В Україні створили фотопроєкт про шрами та прийняття себе (фото)

Люди зі шрамами, їхня зовнішність, історії і способи прийняття себе стали темою антропологічно-візуального проєкту «No Matter» журналістки Еліна Гард і фотографині Вікторії Рой.

Наразі авторки відзняли 13 учасників і запланували ще близько семи зйомок. По завершенні зйомок авторки проєкту хочуть організувати виставку. До фотографій Вікторії Еліна бере у героїв та героїнь інтерв’ю, які будуть розміщенні у вигляді тексту на виставці поряд з і знімками.

Вище – фото Лєри, 22 роки. Опік внутрішньої сторони стегна.

«Мені було п’ять років. Історія почалася перед новим роком. Мама посадила мене парити горло і випадково зачепила тарілку з водою, вона вилилася на мене…»

Артем, 25 років. Шрам унаслідок підшкірної гематоми гомілки.

«Один мій знайомий почав називати цей шрам “колодязем”. Ми спочатку сміялися, але потім я втомився від цього. Я вирішив покласти край жартам і набив на місці шраму колодязь».

Аня, 31 рік. Шрам після видалення селезінки.
«Був невеликий удар. Я впала на спину. Нічого не заламала, не вдарилася головою. З моїм хлопцем було все гаразд. Що з мопедом, я не знала, але відчула, що всередині мене щось трапилося. Морозило, почався мандраж. Мене забрала швидка допомога. Виявилося, що селезінка розірвалася, і мене миттєво відправили на операційний стіл».

Надя, 29 років. Сліди від бритви.
«Я була яскраво вираженим готом і мені дуже подобалася атрибутика готичної субкультури. Тому виміру готики, який я, будучи підлітком, знала, була властива романтизація шрамів, кривавих сліз та інших образів, які виражали душевні чи внутрішні страждання через фізичні».

Андрій, 27 років. Шрам від акулячого зуба.

«Мама запитала, хто це зробив. Я відповів, що сам. Вона сказала, що я ненормальний і вона поведе мене до психіатра. Але до лікаря ми так і не пішли. Пізніше, коли я працював у депо, то після роботи ми мали ходити з колегами в баню. Дорослі чоловіки, ще з СРСР, цікавилися, що це. Завжди казав, що втрутився в бійку і мене порізали ножем. Не хотів, щоб вони думали, що я якийсь кінчений».

Яна, 20 років. Сліди від червоного лінійного лишаю.
«Мені не можна було виходити на сонце, у мене дуже постраждала печінка, я не могла нормально їсти. Я жила з розумінням, що це залишиться в організмі і рано чи пізно перейде на серце чи живіт, і я помру. Це було пекло. Коли тобі ставлять діагноз, що ти можеш померти, але виявляється, що нічого страшного з тобою не відбувається, а в тебе на шкірі просто залишаються острівки, ти не зовсім паришся з цього приводу».

Альона, 24 роки. Опік обличч, живота і грудей.
«Я знайшла в собі сили пробачити батьків. Це був випадок, який ні від кого не залежав. Бувало, я ображалася, коли щось не виходило, і мені здавалося, що це через зовнішність. Але вони все зробили, щоб я була щасливою. І мене відпустила образа за те, що я неідеальна. Мама каже: “Не можна бути такою гарною, тому ми тебе трохи підправили”».

Андрій, 33 роки. Шрами після трансплантації нирок і формування фістули.
«Перший раз нирку мені віддала мама. Орган прожив три роки. Другий раз це було в Білорусії. Мені не сказали, від кого пересаджують. Це був трупний донор. Думаю, він був кавказець, тому що після трансплантації у мене стало рости волосся на спині і на плечах. У Білорусії трансплантація більш розвинута, ніж у нас. Я навіть знаю людей, які змогли обійтися без діалізу, тому що їм зробили операцію до. Людям варто бути більш свідомими у цій справі, адже трансплантація рятує людей».

Діма, 29 років. Шрами після перекруту кишок і супутнього перитоніту.
«Якийсь час, можливо, навіть місяць лежав на ліжку з розпоротим животом, поки воно не почало затягуватися. Тоді мені його зашили, тому шрам вийшов такий потворний. У мене була тривала реабілітація. Років до 15 я ні разу не куштував смажену картоплю. На неї можна було лише дивитися. Вона смачно пахнула. Якось раз я її відкусив і зрозумів, що це найсмачніше, що може бути на цій планеті, але мені такого не можна».

Аня, 28 років. Опік на обличчі.
«Я постійно відчуваю шрам, як дихання. І він допомагає мені відчувати. Наприклад, коли я зосереджуюсь на його існуванні, я можу пригадати про щось хороше чи про відчуття любові. У цей момент я одразу згадую, що можу продукувати любов. Він для мене об’єкт медитації». 

Даша, 28 років. Рубці після хвороби шкіри.
«Коли мені було 20 років, я уже самостійно жила в Києві. Мама приїхала в гості. Я одягнула маєчку на бретельках, а мама запитала, навіщо я це показую і сказала переодягнутися в футболку, щоб ніхто не побачив.  Я здивувалася. Тоді у мене були лише шрами, без висипки. Я відповіла їй, що мене вони не напрягають. Мені зручно з відкритими плечами, і я не хочу ходити в футболках, щоб мені було жарко».

Віка, 28 років. Шрами після кесаревого розтину і видалення пухлини слинної залози.
«У меня могло впасти пів обличчя, і це жахливо помітно. Звісно, я дуже хвилювалася з цього приводу. Мені було страшно. Тільки два роки тому я дізналася, що моє тіло вже не буде тим, до якого я звикла. А тепер ще й, імовірно, що з 28 років у мене буде потворне обличчя».

Паша, 25 років. Шрами внаслідок опіків третього ступеню від удару струмом.
«Ще в дитинстві, коли я переходив дорогу, мене збила машина і я прокинувся в лікарні. Потім мене вдарило струмом, і я знову прокинувся в лікарні. Я став шукати відповіді на питання, по-перше, чому мене переслідує така закономірність. А по-друге, я боюся прокидатися вранці. Перед тим, як розплющити очі, я можу замислитися: “Де я – вдома чи в лікарні?” ».