на дошку, мій перший спот був у Парку «Перемога». Класичний маршрут того часу починався у Маріїнському парку, проходив повз стадіон «Динамо», ми спускалися до пам’ятника Леніну і поверталися на Майдан. Тоді був зовсім інший скейтбординг, не було мобільних телефонів, щоб домовитися про зустріч. Дістати скейт та кросівки було набагато складніше. Кожна прогулянка перетворювалася на пригоду.

Зараз я катаюся приблизно два рази на тиждень, хотів би частіше, але робота не дозволяє. По місту на скейті майже не пересуваюсь, для цього використовую авто.

Київ не так прилаштований для скейтбордингу як європейські та американські міста, але це можливість для нас бути крутішими. Ми вчимося робити такі трюки, які в наших умовах не зробили б інші. Найголовніший плюс нашого міста, що воно не плоске, в нас багато пагорбів. Мінус – класична київська плитка. Мені здається, що десь поруч з Києвом є склад з цією плиткою розміром з саме місто.

Я їжджу по містах, де з’являються невеликі майданчики для скейтбордингу. Постійно бачу там одних і тих самих людей, які підтримують цю культуру в Україні. Крім Києва мені подобається в Одесі, Івано-Франківську, Вінниці.

Нам дуже не вистачає великого скейт-парку. Такий парк дав би поштовх для розвитку цієї культури: було б більше змагань й інших заходів. Скейтбордистам потрібно тренуватися, щоб підтримувати форму та піднімати свій рівень, і парк – найкраще для цього місце.

Зараз місто не налаштоване на серйозні інвестиції в скейтбординг. Я був на зустрічах з представниками КМДА, спілкувався з інвесторами, які могли б побудувати скейт-парк в нашому місті, але до безпосередніх дій справа не дійшла.

Гарний приклад – новий велотрек. Після його будівництва велоспорт знову почав розвиватися, люди ним цікавляться, спорт зажив новим життям. Для цього потрібно не так багато, як здається. Крім того завжди є купа партнерів та спонсорів, з якими можна домовитися на вигідних умовах.

Зараз найкращі приклади заходів та спотів робляться руками самих скейтерів. З цього приводу, хочу передати подяку Дмитру Рибаку, який свого часу збудував з друзями рампу біля Центрального Вокзалу. Кошти дали знайомі, які могли це собі дозволити. Свого часу це дуже допомогло нам усім, чуваки які ніколи не вміли кататися, взяли скейти та почали цікавитися нашою культурою. Дехто з них катається і сьогодні. І це лише одна рампа, уявіть, що буде якщо збудувати цілий скейт-парк.

Деки для скейтбордингу, скейтерське взуття і одяг можна придбати у магазині KAPKAN shop на вулиці Рейтарська, 9.