За звітом Nielsen Music у 2017 в США році було продано понад 14 мільйонів платівок. Це найбільший рівень продажів з 1991 року, коли організація почала відcтежувати ці дані. У Києві за останні роки також відкрилось кілька магазинів платівок, їх тепер можна придбати на різноманітних міських ярмарках та спеціалізованій Kyiv Vinyl Music Fair. 

«Хмарочос» запитав у чотирьох киян, які мають колекцію платівок, чому вони слухають музику на вінілі, як почалося їхнє захоплення та які їхні улюблені. 

Яна Плачинда

діджейка

Моє захоплення хіп-хоп музикою почалося в 12 років, коли мій однокласник вперше дав послухати Тупака Шакура. В 15 я вже хотіла бути діджеєм. Але батькам здавалося, що це не серйозно, тому я пішла навчатися на економічний факультет. Зараз у мене є офісна робота, я займаюся комунікаціями в IT-компанії. Але вже у свідомому віці повернулася до музики. Тепер я знаю, що це не було просто забаганкою. 

Це розуміння прийшло до мене на початку 2016 року. Ми з друзями постійно тусувалися в одному барі, подружилися з командою, і я часто просила там увімкнути мою музику. Врешті, бармен запропонував мені скласти сет для їхньої різдвяної вечірки. Тоді ще не було вінілу, лише плейліст в телефоні. Але я побачила, як люди кайфують, і зрозуміла, що варто зайнятися цим більш професійно. 

Коли я була школяркою, ще не було інтернету і я колекціонувала компакт-диски. Вишукувала їх на Петрівці, просила батька привезти з відряджень. Я дивилася на цю колекцію, дисків було близько 500, і розуміла: це те, що я люблю і знаю, це моє надбання. А потім почалася ера інтернету, і музика в електронних записах для мене знецінилася, зник до неї запал. 

фото: Анна Лисун

Я не граю digital сети, ставлю музику лише з платівок. Коли я вирішила навчатися діджеїнгу, вагалася, з чого почати. Мій приятель і вчитель в хіп-хоп музиці порадив пригадати, з чого вона починалася. 46 років тому на вечірках в Бронксі ставили саморобні пульти, платівки і починали міксувати диско і фанк треки, поєднувати їх з речитативом. Я зрозуміла, що мою улюблену музику варто грати на тому носії, на якому вона зародилася. І, якщо чесно, це ще й трішки про понти, адже зводити треки на вінілі складніше, ніж навчитися грати з флешок. 

Для двогодинного сету потрібно близько 40 платівок. І коли я тягну з собою ці 15 кілограмів – це не легко, але дуже приємно. Бо є свій шарм у тому, що музику можна відчути пальцями. Це певний виклик – потрібно перебирати платівки в сумці, шукати потрібний трек, нервуватися через те, що конверт пом’явся. І певне обмеження: коли нема безкінечного плейліста на флешці, потрібно ретельно обирати платівки, враховувати публіку, для якої будеш працювати. Два моїх улюблених бари – це «Косатка» та N::B Cocktails Bar, там я граю раз на місяць або два. Цього року також грала сет на діджейській сцені в саду на Atlas Weekend.

Фото: Анна Лисун

Коли я ставлю музику, до мене інколи підходять здивовані люди, запитують, чи на платівках досі щось записують. Не всі звикли до того, що платівки знову популярні. На вінілі випускають музику сучасні українські та зарубіжні артисти, а ще перевидаються старі твори, інколи у колекційних виданнях. Наприклад, в Україні є лейбл Aby Sho Music, де випускають платівки українські виконавці – ДахаБраха, ТНМК, alyona alyona та багато інших. 

Зазвичай я купую платівки в магазинах і на барахолках. Люблю займатися діггінгом: ритися у коробках, вишукувати щось особливе. Багато вінілу везу з-за кордону: свою першу платівку – альбом гурту Run–D.M.C. «Raising Hell» 1986 року – я купила у Празі. А ще замовляю в інтернеті, звісно. Наприклад, альбом «Lemonade» Beyonce на жовтому вінілі я купила за попереднім замовленням і чекала на нього майже півроку. Я захоплююся цією сильною жінкою, тому маю вже усі її альбоми, які були видані на вінілі.

Особливо цінним для мене є також дебютний альбом The Chemical Brothers «Exit Planet Dust». Минулого року мені вдалося підписати його на Atlas Weekend. Мабуть, це найдорожча платівка у моїй колекції, саме завдяки автографу. Але я не планую її продавати. Насправді, я ще не продала жодної платівки. Кажуть, що колекція має «працювати» на колекціонера: щось продав, щось купив. Але мені їх шкода поки від серця відривати.

Super Dj Mavr

діджей, власник магазину вінілових платівок Diskultura

Я досить давно займаюся діджеїнгом: спочатку збирав касети, потім компакт-диск. У 2000-х роках з’явився інтернет, інформація стала більш доступною. Тоді мені захотілося чогось такого, що дістати важко, і у 2006 я почав купувати платівки. Звісно, якісь записи були ще в дитинстві – група «Кіно», Патрісія Каас для мами. Але першою серйозною платівкою став «Blue Monday» гурту New Order, я купив її на барахолці за 10 чи 20 гривень.

В мене в списку бажань близько семи тисяч платівок. Звісно, я не можу їх придбати всі одразу, зараз взагалі не дуже активно поповнюю колекцію. Вона займає досить багато місця, доводиться постійно купувати стелажі, робити перепланування. Тому цілеспрямовано я рідко купую платівки, але якщо випадково знаходжу щось хороше, гарний настрій потім забезпечений на місяць вперед.

Фото: Анна Лисун

Здебільшого я купую секонд-хенд платівки, вони для мене більш «душевні». Часом їжджу на ярмарки до Європи. В них є своя «Мелодія» на своїх «петрівках», але музики там було більше, тому і зараз вибір більш широкий. У нас більшість слухало Аллу Пугачову та Володимира Висоцького, тому їх записи легко знайти. Там теж масово слухали «зірок» – але це були Девід Бові та Deep Purple. Хоча радянські платівки у мене в колекції теж є, але це виконавці, яких рідко продають на «Петрівці».

Найдорожча платівка у мене в колекції  – це саундтрек до фільму «Малголленд драйв», він коштує кілька сотень євро. Але зазвичай, коли з’являється перевидання таких дорогих платівок, я купую його і продаю оригінал. Для мене головне мати те, що мені подобається, у фізичному вигляді. 

Фото: Анна Лисун

Ціна платівки залежить від можливості її дістати. Якщо певний запис вийшов невеликим тиражем, скажімо, у 1975 році, зараз частина з екземплярів вже загубилася, частина була пошкоджена. Цих платівок залишається дуже мало, і якщо на них з’являється попит, вони ростуть в ціні. Взагалі, інтерес до вінілу сильно залежить від рівня фінансового добробуту. Платівки – це не предмет першої необхідності, це про естетику. Вислів «доторкнутися до прекрасного» буквально передає стан людини, яка слухає або грає на вінілі.

Мені подобається фізичний магазин, тому що є можливість спілкуватись з людьми, формувати їхній музичний смак. Зазвичай починають з музики, що пов’язана з приємними життєвими моментами, з молодістю. Приходять, наприклад, за Френком Сінатрою. Але потім він набридає, і люди повертаються за порадою: далі йде вже Нет Кінг Коул чи Браян Фері. Коли люди приділяють увагу музиці, вони розвиваються. Платівки змушують вас приділити цю увагу. З електронними записати такого поштовху немає. Для мене слухати стрімінгові сервіси – це як дивитися телевізор: підійде для тих хто готовий сприймати все, що дають. Я так не можу, адже маю власне бачення. 

Григорій Іванців 

власник магазину платівок GRAM Record Store

Кожен, хто народився в СРСР, зустрічався з платівками ще в дитинстві. Програвач стояв у моїй кімнаті, і перші справжні емоції від прослуховування музики я отримав десь у вісім років: тоді моя старша сестра купила неофіційну підбірку Beatles «Смак меду». Собі я придбав першу платівку вже коли навчався у студії при Національній капелі бандуристів – це була опера «Паяци» Леонкавалло. Тоді я не мав програвача, і, врешті, так її й не послухав.

Зараз моя основна діяльність пов’язана з вінілом. Я маю магазин платівок та іноді виступаю як діджей-селектор для різних заходів, наприклад, Кураж Базару. В особистій колекції близько 400 платівок. Я не так часто себе «балую», купую в середньому 4-5 платівок на місяць. Але маю досить обмежене місце для них вдома, тому періодично щось продаю. Якщо емоції, які викликають ці записи, вже притупились, немає сенсу за них триматися. 

Фото: Анна Лисун

Здебільшого я збираю вініл з популярною музикою 90-х: Селін Діон, Мерая Кері, є навіть Валерій Меладзе. Я також більше люблю слухати компіляції, ніж окремі альбоми виконавців. Стандартний час життя популярних треків – це три роки, але іноді їх заслуховують так, що за рік вже всіх нудить. Я ж люблю «попсу», яка пройшла перевірку часом. 

Взагалі, вініл – це для тих, хто хоче отримати від музики більше, ніж звичайний слухач радіо та хіт-парадів. Ти не вмикаєш у стрімінгових сервісах те, що вже обрали для тебе, а сам стаєш першовідкривачем. Дуже багато емоцій вкладається в сам процес пошуку. Одного разу платівка їхала до мене з Бразилії п’ять місяців, я вже думав, що вона загубилася. Коли я її отримав, – ці емоції не порівняти з виходом нового альбому на Google Play. 

Я слухаю музику в цифровому форматі кожен день, адже потрібно знайомитися з новими релізами, обирати платівки для магазину. Краще питання – як часто я слухаю вініл. Буває, що раз на тиждень, або навіть два. Не завжди вдається знайти для цього можливість. 

Фото: Анна Лисун

Взагалі, колекціонування платівок – це про зовсім іншу культуру ставлення до музики. На жаль, в нас часто не сприймають музику як щось вартісне. Немає звички платити за неї, немає сприйняття артистів, як людей, які важко працюють заради результату. Але зараз ставлення потроху змінюється на краще: розвивається концертне життя, люди частіше купують альбоми, чи платять за користування стрімінговими сервісами, підтримуючи артистів та індустрію.

Певно, найдорожча платівка, яку я маю, – це запис Леоніда Утьосова «Гоп зі смиком». Точної ціни на цей раритет не знаю, близько 500 доларів. Хоча Утьосов був визнаним радянським артистом, такі «дворові» пісні йшли в розріз з офіційною політикою партії. Цей запис мав дуже малий наклад, і згодом був заборонений. На ціну платівки може сильно впливати історія, легенда навколо самого запису та артиста. Загалом, чим швидше ти хочеш отримати певний запис, тим більше доведеться заплатити. 

В магазині найкраще продаються загальновідомі артисти на кшталт Френка Сінатри або Стінга. В асортименті є як релізи середини ХХ століття, так і платівки, які вийшли у 2019 році. Хоча колекціонери, які почали збирати платівки 30-40 років тому, не дуже шанують сучасний вініл, на мій погляд, дуже важливо, що він існує. Люди, які тільки починають слухати платівки, повинні розуміти, що не займаються «некрофілією», а можуть обирати між сучасною музикою та ретро. Кожен новий реліз на платівці додає нових потенційних слухачів вінілу, і це дуже важливо.

Віталій Бардецький

власник аудіофільного бару GRAM

Скільки себе пам’ятаю, я завжди любив музику. Першу платівку я купив у шість років – це було радянське видання Енді Вільямса, вона і зараз у мене є. Трохи пізніше мені подарували запис Cerrone «Supernature». Це була перша фірмова платівка з-за кордону, і вона мене тоді дуже вразила. Взагалі, треба віддати належне моїм батькам, які усіляко підтримувати цей інтерес до музики. Мені з братом купили програвач, давали гроші на платівки.

Я почав купувати багато вінілу на початку 1990-х, коли більшість часу проводив у Берліні. Але потім повернувся в Україну, і ці платівки просто переїжджали з одного місця на інше запакованими. Я тоді почав займатися музичним промоутерством, організацією концертів. Вмикав музику з комп’ютера, слухав виконавців, яких представляв. І у певний момент зрозумів, що роблю це виключно з прикладною метою, для роботи. 

Фото: Анна Лисун

Тоді вирішив розпакувати свої платівки, і саме завдяки вінілу почав повертати любов до музики. Коли ставиш платівку на програвач – це певний ритуал. Ти не будеш перемикаєш пісні кожні 20 секунд. Альбоми 60-70-х років треба слухати повністю, щоб зрозуміти, що хотів сказати автор. За кілька місяців я знову почав кайфувати від музики. 

Згодом з’явився також бар GRAM. Після закриття Xlіб Club я не планував повертатися в цей бізнес, але дружина запропонувала відкрити бар. Тоді я подумав про формат аудіофільного бару, зараз він поширюється у світі. Родина спочатку жартувала, що мені просто треба ще одне місце для зберігання платівок, бо вдома його вже не вистачає. Хоча врешті частина платівок таки переїхала туди. Зараз в барі ставлять плейлісти, складені мною, а у п’ятницю та суботу грають запрошені діджеї.

Я не вважаю себе колекціонером, і не женуся за рідкісними чи дорогими виданнями. Навпаки, люблю купувати платівки, навіть не знаючи, що на них. Одні з найкращих я обрав просто за обкладинками. Зазвичай виходить 50 на 50: частина – повне лайно, інші ж стають моїми улюбленими. Так я відкрив для себе Боббі Джентрі, наприклад. 

Фото: Анна Лисун

Я зрідка купую вініл онлайн, можу іноді OLX продивлятися. Раз на місяць ходжу на «Петрівку», там є кілька продавців з цікавими для мене платівками. Я люблю музику 70-х років з Польщі, Чехії, Румунії, таку важко знайти за кордоном. В мене є один запис кубинської електроакустики, щоб був виданий мікротиражем. Я його купив випадково, проходячи повз Куренівський ринок, за 10 гривень. Зараз такі продають за 500 євро. 

Взагалі, в епоху Discogs ціна платівки мало залежить від якості музики на ній. В мене є платівка групи Oasis «Be here now», я навіть не знаю звідки, певно, колись подарували. Вона має мимодрук у назві однієї з пісень. І хоча сам альбом був виданий величезним накладом і коштує сьогодні може фунтів десять, саме такі платівки з мимодрукоми можуть продаватися за £500. 

У мене є дев’ятирічна донька, і, якщо вона захоче, колись ця колекція платівок перейде до неї. Вона добре співає, ми з нею постійно слухаємо щось разом і обмінюємося думками. Я радий, що їй подобається Арета Франклін, Еріка Баду, Емі Вайнхаус. Хоча свого часу батьки підтримували мій інтерес, але вони не дали мені цього пласту західної музики, який зараз можу дати своїй доньці я.