Підсвідомо люди часто опираються змінам, які загрожують усталеному способу життя. І не через те, що обов’язково стане гірше. Але точно стане інакше, і це лякає. Але зміни однаково відбуваються попри наші бажання – і корисно навчитись їх правильно сприймати, перш за все, для збереження власного емоційного здоров’я.

Глобальна пандемія добряче похитнула наші щоденні звички і уявлення про «норму». Настільки, що навіть поїздки у звичайнісінькому метро, що недавно відновило свою роботу, тепер сприймаються як пригода. Втім, метро не встигло перетворитися остаточно у щось надзвичайне, але в той же час ми достатньо від нього відвикли, щоб подивитись на підземку з нової точки зору.

В той же час, під час карантину у Києві у 2,5 раза зросла кількість велосипедистів, як свідчить нещодавній підрахунок, а також суттєво зросли продажі як велосипедів, так і електросамокатів та інших подібних засобів мікромобільності. Втім, частина суспільства досі не готова визнати їхні переваги та місце у місті.

Киянин Сергій Пасюта написав жартівливий пост, а я вирішив розвинути цю ідею і пояснити, що ж не так з цим та подібними твердженнями – на прикладі метро застосувати ті ж стереотипи і упередження, які зазвичай використовуються щодо велосипедів. Отже, глузуємо над користувачами метро:

— Метро, ха-ха! А як мені на метро вночі доїхати з Жулян на Троєщину? Правильно, ніяк! То ж не смішіть мої тапки цими розмовами про те, що час вже відкривати метро!

— Знову ці побрехеньки про метро. І за скільки ви на своєму метро доїдете з Червоного хутора на Лісову? За півтори години? Дякую, але метро не для київських відстаней.

— Ха-ха, ніколи в житті не бачив, щоб хтось на Троєщині їздив на метро!

— Мало хто фізично витримає стояти в метро від Лісової до Академмістечка. А в годину пік вже на Чернігівській у вагоні жодного сидячого місця не знайдеш!

(Дуже часто можна почути аргумент, що не всі райони міста є доступними для поїздок на велосипеді, або ж що розміри міста надто великі для цього транспорту. Втім, значна частина людей не потребує щоденних поїздок з Лісової до Академмістечка, а переміщується на значно менші відстані).

— І що, бабуся з паличкою або дідусь на милицях зможе скористатися вашим метро? Не смішіть, там всюди сходинки і підземні переходи!

(На жаль, місто лише нещодавно почало роботу по створенню безбар’єрних просторів, і робота ця ведеться не надто швидко)

— Хто буде користуватися наземною гілкою метро, коли у нас п’ять місяців на рік зима? П’ять хвилин стояти на морозі на платформі і чекати поїзд? Цікаво, скільки таких ідіотів знайдеться.

— У зливу деякі станції заливає, ну який це надійний транспорт.

(Те ж саме стосується і наземного транспорту; недотримання інтервалів у Києві часто змушує людей по 20-30 хвилин чекати у холод або спеку, в той час як для велосипеда такі ж умови чомусь виглядають вже критичними).

— Їм побудували станцію Дніпро. І що, хтось колись бачив там більше двох людей? А на цю дурню витратили наші гроші

— Метро будують за мої податки, чого це там їздять бомжі, діти і ті, хто отримує гроші в конверті?

(На жаль, досі велоінфраструктура у Києві будується за залишковим принципом, бо «чому витрачати бюджет на невідомо що?»)

— Метро — це чудовий вид транспорту, але не для нашого менталітету. У Лондоні метро з 1863 року розвивають, там це частина культури. Mind the gap, оце все. А якщо у нас метро на Теремки лише 6,5 років як відкрили, то про що говорити. У нас люди нескоро до метро звикнуть.

— Як можна в годину пік їхати в метро, якщо після нього треба в душ?

— А ви випробували 300 кг будматеріалів у метро провезти? Спробуйте ще на метро перевезти диван чи холодильник з лівого берега на правий — я на вас подивлюся.

(Поширена логічна помилка. Хто її допускає, ставлять питання «або-або», виключаючи, що різні види транспорту можуть існувати одночасно і слугувати різним потребам, але при цьому кожен потребуватиме своєї інфраструктури).

— А нічого, що пішохідний ескалатор доводиться долати стоячи? Ці пасажири по ньому ходять, і речі не в руках тримають! Постійно бачу то з візком, то з самокатом, то біжать по ескалатору, скільки нещасних випадків щороку?

— Чому пасажири метро не проходять курси з техніки безпеки?

(Метро – чудовий приклад середовища, де інфраструктура та умови знижують ймовірність нещасного випадку для пасажира. Пасажир не несе значної загрози, і його хибна поведінка може зашкодити, перш за все, йому самому. Тому пасажирів, задля практичності використання цього транспорту, не змушують нічого вчити, натомість дійсно важливу інформацію подають у короткому та доступному вигляді гучномовцями та яскравими й простими плакатами. Високу загрозу у метро несуть потяги, тому машиністи проходять навчання, дуже ретельно дотримуються всіх внутрішніх правил, та проходять регулярні перевірки. Але варто піднятись з метро на вулицю – і ця очевидна логіка для багатьох вже не працює. Хоча, здавалося б, ситуація аналогічна: є вразливі пішоходи та велосипедисти, а є небезпечний моторизований транспорт).

— Купив річний проїзний на метро – його вкрали. Більше в метро ні ногою.

(На жаль, негаразди трапляються скрізь. Вкрадений проїзний на метро чи автомобіль, за відсутності альтернатив, не стане перепоною, щоб купити новий. Те ж саме стосується і велотранспорту).

— Хрустики – це ті пасажири, що впали на колії, смішно хрустять під потягом.

(А це – наше улюблене. Дискримінація та дегуманізація через обраний вид транспорту)

Як бачимо, стосовно метро всі перелічені твердження виглядають абсурдними. Чомусь одразу очевидно, що холодильник треба возити додому не щодня, і для цього можна скористатися послугами доставки, а відсутність можливості проїхати з ним в метро аж ніяк не є перепоною щоб користуватися ним у інші дні, коли холодильник везти не потрібно.

Під час карантину стали ще більш очевидними переваги власного автомобіля. В той же час є зрозумілим, що, по-перше, рівень користування автомобілем та їхня кількість для Києва та інших великих українських міст вже є критичними, а по-друге, хто не має власного автомобіля, зазнає обмежень та дискримінації. Тому саме розвиток громадського і велотранспорту має стати пріоритетами розвитку міст, це дозволить суттєво розвантажити міські вулиці та створити рівні умови для мобільності всіх жителів.