На початку березня 2019 року вийшов документальний фільм про жертв поведінки Майкла Джексона «Залишаючи Неверленд», які звинувачують його в педофілії. Після цього голос співака вирізали з серії «Сімпсонів», а деякі радіостанції перестали ставити його пісні в ефірі. Чи це правильно? Ми не знаємо.

До цього актора Кевіна Спейсі, який виконував, зокрема, головну роль у серіалі «Картковий будинок», звинуватили в домаганнях до хлопця у 1986 році, через що останній сезон серіалу вийшов вже без Спейсі. Режисера Вуді Аллена звинуватила у сексуальному насильстві прийомна донька, через що, на знак солідарності з нею, кілька акторок заявили, що не будуть більше працювати з Алленом.

Багато інших діячів мистецтва, також отримали суспільний осуд за, начебто, незаконну і аморальну поведінку. Хтось стверджує, що через це повинна бойкотуватися їхня творчість, а самі вони мають бути забуті. Інші не можуть змусити себе перестати читати книжки, слухати пісні чи дивитись фільми, хоча і знають про вчинки їхніх авторів. Кожен робить свій вибір.

«Хмарочос» поговорив про це з мистецтвознавцями та культурними критиками і запитав у них, чи треба розмежовувати творчість і особистість автора.

Думки експертів можуть не збігатися з позицією редакції.

Олександр Гусєв,
кінокритик

Мені здається, що творчість слід відокремлювати від особистості автора, подібно до будь-якої іншої діяльності. Знайомство з твором мистецтва, створеного негідником, рідко може завдати більше шкоди, ніж проживання в квартирі, чиї стіни звела бригада расистів, або носіння куртки, купленої у вбивці. Зворотні судження є традиційним для нашої культури схилянням перед фігурою Митця, уявлення про те, ніби його вчинки відповідають якості його творів, або, ніби він дотримується тих моральних догм та ідеологічних посилів, які проповідує. Тим часом, вся історія світового мистецтва свідчить про зворотне.

Я вірю в божественне походження таланту, в те, що справжній художник є своєрідним провідником навіяних зверху ідей, так що навіть творчість пропащого негідника може не тільки захоплювати своєю красою, а й вчити аудиторію справедливості та співчуттю.

Звичайно, сказане не означає, що твір сам по собі не може заслуговувати осуду. Однак, зауважу, що про кожний текст або фільм необхідно судити окремо, не приписуючи йому автоматично вад творця. Симпатії Кнута Гамсуна до фашизму не проявляються в книгах «Голод» і «Соки землі», в той час як «Щоденники Тернера» Вільяма Пірса в повній мірі відображають нацистські погляди автора. В фільмах Романа Поланського сексуальні злочини зображені досить непривабливо, а в книзі «Рай земний» Костянтина Мережковського не важко побачити оспівування педофілії.

Помилковість, шкідливість ідеї про те, що твір має нести відповідальність за вчинки і погляди автора, виразно проявляються у введенні нашою владою практики «чорних списків», найбільш абсурдним наслідком якої стала заборона демонстрації шедеврів українського кіно, фільмів Кіри Муратової та Романа Балаяна. Не можна не відзначити, що подібні методи дуже нагадують ідеологічні чистки радянських часів, коли засудження автора за інакомислення означало вилучення його творів з культурного побуту, заохочують лицемірство і доноси.

Ганна Улюра,
літературна критикиня

Коли автор помирає, текст стає незалежним від нього. Це значить, що книжка відкриває ті сенси, яких потребує читач, а не які закладав у текст автор. Хороша книжка не винна, що її написала погана людина. Геніальна проза Луї-Фердінана Селіна написана лютим антисемітом. Майстерні вірші-покручі Езри Паунда написав фашист. Золотий запас дитинства — казки Ганса Крістіана Андерсена і химери Льюїса Керрола — писали люди, які не те, щоб приховували свій сумнівний інтерес до дітей. Це робить ті книжки поганими? Ми самі обираємо, як читати книжки і що в них бачити. Захочемо зчитувати збочення біографічного автора, тільки їх і читатимемо. Буде сумно від того, запевняю.

Сашко Лірник, наш уже казкар, регулярно пише расистські і гомофобські колонки. Його збірки казок видають, продають і читають. Можу допустити, що читачі казок і колонок – різні люди. Для прихильників казок глибоко байдуже, які таргани живуть в голові автора.

Робота тексту — маніпулювати тобою, щоб викликати певні емоції і думки. Твоя робота – побачити ці маніпуляції. Заміна літературного твору біографією автора – це одна з маніпуляцій. Якщо книжка красиво і переконливо розкаже мені про виродка, то мені байдуже, чи це автобіографія.

Аліса Ложкіна,
арт-критикиня

Коли мені було років десять, я їздила в школу на старому київському тролейбусі №10. На дворі стояв дивний час. Радянський Союз вже розпався, але бурхливі 90-ті принесли страшну убогість і розгубленість. Тролейбус в моїй пам’яті чомусь завжди був майже порожнім. В один прекрасний день за спиною водія на скляній перегородці з’явився новомодний постер кучерявого темношкірого юнака в жовтій куртці. На одній з рук у нього красувалося не менше двадцяти пар закордонних годинників. Цей популярний образ справив на мою, недосвідчену масовою культурою, пострадянську свідомість сильне враження. Я закохалася з першого погляду.

З тих пір Майкл Джексон (звичайно, на постері був саме він) став моїм кумиром. Ця пристрасть тривала років до 12-ти. Напевно, якби хто-небудь в ті далекі роки сказав, що Майкл Джексон любить маленьких дітей, це б мене дуже порадувало. Безумовно, якби він реально полюбив, у всіх сенсах, 10-річну мене, це б стало важкою травмою на все життя. Але я була мрійливою і закоханою дитиною, а пристрасть до кумира так і залишилася прекрасним повітряним замком. Звичайно, сьогодні мені боляче і прикро бачити, як пам’ять про любов мого дитинства розсипається в прах, а залишаються тільки брутальні подробиці його сексуальних фантазій і свідоцтва про злочини проти малолітніх хлопчиків, про достовірність яких я не можу об’єктивно судити.

Все своє доросле життя я працюю з сучасним мистецтвом. У ньому до недавнього часу вважалося, що трансгресія, тобто вихід за межі звичного і дозволеного, — найкоротший шлях до справжнього досвіду, а значить, і до справжнього мистецтва. Розхожа легенда родом з модернізму культивувала уявлення про митця як людини, яка в силу своєї незвичності приваблює до себе неймовірні сценарії і всілякі девіації. В якомусь сенсі це є правдою. Я не знаю жодної по-справжньому талановитої людини, яка була б приємною в усіх сенсах і поступливим громадянином «без перегинів». Але це, в свою чергу, зовсім не означає, що художнику, або творчій особистості можна пробачити те, що не дозволено іншим.

Сьогоднішній сплеск дискусій на тему моральності людей мистецтва, всі ці нескінченні дискусії про мізогінії Пікассо і так далі – це, в першу чергу, важливий симптом змін, що відбуваються в суспільстві. На зміну постмодерністській вседозволеності приходить очевидний запит на нове пуританство. У першій половині ХХ століття вважалося, що головним в мистецтві є твір. Поява на світ «шедевра» виправдовувала неприємні аспекти в характері й поведінці його творця. В кінці ХХ століття з розчаруванням в концепції шедевральності приходить культ особистості художника. Грубо кажучи, вже не важливо, що саме він робить. Головне — як красиво і ефектно живе, втілюючи маскультовий стереотип про «справжнього генія». В наш час і ці речі відійшли на другий план. Культура абсолютної прозорості та соціальних мереж породила ситуацію, де найголовніше вже не «шедевр» або персона «генія», а його моральне обличчя і відповідність стереотипам нормальності.

Брутальна епоха sex, drugs і rock-n-roll пішла в минуле. Сьогодні важливо нікого не ображати і не робити зайвих рухів. В якомусь сенсі це результат кризи identity politics  — пошуку політичних альянсів не за спільністю якихось абстрактних цінностей і переконань, а за належністю до тієї чи іншої пригнобленої досі категорії громадян: за расовою, гендерною, національною ознакою, сексуальною орієнтацію і так далі.

Подібна проблематика була наріжним каменем американської політики останніх десятиліть. Сьогодні цей процес, з одного боку, відкриває шлях до нової рівності, а з іншого, призводить до величезної кількості протиріч. Боротьба з дискримінацією часто перетворюється на полювання на відьом і панування мракобісся, не менш страшного, ніж сама ця дискримінація. Думаю, це закономірний історичний процес в «світі після оргії», як називав сучасність покійний філософ Жан Бодрійяр. І все ж, поклавши руку на серце, я до сих пір, не дивлячись ні на що, відчуваю ніжний сентимент до Майкла Джексона. А вибираючи між проклятим поетом і напханим нормальністю відмінником, завжди віддаю перевагу першому. У цьому сенсі я повний і невиправний ретроград. Вірніше, вибачте за неполіткоректність, ретроградка.

Катерина Ятель,
випускова редакторка блогу
про нову українську музику LiRoom

Це питання для мене було суперечливим завжди. З одного боку, твір митця невинний у помилках того, хто його створив, а з іншого — я, як людина, що споживає контент, відчуваю дискомфорт від «непомічання проблемних».

Для себе я вирішила, що робити зі ще живими митцями, яких звинувачено у злочинах, — не платити за їхню роботу. Не платити за фільм чи альбом, а піратити його.

З тими, на кого подібні «санкції» вже не діють, — хіба що берегти пам`ять про їхні злодіяння. Але ми всі розуміємо, що це компроміс з совістю на користь мистецтва.