Зроби добру справу і отримуй винагороди!
Нам як ніколи потрібна ваша підтримка. «Хмарочос» пише про розвиток міст 10 років та 317 днів. За цей час ми опублікували 26449 новин та статей. Ми потребуємо вашої допомоги, щоб продовжувати якісно працювати далі. Приєднуйтесь до Читацького товариства «Хмарочоса» та отримуйте приємні бонуси від редакції: квитки на культурні заходи в Києві, фірмовий мерч та актуальні книжки, можливість пропонувати редакції теми та багато іншого.
Стати членом Товариства | Хто ми такі?
Гліб Ушаков
Сенс реставрації полягає у збереженні автентичності частково чи повністю. Коли нема вже об’єкта – то відновлення. Відновлення ж по-київські – це коли реставрувати складно, а тому краще зробити нове і можна з іншого матеріалу.
Український скульптор-анімаліст Юрій Рубан наприкінці 1960-х років створив видатні художні твори для Київського зоопарку, які вражають грою стилізованих форм сучасної скульптури. В даному випадку скульптурні групи відновлюють у бронзі родичі скульптора: Олександра Рубан та Віктор Липовка. Насправді, відновлюють ґрунтовно і якісно, але реставрація б зберегла справжність.
Скульптура “Леви”. Вхід до Київського зоопарку. 1968. Фото: Вікіпедія
Оригінальні скульптури були виготовлені з мідної чеканної оболонки та бетонного заповнення. Мідні речі навіть у землі не гниють за дві тисячі років, а тут чомусь ну ніяк не реставрується. Мідь – чудовий матеріал для скульптур під відкритим небом і єдиним потужним чинником їхнього руйнування є крадіжка мідних фрагментів для здачі у пункт утилізації металів. З одного боку це пов’язано з відсутністю нагляду, охорони і відеоспостереження за скульптурами, а з іншого боку – з відсутністю контролю за пунктами утилізації, де спокійно приймуть фрагменти обличчя Лесі Українки (зірвано з музею на вул. Саксаганського), чи частини надгробку поетеси, чи будь-якого іншого пам’ятника.
До речі, скульптурна група «Пам’ятний знак на честь заснування міста Києва», яку виконав Василь Бородай у 1982 році, теж була виготовлена з мідної чеканної оболонки і бетонного заповнення. У 2000-х цей пам’ятник почав руйнуватись значно сильніше, ніж фігури біля зоопарку, через проблеми не з мідною оболонкою, а несучою залізобетонною консоллю дуже складного виносу. Тим не менш, цей пам’ятник було успішно відреставровано у 2010 році.
Пам’ятний знак на честь заснування міста Києва. 1982. Скульптор: Василь Бородай. Фото: Вікіпедія
Дивно, що у Римі кілька років реставрували кінну скульптуру Марка Аврелія (175 рік н.е.). Можна ж було відновити з нормального нового матеріалу, навіть форму скопіювати до мікрона. Але автентичність не переходить на нову форму, треба хоча б шматочок від старої. Так працює ця магія. Історична матеріальна річ стає реліквією для людини, родини, міста, країни. Завдяки збереженню матеріальної частки. А відновлена повністю форма – це важливо, це повернення у контекст сучасного середовища, це краще, ніж забуття. Але відновлення замість реставрації – це втрата магічної сили “тієї самої речі”. Всі справжні історичні форми у місті (решітки парканів, балконів, ліхтарі і таке інше) треба не просто реставрувати, раптово побачивши руйнування (альтанки Володимирської гірки), а підтримувати системно у нормальному стані.
Правду кажучи, на площі стоїть копія Марка Аврелія на коні, але давньоримський оригінал, чудово відреставрований, стоїть у музеї поруч з цією площею.
Зрозуміло, що нові скульптури за зразком оригінальних стануть привабливою та спадкоємною частиною нової вхідної зони Київського зоопарку. Проблема значно ширше. Проблема у системному наданні переваги відновленню замість цілком можливої реставрації окремих скульптур, архітектурних деталей, цілих фасадів.
Кінний монумент Марку Аврелію у Римі. 175 рік н.е. Оригінал у Капітолійському музеї. Копія – на Капітолійському пагорбі. Фото: Вікіпедія
Навіть той самий автор не може зробити те саме пізніше, а тільки авторську копію. Втрачає цінність автентичність, справжність історичних об’єктів, свідків складного життя цієї держави. Якби Парфенон був десь у Києві на Подолі – його у гіршому випадку б знесли, як аварійно-небезпечну споруду, а у кращому випадку – відновили б з надбудовою кількаповерхової мансарди, щоб “меценати” залишились у прибутку після допомоги країні.
Так само на історичних фасадах збивають ліпнину і роблять схожу замість реставрації того, що можливо. Хоча більшу частину художньої цінності фасаду несе ліпнина, а не мурування стін.
Сумний висновок з позитивним відтінком надії:
Україні потрібні сьогодні фахові реставратори у сфері скульптури і архітектури, яких дуже бракує. Можливо реставрація потребує більше часу, ніж нове виготовлення, але при прийнятті рішення, коли є вибір: реставрувати оригінал чи відновити його у вигляді копії – це вибір між втратою оригіналу і збереженням оригіналу.
Цей матеріал є авторською колонкою та може не збігатись з позицією редакції
