Сєргєй Сумлєнний народився в СРСР на території сучасної Росії та понад десять років жив і працював у Німеччині. У 2015 році він переїхав в Україну, щоб очолити тут Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля. 

«Хмарочос» поспілкувався з Сумлєнним про еволюцію його поглядів на права людини та демократичні цінності, рішення вивчати українську та діяльність фонду в Україні.

Фонд ім. Гайнріха Бьолля є частиною Зеленого політичного руху і фінансується здебільшого коштом Федерального уряду Німеччини. Основними напрямками його роботи в Україні є розвиток демократії, зеленої енергетики, підтримка гендерної рівності, права жінок та ЛГБТ-спільноти.

Домінантна точка зору

Я народився і до 24 років жив у Росії. У досить типовій родині, яка, з одного боку, постраждала від радянського режиму: мій прадід був заарештований як антисталініст, дід – як німецький шпигун. З іншого боку, у родині не ставили, принаймні у розмовах, радянську систему під сумнів та, щоб зберегти здоровий глузд у таких умовах, шукали з нею щось спільне. Для матусі це, наприклад, було питання кримських татар, для бабусі абсолютно природною була антиукраїнська сторона радянської ідеології. 

Я з дитинства пам’ятаю фільм «Державний кордон», де антагоністами бути так звані «бандеровцы» в шапках з тризубом. Моя бабуся, яка теж постраждала від комуністів, тоді мені, 8-річному хлопчику, сказала: дивиться, бачиш тризуб? Це найгірші вороги! Коли мені було 18, для мене не стояло питання, чи може Україна бути незалежною, чи можна вважати українську мову мовою, а не погіршеним діалектом російської. Звісно, що ні. 

Таким було середовище у якому я виріс. Тоді існувала лише одна, домінантна точка зору. І це змінилося, лише коли я багато років прожив у Німеччині. Я вивчав німецьку мову, цікавився історією і культурою цієї країни, і у 2004 році поїхав туди робити наукове дослідження. Потім залишився працювати кореспондентом економічного видання. І зрозумів, що мені тут комфортно. Для мене стало свідомим рішенням відмовитися від російського громадянства на користь німецького, хоча я міг залишити подвійне. 

Німецька політична нація

Мене часто запитують, як я ставлюся до історичної відповідальності Німеччини за Голокост. Я обрав німецьке громадянство свідомо, адже мені комфортно бути частиною німецької політичної нації. Я ж не можу сказати, як у супермаркеті: Ґете я беру, Генріха IV беру, цегляну готичну архітектуру теж, а ось Голокост – ні, до цього я не маю стосунку. Це ж маячня. Мені комфортне ставлення Німеччини до себе, як до країни, що зробила величезну купу злочинів у світі, зараз це розуміє і намагається на міжнародному рівні зробити щось зовсім по-іншому.

Але як людина, яка народилася в СРСР і була частиною цього середовища, я маю відповідальність також за те, що зробила радянська влада тут, саме в Україні. Це розуміння того, як працює імперський тиск, як він знищує народи через економічний і культурний тиск, через знищення мови, історії, через вбивства інтелігенції… Воно прийшло через спілкування і додатковий досвід. Через певний час для мене вже не було можливим дивитися на події на Майдані і не співчувати. Чути від людини, що української мови не існує, і при цьому не «вибухати».

Це був також шлях до цінностей, з якими зараз працює фонд: рівності, поваги, гідності кожної людини. Звісно, вони не є офіційними та реальними цінностями радянської або сучасної російської системи. І мені, як людині, яка там народилася і соціалізувалася, вони були спочатку незрозумілими і некомфортними. Це було зростання та зміна цінностей через розмови, досвід, критичне ставлення до власних переконань. У мене була колись коліжанка, яка, коли я говорив якусь маячню, довго, по-доброму на мене дивилася і казала: «Сєргєй, поставте собі питання. А хто вам це сказав?»

Те, чим я займаюся зараз, це у певному сенсі відповідь на нездорові концепти, які я отримав протягом дитинства і юності. Але вони допомагають мені краще розуміти, як працює антидемократична пропаганда. 

«Втручання є єдиною можливістю
залишитись реалістом»

Перед тим, як приїхати до України я працював у консалтингу. Компанія мала німецький капітал і менеджмент, але працювала на ринках Східної Європи і мала штаб-квартиру у Москві. Тому в 2014 році я поїхав працювати в Росію. І зрозумів, наскільки моє сприйняття подій на Майдані відрізняється. Я дуже добре пам’ятаю перше березня того року: Рада Федерації  РФ підтримала введення російських військ на територію України. І тоді я сказав собі: це останній день миру. 

Після цього мені було цікаво спостерігати, як люди перетворюються на абсолютно зазомбованих телебаченням та політичними гаслами прихильників агресії. Прихильників ідеї того, що Росія володар якщо не світу, то півсвіту. Цікаво, але не комфортно. Через певний час побачив вакансію в київському представництві Фонду імені Гайнріха Бьолля, і захотів спробувати. Німецька партія «Зелені», до якої фонд є близьким, зараз найбільше відповідає моїм політичним поглядам, і саме в Україні я побачив найбільше шансів на потужний демократичний розвиток.

У Генріха Бьолля є цитата: «Втручання є єдиною можливістю залишитись реалістом». Я розумію її так: якщо ми хочемо зберегти наше ставлення до реальності та не втікати в ескапізм, то не можемо не бути активними. Ми повинні говорити або щось робити. Або не робити: відмова робити щось злочинне теж може бути формою втручання. Це всесвітнє гасло фонду, це наша місія: ми втручаємося в країнах, де працюємо, щоб залишатися реалістами та будувати світ, який вважаємо правильним. 

Але моя улюблена цитата з Бьолля інша: «Під час тоталітарного тиску мова залишається останнім притулком свободи». Бьолль навряд думав про ситуацію зі знищенням національних мов, він писав радше про те, як тоталітарна держава намагається змінити сенс слів, нав’язати певне їхнє використання. Наприклад, опозиційну партію назвати антинародною. В таких умовах використання нормальної, вільної мови – це вже форма опору.

Але в ситуації з українською мовою, ця цитата – також нагадування про те, як люди поколіннями намагалися зберегти порозуміння через збереження рідної мови. Хоч це і не завжди було безпечно. 

В Україні – лише українською

Я почав вивчати українську з двох причин. З одного боку, мені завжди були цікаві мови: я вивчав англійську, німецьку, чеську. З іншого – це теж певна реакція на те, що зараз я розумію: моє ставлення 15 років тому було неправильним. Я повертаю собі те, чого мене позбавило радянське виховання. 

Я почав вивчати українську влітку 2016 року. Спочатку з викладачкою, але через відрядження доводилося постійно скасовувати заняття. Тому шукав інші способи, зокрема, почав слухати радіо. Але тоді розмовних радіостанцій українською майже не було. Була лише реклама досить дивних речей: чудо-ліків або юридичних послуг з передачі майна після смерті. Тому одними з перших слів, які я вивчив були «юридичні обставини», «вимоги» та «спадщина». Мені також дуже допоміг Євген Глібовицький, один з партнерів нашого фонду. Ми з ним перейшли на українську і він постійно виправляв мої помилки.

З 2018 року для мене вже не було проблеми розмовляти українською і зараз в Україні я спілкуюся лише нею, навіть якщо до мене говорять російською. Я не кажу, що люди повинні розмовляти певною мовою: це ваша справа, я не маю права вказувати громадянкам і громадянам України, як їм розмовляти. Але я не приймаю аргументації, що ми не можемо. Так, мова складна. Але я приїхав сюди вже дорослою людиною, від мене знання української ніхто не вимагав. Але за півтора року я можу комфортно, хоч і не ідеально, нею спілкуватися. Це ваша справа, якою мовою розмовляти, але аргументуйте свій вибір правдиво. 

Київ – це новий Берлін?

Я впевнений, що Київ – це новий Берлін, Східний Берлін у плані потенціалу. Не так давно у Східному Берліні біля муру було дуже багато історичних будівель у жахливому стані. Прекрасна архітектура 1870-х років, а також будівлі у стилі ар-деко з п’ятиметровими стелями стояли у занепаді, в центрі міста можна було придбати велику квартиру за 5-10 тисяч євро. Але з часом прийшли інвестиції, будинки відремонтували і замінили у них комунікації, створили нові парки і пішохідні зони поруч. Вартість нерухомості тут дуже зросла.

Сьогодні усі приїздять до міста і кажуть: як тут комфортно, яка історична спадщина. Так, але 30 років тому все виглядало як будинок Сікорського на Ярославовому Валу. Коли наступного разу йтимете вулицею Рейтарською чи Саксаганського, подивіться на будівлі ХІХ століття: уявіть, що з них прибрали кондиціонери і балкони, пофарбували в один колір, замінили залізні двері на історичні прототипи. Уявіть, що все зроблено з повагою до історичної цінності. І вау – ви вже майже у Берліні. 

Я розумію тих, хто приїздить до Києва із Західної Європи: переважно це чоловіки, бізнесмени або співробітники міжнародних організацій. Вони залишаються у захваті від міста: тут безліч ресторанів і барів, де за невеликі гроші можна отримати смачну їжу і хороший сервіс, тут красиві вулиці, певна східноєвропейська екзотика. Все чудово, коли ти рухаєшся від готелю Hyatt до Золотих Воріт. Але, як місто для життя з родиною та дітьми, особливо за межами центру, – Київ дуже складний і некомфортний. Стан повітря жахливий, програми розбудови громадського транспорту фактично немає, а люди, які пересуваються ним, пішки або велосипедом, тут абсолютно дискриміновані. 

Що таке родина, і де тут
може бути дискримінація

Мені важко виділити найбільш успішний проєкт фонду в Україні, але видання дитячої книги «Майя та її мами» – точно один з таких. Мова у ній йде не так про дівчину Майю, яка росте у родині з двома мамами, як про те, що у її класі взагалі майже немає тих, хто відповідає цьому умовному стандарту «дитини в родині». 

В Німеччині також йде дискусію про те, що таке родина. Хтось вважає, що це саме біологічні мама і тато. Але це не так. По-перше, таке уявлення про родину досить нове: ще 80-100 років тому разом жили три покоління, тобто родину без бабусь і дідусів було важко уявити. 

По-друге, це не відповідає реальності. Діти можуть жити лише з мамою чи лише з татом. Чи з мамою і новим татом. Чи з бабусею і дідусем. У книзі описано ситуацію, коли дівчинку починають цькувати за те, що вона живе з бабусею і не бачить батьків, які працюють за кордоном. Тут є також хлопчик, батько якого загинув в АТО, є дитина, яка живе з прийомними батьками. Хіба ці родини менш цінні? Ситуації бувають різні, і родину повинна характеризувати не кількість батьків і дітей, а наявність у ній любові і поваги. Якщо вони є – це родина. Якщо ні – вже щось інше.

Це також одне з питань, яке зачіпає антидискримінаційна експертиза шкільних підручників. Часто її називають гендерною: дійсно, гендерна дискримінація є однією з найбільш типових. Але експертиза стосується не лише її. Один з моїх улюблених прикладів: у підручнику, здається з англійської мови, просять розповісти про те, як виглядають мама і тато. 

Таке завдання передбачає, що вони обов’язково повинні бути. Але, як я вже казав раніше, у реальності ми маємо купу ситуацій, коли один із батьків покинув родину або загинув, або діти живуть з іншими родичами. Я знаю випадки, на прохання розповісти про тата дитина починає плакати. Це абсолютно травматична ситуація. Тому однією з порад цієї експертизи замінити було жорстке питання про маму і тата на пропозицію описати когось із рідних. 

Ще одне із завдань пропонувало розповісти про останню закордонну подорож. Знаєте, питати подібне у сільських школах або просто у дітей з незаможних родин (особливо, якщо хтось із класу таки дійсно був за кордоном) – це вже щось на рівні знущання. З використанням подібної лексики можна запитати, що вони знають про інші країни або куди б хотіли поїхати.

Антидискримінаційна експертиза націлена саме на зменшення травматичних ситуацій під час навчання. Україна – це дуже бідна країна, яка страждає від війни, а тому купа дітей має дуже багато травм. І школа повинна їх лікувати, а не сипати на них сіль. 

Про нав’язування цінностей
за гроші іноземних урядів

Фемінізм та гендерна проблематика не є принесеними в Україну. Феміністки з’явилися в Україні навіть раніше, ніж у Німеччині. Згадайте Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, українка Олена Степанів була першою жінкою-офіцером у світі під час Першої світової війни. В Німеччині, наприклад, жінки отримали право бути військовими поза межами медичних та музичних формувань лише у 2001 році, тобто майже 100 років після Олени Степанів. Рівні права чоловіків та жінок не приходять із Заходу, вони є природними для українського суспільства. 

Мені зараз дуже дивно чути про обмеження прав жінок чи боротьбу з одностатевими шлюбами українською, бо так звик чути цю риторику в одній сусідній країні, російською. Взагалі, якщо подивитися на антигендерні рухи, багато з них тісно пов’язані з міжнародною мережею, з впливом Кремля. Два роки тому на прайді в Києві роздавали листівки проти одностатевих шлюбів. Як ілюстрацію на них використали світлину з Москви, де на демонстрації люди йдуть з георгіївськими стрічками. Мене дивує, як у людей, що роздають це як позитивний приклад в центрі Києва, взагалі не виникає когнітивного дисонансу. 

Але ми бачимо подібні проблеми в багатьох країнах. Це природний переляк людей, які думають, що втрачають щось дуже для себе важливе. Владу, перш за все. І тому так реагують. Але це як дитячі хвороби, через які кожен повинен пройти. І Німеччина теж це проходить.

Просто потрібен певний час. А також залишатися реалістами і втручатися.