За даними Головного управління статистики у місті Києві, 63% населення міста сьогодні проживає на правому березі. Вважається, що саме тут розташовано більшість офісів компаній, культурних центрів та місць відпочинку. При цьому населення лівого берега, хоч чисельно й менше, все ж нараховує мільйон людей. І тому лівобережні райони міста розвиваються не менш активно.

«Хмарочос» поспілкувався з засновницею Дикого театру Ярославою Кравченко, що живе та працює на правому березі та Ігорем Киричком, аналітиком IT-компанії, який живе та працює на лівому. Дізнавалися про інфраструктуру та стиль життя киян по різні сторони Дніпра.

Ярослава Кравченко,
засновниця Дикого театру
та ведуча програми «#@)₴?$0 з Майклом Щуром»

Фото: Анна Лисун

Я переїхала з Умані до Києва у 2000 році навчатися у спортивному інтернаті. Він розташований на бульварі Лепсе (нині – бульвар Вацлава Гавела, – ред.), це Відрадний. Тому Київ для мене тоді був таким: багато трамвайних колій, багато зелені та озеро, навколо якого ми бігали. Але на вихідних ми мали змогу виїхати в центр, на Хрещатик. Це вже був інший Київ, ми відкривали для себе неформальний світ, напівпанківські тусовки «в трубі» (в підземному переході, – ред.), де можна було сидіти, пити ром з колою та слухати не завжди талановитих музикантів. Нам це здавалося такою свободою.

Хоча моє перше враження від Києва з’явилося ще раніше, у 1996 році. У мене є фото того дня: мама повела мене в зоопарк та сфотографувала з облізлим ростовим макетом лева.

Тролейбус в центрі

Починаючи з 2003 року, коли я вирвалася з Відрадного, постійно живу в центрі. Коли живеш у центрі, ти можеш вийти з дому в піжамі та з келихом вина в руках і йти гуляти Рейтарською чи Ярославовим Валом. І відчувати себе добре, відчувати себе вдома. Крім того, у центрі є багато вуличок та внутрішніх двориків, куди цікаво зазирнути та потрапити наче у інше століття чи інший світ.

Найбільше у Києві мене дратує транспортна система. І тому я певною мірою змінила своє життя так, щоб з нею майже не зіштовхуватися. Я намагаюся працювати вдома, і обираю кілька днів на тижні, коли виходжу і налаштовую себе на пересування містом, затори і зустрічі з людьми. У транспорті я зазвичай працюю або займаюся самоосвітою. Я підписана на купу Telegram-каналів з маркетингу. Цікавлюся цим, тому що важливо, щоб театр комунікував з глядачами сучасними методами.

Фото: Анна Лисун

У мене довга історія взаємодії з автомобілями. Мій батько дуже любив автомобілі, вдома їх завжди було кілька. Як тільки я почала діставати ногами до педалей, мені дозволяли пробувати водити на безлюдних дорогах. Тому я дуже чекала можливості нарешті отримати права, мріяла про старий горбатий запорожець, а потім про Москвич 406. Коли нарешті отримала водійське посвідчення, друг віддав мені свій Opel 1956 року. У ньому була така коробка передач, що навіть фізично сильний чоловік не міг перемкнути на задню. Рух у новій для мене транспортній системі, особливо на такому автомобілі, вимагав постійного напруження. Ось так я 15 років мріяла, а потім за два місяці зрозуміла, що мені не подобається водити.

Мій улюблений транспорт зараз – тролейбус. Якщо ти їдеш вдень, коли немає заторів, можеш дивитися через великі панорамні вікна на місто і людей, які кудись поспішають. Я ж зараз намагаюся не поспішати, дозволяю собі довше поспати зранку.

Лівий берег

В певний момент для мене постало питання культурної децентралізації у межах Києва. Оскільки Дикий театр грає у різних локаціях, ми поїхали показувати вистави у ті райони, де немає культурних центрів. Наш експеримент був пов’язаний з ДВРЗ, місцем, де майже не зустрічаються люди і автобус може проїхати раз на годину. Ми знайшли там крутий Будинок культури, але до нього потрібно було діставатися лісами і полями. Хоча наші глядачі звикли слідувати за нами на різні майданчики, тим, хто дійшов таки до ДВРЗ, потрібно було дати медаль за відданість.

При цьому, я зрозуміла, що людям важливо виїжджати з дому. Саме тому більшість театрів зосереджено в центрі міста. Мені у 13 років було необхідно вирватися в центр, пройтися Хрещатиком. Так само важливо для людей виїхати зі своїх спальних районів, пройти цей своєрідний ритуал. Водночас, зараз можна побачити іншу тенденцію. “Сцена 6” на Голосіївській, Арт-завод Платформа, ВДНГ знаходяться далеко не в центрі, але там відбуваються настільки ексклюзивні активності, що люди готові їхати туди.

Фото: Анна Лисун

З Диким театром ми організовували виставу ще на Лісовій, у спортивному інтернаті, і цей район відкрився для мене як місце, де виховуються майбутні українські спортсмени. До цього Лісова у мене асоціювалася виключно з «секондом». Там можна знайти абсолютно ексклюзивні речі як для вистави, так і для себе. Наприклад, ось цей комбінезон (Ярослава прийшла на інтерв’ю у леопардовому комбінезоні, – ред). Але найкрутіша річ, яку я там знайшла, – моя червона шуба. Я її вторгувала за 70 гривень, здається. Продавчиня тоді мені сказала, що це не шуба, а домашній халат. І я постійно дивлюся на неї, і намагаюся уявити людину, що у цьому величезному плюшевому червоному манто ходила по хаті.

Якщо говорити про криміногенність, ні на Лісовій, ні на ДВРЗ я не відчувала небезпеки для себе. Можливо, я така безстрашна, але Київ – це спокійне місто. Краків чи Барселона, наприклад, здаються мені більш небезпечними.

Дикий театр

Ні мені, ні вам не подобається, коли повчають. Тому у театрі ми використовуємо сатиру. Це один з найкращих інструментів, який дозволяє розкрити проблему. У нас дуже хороша, інтелектуальна, свідома аудиторія. Але коли у театрі гасне світло, коли людина сидить перед монітором сама, у цей момент відкриваються її справжні погляди. У одній з вистав у нас є персонаж кума-гомофоба. Коли він виходить на сцену і починає висловлюватися, я бачу, як частина глядачів у залі відстоює його гомофобні позиції. Це все дуже смішно, але ти бачиш, як насправді реагують люди, і потім можеш з цим працювати, знову ж таки гумором. Це допомагає людині пережити певні емоції та вийти з зали вже з певним залишком.

У нас була вистава «Zoo» за мотивами Едварда Олбі. Вона про самотність у місті, про те, як часто ми пробігаємо повз людей, яким погано. Вистава проходила у зоопарку у форматі променаду . У певний момент з’являвся чоловік, що усім заважав, намагався отримати увагу від глядачів. Це був імерсивний проект, гості не знали, хто актор, а хто ні.

Фото: Анна Лисун

Вистава закінчується трагічно: цього чоловіка вбивають. На момент розв’язки ми залишали глядачів сам на сам з «трупом», вони не мали можливості запитати, чи це кінець вистави. Ця сцена тривала десять хвилин: хтось починав аплодувати, сподіваючись, що актор встане, хтось панікував, починав робити штучне дихання, викликати швидку, хтось просто йшов. І це, можливо, був не зовсім коректний експеримент з нашими глядачами, але нам було важливо поговорити з ними на ці теми. У великому місті ти можеш дозволити собі байдужість, але ця байдужість може коштувати комусь життя. Be wild but stay human (будь диким, але залишайся людиною) – таким був слоган цієї вистави.

Так само у програмі з Майклом Щуром. Ми жорстко «стібемо» все навколо, доводимо теми релігії, толерантності тощо до больового порогу, щоб зрозуміти, в якому стані  наше активне свідоме суспільство знаходиться зараз.

Енергія маси

Часто у скупченні людей можна відчути енергію маси. Ти заходиш в тролейбус, дивишся на кількох людей і розумієш, що сьогодні місто заряджене чимось негативним. Одна іскра може призвести до вибуху. Я у такі моменти намагаюся втікти назад додому. А буває навпаки, заходиш – і усі ввічливі, день наповнений любов’ю. Тоді ще більше часу хочеться провести в цьому суспільстві. Моя улюблена погода – жовтнева, коли тепло, і у центрі всі люди такі розслаблені. Дуже надихає, коли ти з містом в одному ритмі.

Ігор Киричок,
аналітик в IT-компанії «EVO»

Я переїхав з Ніжина до Києва коли вступив до Київського національного лінгвістичного університету. Його гуртожитки розташовані на правому березі, у нас з вікна відкривався вид на вогні великого міста. Спочатку було, звісно, трохи страшно. Але я швидко звик, зараз мені подобається Київ. Тут більше людей, більше можливостей для навчання та розваг.

Уже потім ми з сусідами переїхали на Троєщину, і дуже багато жартували з цього приводу. Але мені не доводилося щодня їхати на правий берег – і це було великим плюсом. Загалом, Троєщина виявилась дуже тихим і спокійним районом.

Три улюблені місця

У мене є три улюблені місця у Києві, і всі вони на лівому березі. Перше – це кінотеатр Wizoria у ТРЦ «New Way». Для мене дуже важливий звук у кіно, але у багатьох київських кінотеатрах він більше нагадує звук домашніх колонок на максимальній гучності. У цьому плані Wizoria крутий, з ним може зрівнятися хіба IMAX. На прем’єрних показах тут влаштовують різноманітні івенти, наприклад, на «Богемну рапсодію» був запрошений кавер-бенд.

Крім того, мені подобається ігровий клуб «Нора». Настільні ігри – це одне з моїх хобі, і я часто приходжу туди з друзями. Останнього разу ми грали в «Сутінкову імперію» (англ. – Twilight Imperium) одинадцять годин поспіль. Це масштабна гра з великою кількістю стратегій та можливостей, ми почали грати з самого ранку, і за цілий день вона взагалі не набридла. Довше я грав, певно, тільки в «Підземелля і дракони» (англ. – Dungeons & Dragons). У ній партія може продовжуватися щоразу, коли ви збираєтеся з гравцями. За три з половиною роки ми закінчили тільки одну гру, друга досі триває.

Третє місце – кіоск з шаурмою на вулиці Бориспільській. Там справді крута шаурма.

Усе необхідне поруч

Найбільше у Києві дратують, звісно, затори. На лівому березі вони бувають не так часто, але я періодично потрапляю у затор, коли мені потрібно потрапити на правий. Хоча це буває рідко: останнього разу близько півтора місяці тому. Я не настільки люблю гуляти, щоб заради цього кожні вихідні їхати в центр. Якщо хочеться пройтися, поруч є величезний парк Партизанської слави. На правий берег я тоді їздив у магазин настільних ігор, хотів подивитися на їхню колекцію.

Фото: Анна Лисун

Насправді, у Києві розвинута транспортна система і немає проблеми дістатися до потрібного місця, якщо це не година-пік. А ще існує купа сервісів доставки, які можуть привезти усе необхідне прямо до тебе додому. Це теж зменшує потребу їхати на інший берег.

Поки що я не стикався з необхідністю мати власний автомобіль. У Києві я орендую квартиру, а тому маю змогу переїхати ближче до роботи, щоб не витрачати багато часу на дорогу кожного дня. Зараз я живу на вулиці Ялтинській, і до офісу поряд зі станцією метро «Бориспільська» мені їхати 15 хвилин на трамваї. Найчастіше користуюся саме ним. Тут їм часто вдається рухатися за графіком, оскільки заторів немає. У дорозі я часто читаю, і в трамваї це робити зручніше, ніж у маршрутках, що постійно торохтять. З останніх книг – це «Відьмак» Анджея Сапковського та «Гола статистика» Чарльза Вілана.

Більше ніж офіс

Я не думаю про те, щоб працювати з дому. По-перше, немає можливості отримати віддалений доступом до частини систем або моя робота вимагає фізичної присутності біля обладнання. По-друге, мені подобається тут. Ми працюємо у реконструйованих будівлях колишнього заводу, офіс розрахований на майже 900 людей. У нас навіть є така річ як «random coffee» (англ. – випадкова кава). Ти можеш приєднатися до системи, і вона визначить тобі випадково співробітника компанії, з яким ти можеш познайомитися, сходити на каву.

Фото: Анна Лисун

У нас також є клуб настільних ігор, ми збираємося щовівторка. Перед моїм робочим столом стоїть ціла купа з коробок з цими іграми. Є й інші групи за інтересами: йога, курси з живопису тощо. В офісі також проводять різноманітні лекції та майстер-класи. Вони відкриті, туди можуть зареєструватися усі охочі. Зазвичай, для гостей проводять також невелику екскурсію. І коли така екскурсія йде офісом, часом відчуваєш себе рибкою у наших кімнатках-акваріумах з прозорими стінами. «А тут живуть аналітики. Прохання їх не годувати і руками не чіпати».

А ще у офісі є столова, бібліотека і спортзал. Загалом, майже уся потрібна мені інфраструктура у найближчому доступі.