Досліджуємо історію візників та таксомоторних служб в Києві з ХІХ століття і до сьогодні. 

Можливість орендувати карету на певний час з’явилась вперше у Лондоні та Парижі на початку XVII століття. Вже у 1635 році парламент в Англії легалізував такий вид діяльності, а з 1662 року тут почали видавати ліцензії візникам.

Початком історії «таксі» у Києві можна вважати той момент, коли один підприємливий візник вирішив когось підвезти за окрему плату. Справжні імена учасників цієї угоди загубились в історії. Але на думку відомого, нині покійного києвознавця Дмитра Малакова одним із перших, хто зробив цю справу підприємницькою діяльністю в Києві, був колишній кучер міського голови Павла Демидова.

У 80-х роках ХІХ століття міський голова Демидов пішов у відставку та виїхав із Києва. За добру службу він подарував своєму підлеглому власну конюшню із бричками та кіньми. Новий власник заснував фірму, яка займалась перевезенням пасажирів за плату. Трохи пізніше візничу компанію заснував Дмитро Коротков, який у минулому теж був кучером. Його фірма базувалась на Дмитрівській вулиці, мала свою кузню, майстерню та сотню коней. Майже всі візити царської родини у Київ обслуговувала його фірма.

Візники чекають на своїх пасажирів біля Національний академічний театр опери та балету України ім. Т. Г. Шевченка. Фото: https://humus.livejournal.com/

На відміну від інших міст, у Києві чіткої фіксованої плати за проїзд із їздовим не було. За ціну проїзду треба було завчасно домовлятись із кучером. Все залежало від  дуже складного та неоднозначного рельєфу міста, погоди та жахливого стану доріг. У журналі «Киевская старина» ми знаходимо інформацію, що за поїздку на однокінній бричці від вокзалу до Хрещатика  зазвичай брали 40-50 копійок, а на парокінній – 80-90 копійок. Для порівняння житня хлібина у той час коштувала 5 копійок, а у місцевих бюджетних ресторанах можна було пообідати за 30 копійок. 

Їдь тихо – заробляй більше

На початку ХХ століття київська міська влада намагалась йти у ногу із часом. Вулиці міста вже укладалися бруківкою, почалась боротьба за комфорт та спокій. Виявилось, що всі місцеві їздові екіпажі були абсолютно не готові до такого благоустрою міста. Сталеві колеса створювали великий шум, на який скаржились містяни. Влада Києва змусила всіх їздових перейти на гумові колеса, які створювали менше шуму та підвищували комфортність проїзду.

Візник у Києві. Поштова листівка. Фото: cripo.com.ua

Оскільки перехід на гумові колеса коштував для візників недешево, то вони неохоче сприяли підвищенню комфорту та зменшенню шуму. Владі довелось піти на введення нових «реформ». Як писала газета «Киевлянин», у березні 1902 року всі їздові екіпажі у місті було розділено на 2 розряди. Хто встиг поставити свої брички на «безшумні» гумові колеса, того зараховували до першого розряду. Їздові першого розряду мали беззаперечне право підвищувати ціну проїзду на 25 відсотків. Всі, хто не встиг – були у другому розряді і користувались старою тарифною сіткою. На думку влади, цей крок мав прискорити реформу. Але все пішло не так, як гадалось.

Перші протести

Надивившись на успіхи московських колег, міська дума навіть привезла з Москви комфортні карети на гумових колесах, які мали суконне сідло на пружинах, гальма та таксометр. Противники ж вказували на її непрактичність та складність київського рельєфу, мовляв, що іноді, навіть пара коней, запряжених у легку бричку не могли впоратись із підйомом на Андріївський узвіз. Але їх ніхто не слухав.

Візник чекає пасажирів, 1896 рік (не в Києві). Фото: wikipedia.org

Навесні 1910 року міська дума приняла постанову про «Їздовий промисел», у якому чітко говорилось про те, що всі їздові брички мають бути переобладнані під новий комфортний тип. З першого квітня 1913 року рух усіх бричок старого типу буде повністю заборонено. Але містяни не дуже зважали на такі погрози думи. 

З 1 квітня міська дума ввела нову таксу для візників:

За їзду від 7 ранку до 12 години ночі за перші 15 хв – 50 коп. далі по 10 коп. за 5 кожні 5 хвилин. За 1 годину – 1 карб. 50коп.

Після 12 години ночі до 7 ранку за перші 15 хв. – 65 коп. За 1 годину – 1 карб. 80 коп

Для Одноконних візників в день встановлено таксу по 25 коп за 15 хвилин, за 1 годину – 75 коп. Вночі за перші 15 хвилин – 35 коп., а за годину – 1 карб. Коли ж буде заведено таксомотори, то парокінні візники будуть одержувати за 1 версту (1,06км) 50 коп, а однокінні – 25 коп.

Того ж 1 квітня 1913 року у місті стався переполох. Усіх їздових, чиї транспортні засоби не відповідали нормам – зупиняли та штрафували. Їхніх коней спускали, а самих візників стали переслідувати жандарми. Частина порушників потрапила за грати, а частина втекла із міста. Візничий рух у Києві зупинився, всі потерпілі від нових реформ оголосили страйк, який тривав два тижні, та мав для міста неприємні наслідки. Страйк закінчився перемогою мітингувальників. Владі довелось відмовитись від своїх забаганок.

Новий гравець на ринку

Під кінець 1913 року для київського таксі у чиказької таксомоторної компанії закупили перші автомобілі. Це були переважно автомобілі марки Ford, Renault та Lorraine-Dietrich. Основною їхньою відмінністю від інших автомобілів було те, що вони позначались особливим логотипом – чорно-білими квадратами, розставленими у шахматному порядку. Користуватись новим видом транспорту у той час могли лише заможні люди. Адже не кожен міг дозволити собі оплатити поїздку 1 руб. 20 коп за 10 км. Або за годину їзди по Києву. Оплата здійснювалась за показниками таксометра, який був винайдений у 1891 році Вільгельмом Брюном.

Задля безпеки пасажирів та інших учасників дорожнього руху, швидкість поїздки обмежувалась до 10 км за годину. Хоча і ціни, як видно, кусались, але від охочих покататись практично не було відбою. Для того, щоб підкреслити елітність та вишуканість новинки, всіх шоферів одягли у спеціальну форму та у примусовому порядку наказали слідкувати за чистотою автомобіля та власним охайним виглядом.

В період Першої Світової Війни автомобільне таксі у місті на радість усіх кінних візничих перестало функціонувати. Подальша доля перших автомобілів київського таксі достеменно невідома. 

Нова країна та нове життя

Перша Світова Війна поступово переросла у громадянську війну. Попереду була нова влада та нова економічна політика. Місцевій владі, бізнесменам та інвесторам тоді було абсолютно не до покращення інфраструктури міста. 14 квітня 1919 року більшовиками навіть був виданий декрет про повну зупинку цивільного автомобільного руху у Києві. Це зумовлювалось гострою нестачею нафти у країні. У 1930 році в Києві більшовики відкрили перший державний таксомоторний парк, до складу якого входили різні автомобілі, які було конфісковано у місцевих еліт та приватних виробничих підприємств.

Один із перших офіційних київських автомобілів таксі. Модифікація автомобіля ГАЗ М-1. Була випущена в одному екземплярі. 1934 рік. Фото: https://avianikitoss.livejournal.com

Лише в 1934 році Київський таксопарк отримав 8 автомобілів ГАЗ-А, які виготовлялись на Горьківському автомобільному заводі. СРСР на той час мва гостру потребу в автомобілях для різних державних відомств та армії, внаслідок чого всі таксопарки отримували автомобілі лише за надлишковим принципом. У 1936 році для всіх міст СРСР було затверджено єдиний тариф на користування послугами таксі: вдень платили по 80 копійок за кілометр їзди по місту та 1 карб. 20коп. – за містом. В нічний час поїздка коштувала 1 карб. 20коп. незалежно від маршруту.

До Другої Світової Війни служба таксі у Києві була доступна лише партійним та керівникам великих виробничих підприємств. Користувались послугами таксомотору, коли знали точний час виїзду. Бронювати авто приходилось за кілька днів. Їздили переважно до вокзалу.

Служба київського таксі стала повноцінною лише після 1956 року, коли було створено повноцінну диспетчерську службу, а рухомий склад став поповнюватись новими автомобілями спеціального випуску марки Волга М-21, які були укомплектовані повноцінними таксометрами, мали свій логотип та номер телефону, за яким можна було замовити автомобіль.

Зупинка для таксі у Києві біля Бессарабського ринку. Фото: pastvu.com

   Але все ж таки доступним для широких мас таксі стало лише у 1970-х роках, коли стався транспортний бум, та покращився рівень життя киян. За спогадами очевидців, до 1973 року за 1 кілометр платили 10 коп., а після 1973 ціна стала вдвічі більшою. Замовлення таксі телефоном коштувало 20 копійок. За бронювання автомобіля на вказаний час доводилось платити 1 карбованець. такі ціни проіснували до 1991 року.

За роки незалежності київське таксі  працювало у спокійному темпі, іноді, таксисти користувались примхами погоди та ситуацій та збільшували ціни за проїзд втричі. Цього року Київ сколихнула новина про початок роботи служби суто жіночого таксі. Звісно ж, водійки – теж жінки.