Що пропонують урбаністки для трансформації українських міст після карантину?

Пандемія COVID-19 стала для людства викликом світового масштабу в усіх сферах, включаючи містопланування. У Фонді Бьолля підтримали дискусію щодо проблем, які постали перед містами під час коронавірусної кризи, та висвітили недоліки чинних традицій містопланування. Наводимо головні тези зі статті дослідниць Центру урбаністичних студій.

Деякі проблеми містопланування були видимими й раніше: наприклад, проблема міської мобільності; проблема незахищеності робітників, зокрема, тих, що не можуть працювати віддалено і тих, що мають нестабільний дохід; проблема доступу до ключової соціальної інфраструктури та недостатньої інформації для прийняття рішень. До них додалися й менш наочні проблеми: зокрема, насильство в сім’ях та низький рівень психологічної безпеки, що посилились через відсутність рівних можливостей для всіх груп містян.

В історичному контексті спалахи інфекційних хвороб не завжди призводили до кардинальних змін у містоплануванні або призводили до трансформації міського життя. Але часом такі зміни були, наприклад заходи контролю за пересуванням містян з’явилися в епоху епідемії бубонної чуми в XIV ст, відомої як «Чорна смерть». Тоді міська влада визначала, які саме частини міста і за яких умов будуть — або не будуть — доступними для більшості жителів. 

Бували випадки, коли влада вирішувала, чи є в місті епідемія.Так, у 1830 році у Севастополі, де тоді розміщувався Чорноморський флот Російської імперії, спалахнув бунт проти жорстких карантинних обмежень через епідемію чуми. Тоді до жертв хвороби додалися й протестувальники, загиблі в сутичках або розстріляні після придушення бунту.

Конструктивними ж були наслідки епідемії холери в Парижі у 1832 році, яка спричинила знесення старих кварталів, прокладання транспортної магістралі від Лувру до Бастилії та облаштування водогону із чистою водою. Дещо схожа історія спіткала Київ у 1907–1908 роках під час епідемії холери, коли містяни відмовились пити воду з Дніпра і почали користуватися артезіанськими свердловинами.

В умовах нинішнього карантину постала проблема фактичного обмеження права на місто. На думку авторок, карантинні практики, що існують зараз, актуалізували принаймні чотири класи проблем:

1. Визначення публічних просторів та важливості їх ролі для міст.
2. Система прийняття рішень у містах, що наразі не є гнучкою і прозорою, у ній відсутні аналіз даних та обґрунтування. Запроваджується тотальне обмеження замість забезпечення можливостей.
3. Важливість публічних просторів для соціуму як середовища з доступною мобільністю — громадським транспортом, пішохідною та велоінфраструктурою.
4. Обмеження публічного простору, як місця для реалізації свого права на місто, виявлення громадянських прав та свобод, реалізації політичного висловлювання.

Ситуація ускладнюється відсутністю ефективних комунікацій між владою та містянами, без якої успішна боротьба з пандемією стає неможливою.

Маючи можливість врахувати історичний досвід та сприймати нинішню ситуацію, як можливість для запровадження змін, авторки пропонують можливі шляхи створення по-справжньому сталих міст:

• впровадження засад сталого розвитку, прагнення до створення рівних соціальних та культурних умов для всіх груп населення у практиках містопланування;
• комплексний розвиток зелених зон та водойм і доступу до них, щоб адаптуватися до кліматичних змін;
• широке залучення всіх зацікавлених груп та тих, на кого впливають ці рішення, для забезпечення як стратегічних, так і оперативних тактичних рішень у кризових ситуаціях;
• розвиток громадського транспорту, велосипедної та пішохідної інфраструктури для розвитку принципів сталої міської мобільності;
• забезпечення доступного житла;
• подальша децентралізація та збільшення самостійності органів місцевого самоврядування;
• забезпечення громадянської освіти для посилення публічного дискурсу та реалізації «права на місто»; 
• у перспективі — розвиток стратегічного регіонального планування.

Всі фото українських міст з відкритих джерел