За даними дослідження соціологічної групи «Рейтинг» станом на 2019 рік кожен другий мешканець України  (52%) ніколи не був за кордоном. Хоча б раз залишали межі країни понад половина тридцятирічних і сорокарічних, а також кожен другий п’ятдесятирічний українець. Представники найстаршого покоління натомість відвідують інші країни найменше.

Ніна Савченко, 64-річна ветеринарна лікар-експерт, три роки тому вперше поїхала за кордон – в Іспанію. Їй та чоловікові поїздку подарували діти на шістдесяту річницю. Країну обрали не випадково. Батько Фелікса Іскіердо, чоловіка Ніни, народився в Іспанії. Під час війни його підлітком вивезли разом з іншими дітьми в Архангельськ. Згодом його син, Фелікс, переїхав до Кривого Рогу, де, власне, познайомився з Ніною. «Хмарочос» розпитав Ніну про враження від першої подорожі за кордон, про те, що її схвилювало і що запам’яталося. 

До поїздки я літала лише двічі: в Москву і в Харків. Тому, коли ми потрапили в міжнародний аеропорт, я була вражена. Раніше я не бачила подібного. Відчувала себе дивно. Коли ми проходили митний контроль, було незвично і лячно. Навіть трохи страшнувато, хоча нічого кримінального ми не везли. Звісно, діти про нас турбувалися. Ми з чоловіком не впоралися би самостійно в іншій країні. Діти були нашою «охороною» і «королівським супроводом». Це додавало впевненості. 

Коли приземлилися в Більбао, всі пасажири літака аплодували. Я спочатку не зрозуміла, чому… А коли я побачила, як виглядає цей аеропорт у горах, зрозуміла. Потрібно бути дуже майстерним, щоб посадити літак серед гір. 

«Ти ніби в іграшковому світі, де хочеться все помацати»

У Більбао, перш за все, мене вразили гори і клімат. Навіть дощ не завадив. Вулиці були такі чисті, набережна вся в камені. Будиночки одного кольору зі специфічними дахами. І все це так делікатно вписувалося в природу. Коли трохи розвиднілося, ми гуляли по набережній і пили воду з фонтанчиків. Ця міська вода, до речі, була дуже смачною.   

Якось  в Більбао я піднялася високими сходами нагору, дивлюсь, стоїть така-собі непримітна будка, біля неї трава росте. Аж тут відчиняються двері, і виходять люди. Виявляється, це був вихід з метро – для всіх, кому це потрібно, зробили ліфт. 

Якщо порівнювати іспанські міста з нашими, то це як дві картини – одна намальована олією, а друга олівцем. У нас все сіре. А там ти ніби в іграшковому світі. Хочеться все помацати. Багато простору, вистачає повітря. 

Ми поїхали на Біскайську затоку, а там трамвайчик, який їде по мосту через протоку. Я такого ніколи в житті не бачила. Довкола зелень. Серед цієї зелені я навіть не помітила трамвайної колії. 

Відвідали і Музей Соломона Ґуґґенгайма в Більбао. Мені запам’яталася ця споруда з листів металу, які вигнуті та стоять на ребрі. Всередині можна побачити фільми про конструювання і монтаж. Спочатку поставили листи, а тоді вже накривали дах музею. І так ходиш лабіринтами між цими листами, дивишся…

Вразили затишні дворики і надмір квітів. Рододендрони – яскраві, малинові, червоні, аж горять. Куди не впаде погляд – квіти, квіти, квіти. Навіть коли ми їхали автобаном, теж натрапили на рододендрони. Це неможливо передати.

Зручні вулиці і люди на візках без супроводу

Із Більбао ми поїхали в Сан-Себастьян. Архітектура там була зовсім іншою. Місто видалося мені схожим на Санкт-Петербург. Може, тому, що це теж північ. Там переважає сіро-біла, дещо пісочна гама і невисокі коренасті будинки. І знову багато квітів, прямо зелені заквітчані оазиси на набережній. 

Вулиці видалися зручними. Нам ніхто не заважав і ми не стояли в заторах. Мені сподобалося, що на пляжі зовсім не було надбудов. Всі споруди винесені за його межі. На цьому пляжі ми зробили сімейне фото з написом нашого прізвища на піску – Іскіердо. 

Чи то в Сан-Себастьяні, чи то в Бургасі я бачила екскурсію для людей з інвалідністю. Учасники з екскурсоводом самі пересувалися по набережній на візках. Ми також натрапили на людей на візках без супроводу в метро. А на виході зі станцій завжди був ескалатор поруч зі сходами. 

Якось у Бургасі я прийшла на площу, і захотіла набрати води. Помітила колонку, але не могла знайти ручку. Я заглядала з усіх боків, як у казці «Лисиця та журавель». Здавалося, що кнопка має бути зверху. Аж раптом чую – хтось мені кричить здалеку і ногами тупає. Я глянула на ту жінку і нічого не зрозуміла. І знову стала обдивлятися колонку. А жінка знову кричить і тупає. Враз я зрозуміла, що треба подивитися вниз. Ногою зручніше натискати на педаль, адже руки залишаються вільними. 

Креветки, кальмари, паелья, вино і життя надворі

Зі страв сподобалася паелья. Спочатку ми замовляли в ресторанах. Разом із шампанським. А тоді знайшли супермаркет зі свіжими морепродуктами. Моя донька Аня сказала, що готуватиме паелью власноруч. Креветки, кальмари, паелья, вино… це незабутньо. 

В одному з міст нам вдалося потрапили на ярмарку. Там продавали сири і сало. Сало я не наважилася спробувати, хоча іспанці дуже весело запрошували. Я з цією веселістю ще не раз потім стикнулася. 

У горах ми купували крафтові сири. На головці сиру була ціна, але ми хотіли пів головки. Довго не могли порозумітися з продавцем, бо він не розмовляв англійською, а ми – іспанською. 

Підіймалися селом у гори. Мені сподобалося, як там все побудоване – камінь і багато квітів. Фасади будинків відкриті, мало де траплялися огорожі. 

Я помітила, що життя людей здебільшого зосереджене в двориках. Вузенькі вулички відділяють ці дворики один від одного. Ну і звісно все сходиться до центральної площі. У спеку на такій площі ми зазвичай тамували спрагу напоєм з вина, соку і льоду десь на літній терасі кафе. 

Гуманне ставлення до тварин, велодоріжки і ніяких проблем із вбиральнями

У Валенсії ми відвідали музеї на кшталт нашого «Експериментаніуму», тільки значно більший. Там був океанаріум, зоопарк, екзотичні птахи, і навіть окремий мольєр із метеликами. Тоді вперше в житті я побувала в дельфінарії. Дельфінів там люблять і багато працювати не змушують. Пізніше я відвідала дельфінарій в Одесі – була здивована і розчарована. Тварини в Україні змучені, бо їх багато тренують. Водночас у нас для них передбачено занадто мало простору. 

Також я була вражена відсутністю проблем із вбиральнями. Можна безперешкодно зайти кафе, і ніхто навіть не зверне уваги, що ти там робиш. Заплатити за вбиральню довелося лише один раз – десь у торгівельному центрі. 

Я ніяк не могла звикнути, що там всюди велодоріжки. Діти весь час мене смикали: «зійди, мамо, зійди!». А мені так сподобалось там ходити, така широка доріжка. 

Наша подорож тривала десять днів. Ми проїхали автівкою по всій Іспанії. Враження мої надзвичайні. Як на мене, там немає до чого придертися. Все для людини. Хотілося, щоб у нас теж так було. Але тут, в Україні я вдома, тут все моє рідне, я з цим живу і буду жити. Туди, за кордон, треба зазирати, але водночас створювати свій власний затишок і комфорт.