Рейнір де Грааф — голландський архітектор, партнер архітектурного бюро OMA та директор аналітичного центру АМО. Рейнір працював над багатьма відомими проєктами, серед яких комплекси De Rotterdam (Нідерланди) та Mangalem 21 (Албанія), генеральний план Сколково, головний аеропорт Нідерландів «Схіпол» та пропозиція нового прапору Європи. 

У 2019 році Рейнір де Грааф відвідав Київ, щоб презентувати свою останню книгу «Чотири стіни та дах. Складна природа простої професії» на архітектурному фестивалі CANactions. «Хмарочос» занотував лекцію автора та дізнався більше про його погляди на сучасний стан архітектури. 

Будувати красиво

Будинок з обкладинки моєї книги стоїть у Німеччині, за сто кілометрів від Берліна. Він нагадує традиційну архітектуру ХІХ століття, хоча усі його елементи сучасні. Це помешкання зроблено з панелей, які залишилися після знищення масштабного комплексу соціального житла часів Німецької Демократичної Республіки. Для мене він ідеально ілюструє смерть модернізму.

Це лише один із прикладів знищення модерністської архітектури чи заміни її на попередні, класичні будівлі. Палац Республіки у Берліні демонтували, щоб відновити Міський Палац. У Македонії оновили (хоча це радше евфемізм) Адміністративний суд та Національний театр. У 2012 році у Скоп’є також відкрили Тріумфальну арку «Македонія», яку важко назвати сучасною. Якби подібний регрес стосувався лише будівель, у нас не було причин хвилюватися. Але архітектура є індикатором більш фундаментальних соціальних та економічних процесів. 

Тріумфальна арка «Македонія». Фото з Wikipedia

Кінцем ХХ століття можна вважати падіння Берлінської стіни. Було багато думок з приводу того, яким буде період після цього. Найбільш точним, як на мене, на той час був Френсіс Фукуяма із книгою «Кінець історії та остання людина». Вона розповідала про те, як після зникнення супротивних ідеологій світ колективно прийме ідею демократії та прийде до процвітання. Але тридцять років по тому ми бачимо інший світ, – де знову зростає роль нафти, відсутні демократичні вибори у таких країнах як Туреччина чи Росія, а процвітання та демократія не завжди йдуть поряд з цими процесами. 

Ще одна книга, про яку варто згадати – це «Капітал у ХХІ столітті» Тома Пікетті. У дослідження він порівняв два шляхи заробітку: працю та володіння капіталом. Якщо більше гроші приносить останнє, робітники, як би наполегливо вони не працювали,  ніколи не зможуть наздогнати багатіїв. Для мене, людини народженої у середині ХХ століття, видавалося нормальним станом речей, що люди отримують більше грошей працюючи. Але дослідження показало, що так було впродовж короткого періоду людської історії. Періоду модернізму, утопічних рухів та великих проєктів соціального житла.

Період сучасного ідеалізму в архітектурі фактично збігається з періодом, коли праця переважала над капіталом. Це 1914-1989 роки. Найбільш важливим архітектурним текстом 1914 року був «Маніфест футуризму» Марінетті. Найбільш продаваною книгою 1989 року стала «Бачення Британії: Персональний погляд на архітектуру» принца Чарльза. Сьогодні він досі нагороджує консервативних архітекторів та впливає на офіційне бачення того, що означає «будувати краще, будувати красиво».

Після 1991 року відбулася ще одна зміна: національні ринки нерухомості стали глобальними. Національність стала тим, що можна придбати скуповуючи будинки. Тому російський олігарх Олег Дерипаска має паспорт Кіпру, засновник PayPal Пітер Тіль – Нової Зеландії, а бразильський банкір Джозеф Сафра – Великобританії. Він став британцем, тому що придбав «огірок» (англ. – The Gherkin) Нормана Фостера. 

Насправді, він купив його навіть двічі, в результаті чого ціна зросла у три рази: з 330 мільйонів фунтів до майже мільярду. Архітектори зазвичай заробляють відсоток від вартості будівництва, і за моїми приблизними підрахунками Норман Фостер міг отримати близько семи мільйонів фунтів за роботу над цим хмарочосом. Непорівнювано з тим, що отримав Сафра. Схема Пікетті, де власність приносить більше грошей, ніж праця, працює і для архітекторів. Навіть для найбільш успішних та заможних із нас. 

Архітектура доби капіталу

Якщо це нормальний плин історії, можна вирішити, що коротка інтерлюдія, виявлена Пікатті, взагалі не існувала. У такому випадку не дивно, що модерністські будинки та соціальне житло зникають. Вежа Треллік у Лондоні, спроєктована архітектором Ерне Голдфінгером, була відкрита у 1972 році. Її збудувати, щоб замінити частину застарілого соцжитла. Цей будинок не знищили, але з ним сталося дещо інше. Частину квартир у вежі Треллік приватизували, і сьогодні завдяки розташуванню у престижному районі та оновленню Голборн-роуд поблизу, їх виставляють на продаж за далекими від доступних цінами. Виникає питання: що ми насправді врятували? Будівля стоїть, але її нематеріальний аспект був не менш важливим. На жаль, саме така доля більшості збережених модерністських житлових будинків на Заході. 

One Hyde Park. Фото з Wikipedia

Сучасна архітектура слугує іншим цілям. Вона включилася у захопливі перегони зі зростання цін на нерухомість. Нещодавно найдорожчими апартаментами став пентхаус у комплексі One Hyde Park у Лондоні поблизу Гайд-парку, який придбали за 160 мільйонів фунтів. Цікаво, що власник продав його сам собі, точніше одна його компанія продала іншій. Але це створили ціновий прецедент: ці апартаменти тепер не можуть коштувати менше.

Зараз відбувається масове вкладення капіталу в будівлі, єдиний сенс існування який – збільшувати інвестиції. Така тенденція має матеріальний прояв: панораму міста заповнюють хмарочоси, та соціальний, адже центри перетворюються на фортеці для багатих, які, за іронією, там навіть не бувають. Стиль таких будівель диктується тим, що продається найкраще. Саме тому ми можемо спостерігати часткове відродження класичної архітектури, про яке я говорив на початку. Модернізм став лише одним із стилів, якимй можуть обрати відповідно до маркетингової стратегії. Але сучасну архітектуру як ідеологічний рух можна вважати мертвою. 

Цікавий зразок нинішньої архітектури – це хмарочос 432 Park Avenue у Нью-Йорку. Найдорожчі апартаменти тут коштували майже $100 мільйонів. Але якщо подивитися на будівлю уважніше, виявиться, що світло горить лише раз на 12 поверхів. Можливо, жителі Нью-Йорка стали такими екологічно свідомими? Насправді ж, на освітлених поверхах немає квартир. Вони створені для того, щоб будівля виглядала заселеною, хоча все, що між цими поверхами, стоїть порожнім. 

Хмарочос 432 Park Avenue. Фото з Wikipedia

Квартири тут виглядають радше як мебельні шоуруми. Але це не має значення: вони були продані за величезну кількість грошей. Фактична ціль існування цієї вежі – вкладення та примноження коштів. І вона має ідеальну для цього форму: у високому надтонкому хмарочосі передбачені лише одні апартаменти на поверх. Так набагато важче помітити відсутність сусідів. Ці будинки стають все більш екстравагантними та тонкими: навіщо вам простір, якщо там ніхто не живе. Ми можемо просто заставити Манхеттен бетонними скульптурами, що слугуватимуть банківськими скриньками. 

Звісно, це стосується не лише Нью-Йорка, але й більшості великих розвинених міст, наприклад, Відня, Ванкувера, Торонто. Вони очолюють рейтинги за рівнем комфортного життя, але одночасно мають найбільшу кількість подібної порожньої нерухомості. 

Комфортні міста – це також багаті та дорогі міста. І часто вони більш дорогі, ніж багаті. Житло вважається доступним, якщо його вартість перевищує ваш річний дохід у два з половиною рази. За такою формулою у одному з найкомфортніших міст світу Відні можна придбати в середньому 15 кв.м. Кімнатку три на п’ять метрів, трохи більшу за тюремну камеру, трохи більшу за місце для паркування. Якщо продовжити цей тренд, єдиним доступним житлом може залишитися труна.  

Рухомість

Чи можуть архітектори уникнути цієї пастки? Римський проектувальник Вітрувій колись сформулював три принципи архітектури: міцність (яку можемо розуміти як постійність), функціональність та краса. В теорії вони залишилися практично незмінними. Але на практиці тривалість життя будівель скорочується з сотень років до десятків. Частина споруд, які сьогодні руйнують, не простояли навіть половини століття. 

Інтер’єр апартаментів у 432 Park Avenue. Фото: streeteasy.com

Можливо, принципи Вітрувія варто змінити на протилежні: тимчасовість, гнучкість у використання та стриманість. Замість того, що ми вважаємо красивим та непорушним – заправка перетворена на кінотеатр. Недовговічна будівля, що використовується не за призначенням і у будь-який момент може зникнути.

Якщо будинки перестають бути постійними, чому б не піти далі й не зробити їх рухомими. Будинки на колесах чи на воді, пересувні міста. Це може звучати смішно, але такий напрям думок приводить до цікавого результату. У багатьох мовах використовується термін «нерухомість». Те, що не рухається і не змінюється, а тому може бути об’єктом для інвестицій та спекуляцій. Можливо, змінивши саме цю частину визначення, ми зможемо повернути житло до звичного економічного колообігу речей та зробити його знову доступним.

Фото на обкладинці: Марго Дідіченко