Здавалося, що порожнє місто з закритими кафе, ресторанами й магазинами, з поодинокими автомобілістами і велосипедистами в масках, можна побачити тільки в апокаліптичному фільмі.

Втім, маска, санітайзер, вимірювання температури перед входом у супермаркет, самоізоляція, соціальне дистанціювання вже стали буденністю. Люди все менше чекають зняття обмежень, виробляючи нові звички і патерни взаємодії. Адже в якийсь момент стало зрозуміло, що це надовго, і що ми навряд чи повернемося в попередній стан – адже попереднього стану вже просто не існує. Невідомо, яким буде світ надалі, але він точно не буде таким, як до пандемії коронавірусу. «Хмарочос» зібрав думки і погляди різних світових мислителів і мислительок на ситуацію – їхні застороги, відчуття, очікування і суперечки.  

Чи виправдане добровільне обмеження свобод?

Італійський філософ Джорджо Агамбен був одним із перших інтелектуалів, що прокоментував реакцію італійської влади на поширення коронавірусу. На його думку, «тривожним фактором є стан страху, який останніми роками очевидно поширився у свідомості індивідів, він перетворюється на справжню потребу в ситуаціях колективної паніки, для яких епідемія знову-таки дає ідеальний привід». На встановлювані урядами обмеження свободи громадяни погоджуються заради власної безпеки. Проте держава сама постійно продукує це бажання безпеки, щоб потім втручатися в життя людей для його задоволення.

На коментар Агамбена миттєво відреагував його друг, французький філософ Жан-Люк Нансі, заявивши, що немає сумнівів у тому, що ціла цивілізація наразі під питанням. Уряди для Нансі є нічим іншим, як «похмурими катами», виконавцями, а покласти всю вину на уряди видається для Нансі радше «суперечливим маневром, а не політичною рефлексією». 

Свого часу Агамбен відмовився відвідати США, оскільки для цього йому потрібно було здати відбитки пальців. У багатьох статтях та працях філософ міркує про способи контролю, які держава накладає на своїх громадян і говорить про необхідність пошуку можливості спротиву управлінню. Агамбен, за словами Нансі, намагався навіть відрадити останню пересадку серця, завдяки якій, імовірно, філософ нині живий. 

Після репліки Нансі Агамбен опублікував «Прояснення», де наголосив про небезпеку пріоритету виживання над усіма іншими цінностями життя. «Кожну людину тепер сприймають як потенційного носія вірусу. Мертві не мають права на похорон […]. Країна надзвичайного стану, до якої нас так довго привчали уряди, відтепер стала нормою. Суспільство, яке постійно живе в надзвичайному стані, вже не можна назвати вільним суспільством». 

Агамбен застерігає, що навіть після можливого кінця пандемії, держави матимуть велику спокусу перейти лише на дистанційне навчання, заборонити особисті зустрічі для дискусій на політичні і культурні теми, і, де це можливо, технологізувати будь-який контакт – «аби уникати будь-якого “зараження” між людьми». 

В іншому есе про соціальну дистанцію Агамбен пише, що «поточну надзвичайну ситуацію зі здоров’ям слід розглядати як лабораторію, в якій розробляються нові політичні та соціальні рамки для людства». Філософ припускає, що навіть у такому «розрідженому» стані люди можуть залишатися натовпом, основною властивістю якого є очікування наказу діяти. Він застерігає від загрози перетворення на розпорошений по квартирах натовп, заснований на забороні, пасивний і зациклений на собі.  

Агамбен вважає, що з початком карантину людство вже подолало поріг, що відділяє його від варварства, по-перше, відмовившись від церемонії похорон, по-друге, «аби уникнути незрозумілого ризику», призупинило дружні та інтимні взаємодії і, по-третє, розділило «єдність життєвого досвіду, який завжди нерозривно тілесний і духовний одночасно, на лише біологічне з одного боку, і на афективне і культурне життя – з іншого».

Сімона Форті, американська танцівниця, хореографка і письменниця, вважає роздуми Агамбена та його послідовників, які розглядають здійснювані урядом заходи під час пандемії як надзвичайний біополітичний режим або «суспільство контролю», «надміру теоретичними». Мислителька не заперечує, що деякі локальні диктатори як-от Орбан в Угорщині скористаються ситуацією не на користь громадян і свобод цієї країни. Водночас, вона наголошує на новизні сучасних подій, зауважуючи, що більшість людей дотримується карантину не тому, що «дозволяють собою керувати і дисциплінувати себе», а тому, що, на їхню думку, «соціальна дистанція є єдиною можливою версією солідарності та визнання взаємозалежності», «єдиним способом не так врятувати себе, як не завдати шкоди іншим». 

Інший італійський філософ Роберто Еспозіто, відомий своїми роботами з біополітики, пише, що завдання, до якого закликає нас коронавірус, відсилає нас до давнього латинського виразу vitam instituere (institute life, встановити/налагодити життя). «Чим, зрештою, є життя, якщо безупинним налагодженням (institution), здатністю створювати нові значення?», – запитує філософ.  

Наголошуючи на необхідності робити все, аби залишитися живим, філософ наполягає, що ми не повинні забувати про інший вимір життя –  «життя з іншими, для інших, через інших». Він наполягає на необхідності жити спільно навіть в умовах призупиненої соціальної взаємодії. Адже люди можуть відчувати спільність навіть у самотності. «У часи пандемії, людей об’єднує спільна дистанція. І це теж спосіб – наразі необхідний шлях – налагодження життя, захисту його від сліпої сили, яка ризикує його проковтнути».

Чи змінить пандемія політичний устрій?

Французький філософ Алан Бадью пише, що «епідемія не матиме вагомих політичних наслідків у такій країні, як Франція». На його думку, змін може зазнати облаштування лікарень та закладів громадського здоров’я, система освіти та догляду за людьми похилого віку тощо. А пандемія коронавірусу «розсіює внутрішню активність Розуму, змушуючи суб’єктів повернутися до тих сумних наслідків – містики, нарікань, молитви, пророцтва та лихослів’я – звичних для середніх віків, коли чума охопила землю». 

Ситуація, за Бадью, виграшна лише тим, що сучасна буржуазна держава (Франція) за рахунок внутрішнього існування «ворога» – наразі це вірус, а може бути іноземний окупант, як у часи війни – змушена більше звертати увагу на всі верстви населення.

Філософ також радить, сидячи вдома, не брати на віру нічого, крім «контрольованої наукою правди» і «обґрунтованих перспектив нової політики, з її локальним досвідом і стратегічними цілями». 

Натомість, словенський мислитель Славой Жижек, який за час пандемії встиг зібрати свої численні есе в книжку, яка має вийти друком у квітні 2020-го, не перестає повторювати, що «ми ніколи не повернемося до нормальності». На його думку, зараз настав той момент, коли не тільки звичайні люди, але й політична еліта опинилася під загрозою, проти якої вона не має зброї. І саме тому капіталізм не зможе більше існувати так, як він функціонує зараз. «Вся фінансова структура капіталізму буде зруйнована. І не повернеться», – розповідає Жижек. Саме тому нам потрібно щось на кшталт «утопічного комуністичного ідеалу», з «сильною міжнародною співпрацею» і з «стійкою локальною мобілізацією». Жижек стверджує, що самі основи ринку вже наразі підірвані, і гроші перестали функціонувати як раніше. 

Жижек пояснює, що люди, будучи фактично ізольованими і розділеними, насправді мають набагато більше зв’язків, ніж до цього. Адже щоб контролювати перебіг пандемії по всьому світові потрібна широка мережа міжнародних зв’язків. «Агамбен та інші мислителі заявляють, що люди при владі, намагаються використати кризу, пов’язану з коронавірусом, аби тримати нас під контролем. Але я гадаю вони самі в паніці і не контролюють ситуацію […] Ті, хто при владі, відчувають надзвичайність ситуації і діють так, ніби засновуються на примітивній ідеї комунізму». Водночас Жижек не відкидає можливості настання «хаотичного варварства» чи «технократичного авторитаризму» після пандемії. «Яку нову систему ми побудуємо? Сама на це питання нам слід відповісти», – повторює він. 

Дещо співзвучним Жижеку виявився вже згадуваний нами Жан-Люк Нансі, називаючи коронавірус «комуновірусом». Звісно, він не може побіжно не згадати «гостру критику авторитарної влади, якою зараз користується китайська держава». Проте, на думку філософа, «в цьому разі значення слова “комунізм” як ніколи затемнюється, хоч воно і так було нечітким». «Справді, вірус нас комунізує. Переносить на ґрунт рівності й об’єднує в потребі протидіяти йому разом. Те, що це передбачає ізоляцію кожного, — просто парадоксальний спосіб випробувати нашу спільність. Ми можемо бути унікальними лише поміж усіх. Якраз це формує нашу найінтимнішу спільність: розділений спільно сенс наших унікальних одиничностей», – пише Нансі. 

Війна проти вірусу чи проти самих себе?

Тоді як Жижек наголошує, що «насправді складна річ прийняти факт, що епідемія і є результатом природного збігу обставин [contingency], що це просто трапилося», нідерландські дослідники та професори Брам Івен та Ян Овервейк стверджують, що «у вірусі немає нічого природного», адже світова економіка все більше втручається в екосистему, і тому «не дивно, що нові віруси з’являються і потім мігрують з з блискавичною швидкістю з одного кінця світу в інший».

Проте «більшість людей та політиків все ще не наважуються прийняти цей зв’язок. Натомість COVID-19 окреслюють і концептуалізують як постороннього чи навіть загарбника, який загрожує сучасному суспільству і який суттєво від нього відрізняється». Але це не так. Тому наразі конче необхідно переосмислити стосунки між суспільством та екосистемою і перестати думати, що людство може нескінченно «експлуатувати, привласнювати і виснажувати». 

Екосистема з усією своєю складністю є таким самим політичним гравцем, як і суспільство задовго до пандемії – давно розповідає французький соціолог, антрополог і філософ Бруно Латур у своїх книгах. Він зазначає, що саме визначення суспільства як взаємозв’язок людей не є більше релевантним, адже  «становище соціального в кожний момент перевизначається зв’язками між багатьма акторами, більшість із яких не мають людської форми». 

Проте держава, на думку Латура, демонструє свою неготовність вирішувати проблеми XXI століття, перебуваючи на рівні організації держави століття XIX, але при цьому «грає класичну роль педагога» для свого населення. Натомість у разі серйозних екологічних змін держава втратить свою здатність диктувати директиви згори і «муситиме навчатися в різнорідного народу, на численних рівнях, як організовувати існування на територіях, де люди випробовуватимуть різні методи виживання, намагаючись вийти з нинішнього глобалізованого виробництва». 

Сінтія Холден Енлое, американська феміністка і дослідниця взаємин ґендеру і мілітаризму, зауважує, що нові явища і новий тип зусиль, до яких змушує нас вдатися вірус, ми описуємо старим вокабуляром війни – «марним у кращому разі, а шкідливим – у гіршому». Натомість воєнний словник передбачає наявність ворога, а його використання спонукає людей шукати цього ворога серед людей.  

На думку мислителя, вірус «переходячи від горла до носа», «вбиває нас без жодних звинувачень» і зовсім не цікавиться нами. Тоді як «патогенним агентом, чия страшна вірулентність змінила умови існування всіх мешканців планети, є зовсім не вірус, а люди». 

«Не дивно, що про вірус говорять про термінах війни. Дійсно, надзвичайні заходи насправді змушують нас жити в комендантських умовах. Але війна з невидимим ворогом, що може ховатися у будь-якому іншому чоловікові чи жінці, є найбільш абсурдною війною. Це, по правді, громадянська війна, і ворог перебуває не десь назовні, а всередині нас», – продовжує цю думку Агамбен, наголошуючи при цьому, як ми вже знаємо, не на згубній для екології діяльності людини, а на прагненні влади скористатися результатами цієї діяльності для обмеження прав і свобод. 

А хіба світ до пандемії був нормальним?

Французька дослідниця і соціологиня, Єва Іллуз зазначає, що «суміш серйозності проблеми та істерики, з якою розв’язують нинішню кризу, приховала вражаючу непідготованість (нестача хірургічних масок, штучних респіраторів, захисних комбінезонів, ліжок, адекватних засобів догляду тощо)» по всьому світові.

Адже фінансовий світ, «зазвичай зарозумілий і недоступний», першим зазнав краху. І відбулося це саме тому, що здоров’я стали вважати як чимось саме собою зрозумілим, переставши турбуватися про інфраструктуру, необхідну для його підтримання і забезпечення.  

Мислителька зазначає, що люди тривалий час загарбницьки руйнували світ, який уможливлює економіку. «Епоха, коли всі економічні гравці існували тільки для того, щоб «набити кишені», має закінчитися раз і назавжди», – пише Єва Іллуз, наголошуючи, що держави, перш за мають думати про суспільні інтереси. Але діяльності держави недостатньо, приватні компанії також мають стати соціально відповідальними і зробити внесок у суспільне благо. «Нам потрібна міжнародна співпраця нового типу, щоб вивчати хвороби, впроваджувати інновації в медичне обладнання та дослідження, а також перенаправити значні кошти, накопичені приватними структурами, на загальні потреби. Це умова збереження світу», – наголошує мислителька. 

При цьому складно не погодитися з Юрґеном Габермасом, німецьким філософом і соціологом, що висловив свої відчуття тотальної непевності і непередбачуваності економічних і соціальних наслідків коронавірусу. Звісно, суспільства вже стикалися з великою непевністю в минулому, але ці непевності здебільшого були локальними, водночас була надія на компетенцію тих чи інших експертів. Натомість зараз «експертам з економічних і соціальних наук варто стримувати недбалі прогнози: ми ніколи не знали так багато про наше незнання і про необхідність діяти і жити в невизначеності». 

«Хіба ми не повернулися до нормального життя? А якщо не вірус є порушенням норми, а якраз навпаки – неспокійний світ до його появи був ненормальним?», – запитує нобелівська лауреатка Ольга Токарчук, – «На наших очах цивілізаційна парадигма – ми вінець творіння, ми можемо все, світ належить нам, – яка сформувалася за останні двісті років, зникає як дим». Ці запитання, очевидно, нам і доведеться серйозно поставити собі найближчим часом.