Лише за шість місяців цього року – з січня по липень – населення Києва збільшилося на 3409 осіб. При цьому, лише 931 житель народився тут, решта – змінили своє місце проживання на користь столиці. Разом з Маріанною Факас, що виросла у Києві, та харків’янином Ярославом Лодигіним намагаємося розібратися, хто ж такий сучасний киянин.

Маріанна Факас,
співзасновниця галереї сучасного мистецтва
The Naked Room, засновниця фестивалю «Ретро Круїз»

Мої бабуся та дідусь жили у сусідніх селах на Прикарпатті. Батьки були проти їхнього одруження через різний соціальний статус. І, щоб бути разом, вони втекли до Києва. Тут народилися їхні діти: мій тато і дядько.

«Амелі» на Тарасівській

Я ж народилася в Москві, але живу з восьми років у Києві. Я виросла у чарівному районі, який тоді називався Старокиївським, на вулиці Тарасівській. Коли мені було вісім, більшість часу я жила з бабусею. Мені вже довіряли ходити на ринок самій: давали кравчучку і 30 гривень на продукти. Для мене Тарасівська з усіма її таємними провулками та сходами була просто чарівним світом. Я знала там кожен камінчик і кожне дерево, усіх людей на ринку, наче у фільмі «Амелі». Хоча тоді ще не було мобільних телефонів, я йшла гуляти і бабуся завжди точно знала, де мене шукати.

Сьогодні я вже не можу дозволити доньці подібну розкіш. Зараз їй також вісім, але цього літа я відпустила її саму лише одного разу. Белла дуже хотіла зефіру, а мені потрібно було працювати. Вона сказала: дай мені грошей, я піду сама. В неї з собою був мобільний телефон з GPS-трекером, я бачила усі її пересування на карті, однак не втрималася. Вона цього не знає, але я тоді вибігла за нею на вулицю і спостерігала через дорогу.

Фото: Анна Лисун

Сьогодні Київ – це місце зустрічі багатьох людей та багатьох інтересів. І часом мені здається, що я взагалі не знаю, хто такий сучасний киянин. Не знаю, поміж якими людьми ти опиняєшся, виходячи на вулицю.

Велосипед з дитячим кріслом

В дитинстві у мене були ролики, самокат, навіть татова роликова дошка «Каштан». Але ніколи не було велосипеда. Я просила його у батьків на кожен Новий рік та день народження, але завжди отримувала щось інше. І ось коли мені було 16 – велосипед подарували моїй сестрі. Я тоді просто розплакалась від образи.

Тому мій перший велосипед був куплений вже свідомо, коли Беллі було півроку. Я тоді вперше відвідала Амстердам і зрозуміла, яким крутим може бути велосипедний трафік. Крім того, після користування неповоротким дитячим візком, на велосипеді виявилося набагато зручніше пересуватися з дитиною. Хоча перехожі часом крутили пальцем біля скронь, одного разу на світлофорі у мене навіть намагалися забрати дитину з велосипедного крісла зі словами «та що ви робите!».

Коли тільки починала їздити на велосипеді Києвом, я дуже умовно знала правила руху. Мене вчили користуватися велосипедом на мостах та розв’язках. Спочатку було дуже страшно. Я тоді жила на Печерську, і найшвидшим шляхом на Поділ було Набережне шосе. Траплялися випадки, коли після розв`язок я виявлялася зажатою між двома фурами, і я тоді ледь не плакала від страху.

Але я переборола його. Отримала права, навчилася правильно подавати сигнали водіям, і тепер у теплу пору року пересуваюся на велосипеді. Вісім років тому мені здавалося, що я така одна. Тематичні події у той час могли зібрати 200 людей. Зараз – до 10 тисяч. І я дійсно бачу цих людей на дорогах щодня. Разом з тим, за цей час практично не змінилася інфраструктура.

Фото: Анна Лисун

Щоправда, моє коло пересування містом дуже обмежене: Велика Житомирська, Рейтарська, Львівська площа. До будь-якої точки тут можна дістатися за 15 хвилин. Я собі трохи за це докоряю, але, здається, за кордоном я буваю частіше, ніж виїжджаю за межі своєї зони комфорту в Києві.

Київ як ідея

Я обожнюю Київ як ідею. Але мені дуже сумно спостерігати за тими змінами, які відбуваються у місті. За тим, як руйнується архітектура. Будинки зникають всього за два-три роки. І сьогодні вже треба рятувати не лише модерн, наприклад, будинок лікарні на Рейтарській, але й пам’ятки модернізму. Те, що з’явилося зовсім нещодавно.

Тому я люблю Київ, відчуваю відповідальність за стан міста, але для мене це драма. Цього року я подавала проект на Громадський бюджет Києва: реконструкція скверу музею Видатних Дiячiв Української Культури на вулиці Саксаганського. Колись там був сад, але вже 20 років на цій території пустир. Проект не набрав необхідної кількості голосів. Коли я намагалась агітувати друзів підтримати його, виявилося, що у 75% немає київської прописки і, відповідно, можливості голосувати. Так багато активних учасників процесу, який можна назвати життям міста, сьогодні не є киянами.

У мене немає бажання емігрувати, але я точно знаю, що змінюючи оточення – ти змінюєшся сам. Тому мені хотілося б певний час пожити в інших містах, взяти участь у місцевих культурних проектах. Наприклад, у Лондоні: британська естетика проходить червоною ниткою через усе моє життя.

Зникла цивілізація

Будь-яке захоплення – це спроба дослідити себе і навколишній світ. Якщо ми говоримо про ретро, вінілові програвачі чи плівкові фотоапарати, які зараз популярні, – це предметний світ. Це відчуття «раніше було краще» на тактильному рівні. Ти торкаєшся речей, яких більше не виробляють. Більше немає майстрів чи техніки, технологія була втрачена. Наприклад, у мене є кілька радянських капелюхів. Раніше вони виготовлялися дуже масово, на станках. Але в певний момент цю техніку здали на металолом, і створити зараз цю річ вже неможливо.  

Фото: Анна Лисун

Мені здається, що захоплення ретро – це спроба людей відповісти на питання, що таке цінність. В моєму сьогоднішньому житті все, що я можу купити,  – не цінність. Все занадто швидко модернізується та знецінюється.

Цієї осені ми вперше не проводили «Ретро Круїз». Для мене це був переломний рік: зараз із командою моїх друзів ми відкриваємо галерею сучасного мистецтва під назвою The Naked Room на Рейтарській. Для мене не стояв вибір між минулим і майбутнім, ретро і ультра сучасним мистецтвом. Але мене не вистачило, щоб організувати два проекти одночасно на належному рівні, тому цей рік я віддала галереї.

Але «Ретро Круїз» для мене – особистий проект, я відчуваю відповідальність перед всіма його учасниками. Тому мені хочеться, щоб проект еволюціонував, я маю ідею, як розвивати його далі. Якщо вийде, з радістю буду продовжувати.

Ярослав Лодигін,
співзасновник радіо «Аристократи»
та режисер фільму «Дике поле»

Свої перші 17 чи 18 років я прожив у Харкові. Звідси все почалося: тут була школа, інститут, археологія, футбол, радіо, перше кохання. Це місто мало неймовірний вплив на мою особистість, адже з Харкова дуже важко просто виїхати. Він завжди залишається з тобою.

Робітничі райони

У Харкові я жив на Московському проспекті, на межі районів Нові будинки та ХТЗ. З одного боку проспекту були житлові будинки, з іншого – суцільна смуга заводів. Я ріс в оточенні робітників та їхніх дітей, і у 90-х роках це вже був досить жорсткий райончик. У мене завжди було внутрішнє протистояння з місцевим мікрокліматом.

Десь у 13 років я почав цікавитися музикою Джима Моррісона (ред. – соліст гурту «The Doors»). Я відростив волосся і купив собі шкіряні штани: тоді це був максимально провокативний вигляд. З одного боку, треба було вчитися бути собою. З іншого  – не жити у постійній боротьбі з однолітками. Так я навчився спілкуватися з різними людьми: часом різкими, можливо, навіть пов’язаними з криміналом.

Фото: Анна Лисун

Персонажі Сергія Жадана – це люди, знайомі мені з дитинства. Я знаю, що таке спілкуватися з ними, але не бути схожими на них, залишатися собою. Якісь речі не треба довго обговорювати та пояснювати. Певно, це допомагало нам працювати над фільмом.

Люди зі Сходу люблять, коли все просто, коли все біле або чорне. Особливо зараз: там, де війна, немає моральних вагань. Є тільки друзі і вороги. Люди ж на Заході більш схильні до спільного життя. Водночас, там більше правил, норм етикету, можливо, навіть нещирості. Київ для мене знаходиться посередині, і це нормально. У столиці повинні бути люди, що розуміють різні позиції.

Найкраще місце у столиці

Коли мені було 17, я вже відчув професійну стелю у тих сферах, що мене цікавили: у радіо, кіно, мистецтві. Зрозумів, що з часом мій запал просто зникне, як у багатьох старших друзів та колег. Мені ж хотілося розвиватися далі. Саме тоді дівчина, у яку я був закоханий, переїхала до Києва. І я подумав, що це сигнал: перевівся на заочну форму навчання в університеті і також поїхав сюди.

Щоправда, з першим бізнесом – медіа-аудитом – у мене не склалося. Я повернувся до Харкова ще приблизно на рік, поки не вирішив займатися тим, що люблю: радіо, кіно та футболом. Тоді знову переїхав до Києва. Хоча «Аристократи» – це інтернет-радіо, розташування офісу залишається важливим фактором. У Києві ти більш оперативний, ти ближче до цікавих подій та людей.

Фото: Анна Лисун

Символічно, але свою першу квартиру в Києві я знайшов на Харківському масиві. Я прожив там не дуже довго, але стійко запам’ятав запах від місцевого сміттєспалювального заводу. Його фірмові аромати щодня залітали у кватирку за певним графіком. Потім я змінив ще десяток квартир та районів, поки навчився обирати квартири та домовлятися з власниками. Вже п’ятий рік живу на вулиці Рейтарській і вважаю, що це найкраще місце у Києві. Можливо, я ще хотів би пожити в Пущі-Водиці: це неблизько, але там зовсім інша, дачна атмосфера.

У місті можна сховатися

Київ я полюбив, але це сталося не одразу. Як і багато харків’ян, я ріс з ідеєю про «першу столицю». І коли приїжджав сюди до родичів, завжди намагався довести їм, що Харків кращий. Моє ставлення змінилося навесні 2013-го, коли я побачив містян, які разом вийшли на вулиці прибирати сніг. І потім ще раз, коли побачив цих людей за кілька місяців вже на Майдані.

Проте кияни постійно обирають дуже дивних мерів і взагалі не відстоюють архітектуру. На жаль, я не маю київської прописки, тому не маю права голосувати тут, мої можливості впливати на розвиток міста та міську владу вкрай обмежені. Сьогодні більшість людей, які роблять щось круте, створюють нове обличчя міста, офіційно не є киянами.

Взагалі, українські міста погано впливають на людей. Старобільськ теж місто, і таких міст у країні, насправді, багато. Скрізь погані дороги. Як вони впливають на людину? Ти виїжджаєш на роботу зранку, а приїжджаєш туди вже втомлений. Постійно дивишся на капот чи під колеса, не помічаючи у якому красивому місті живеш. Так само в Києві: якщо ти дістаєшся півтори години до роботи, дуже швидко втомлюєшся, і потім переносиш це на колег і свою роботу.

Фото: Анна Лисун

Крім того, тут багато інформаційного шуму, що засмічує простір та втомлює. Я вірю також, що має велике значення вода, яку ми п’ємо. Усе це у місті впливає на нас, можливо, навіть інтенсивніше, ніж природа. Але природа страшна, коли ти з нею сам на сам. В степу, в полі у тебе є простір, але водночас немає куди сховатися. Тому люди групуються у такі великі міста.

Більше екранізацій

Зараз я залюбки записую кілька подкастів, але радіо вже не потребує від мене оперативного керування. Тому маю можливість зосередитися на режисурі. Маю кілька власних ідей, наприклад, трилер про харківського божевільного або комедія про хлопця, що закохався у французьку порноактрису.

Але зараз ми працюємо над екранізацією ще одного роману Сергія Жадана. «Інтернат» – це історія про вчителя української мови на Донбасі. З цим текстом було працювати вже значно простіше, він був написаний з думками про екран. Перший варіант сценарію вже готовий, і ми сподіваємося на підтримку Державного агентства України з питань кіно. Щоправда, можуть виникнути проблеми з мовними квотами, адже персонажі цієї історії розмовляють російською. Я не підтримую подібні обмеження, адже мова – це інструмент для режисера. Це наче сказати художнику, що 90% його картини повинні бути намальовані жовтою або блакитною фарбами.